Селяни - Реймонт Владислав

Вони б ще, може, стали дивуватися і крадькома радіти з його упослідженості й бідності. Ні, не діждуть вони цього! І він залишився на морозі, сів біля млина та, гризучи хліб, поглядав на тартак, який стояв над самою річкою і тільки одним рогом з'єднувався з вершиною млина, так що вода з чотирьох коліс могутнім зеленим валом ринула під нього й рухала пили.

Він ще не встиг відпочити як слід, а вже Матеуш повернувся, пообідавши в мельника, і ще здалека гукав:

— Виходь! Виходь!

Хоч-не-хоч, а довелося встати й іти працювати разом з іншими, нарікаючи на короткий відпочинок.

Люди рухалися жваво — мороз добре підганяв їх.

Без упину торохтів млин, і вода з-під коліс, укритих льодом, наче оброслих пасмами зеленого волосся, з шумом ринула під тартак. Пили вищали без упину, наче гризли скло, і плювалися жовтою тирсою. А Матеуш невтомно снував скрізь, укладав колоди під пили, зупиняв і пускав воду, розміряв і складав дерево і весь час погукував та підганяв людей. Він скрізь устигав, нишпорив, мов щиглик у коноплях, його жилет у червону й зелену смужку та бараняча шапка так і миготіли то біля в'їзду, то на всіяному трісками снігу, де обтісували колоди. Він раз у раз бігав на млин, розмовляв з робітниками, віддавав накази, сміявся, жартував, посвистував, підганяв інших і сам працював ретельно. Але найчастіше він з'являвся на помості біля пил. У тартака бічних стінок не було, і його видно було наскрізь. Він височів над річкою на чотирьох міцних стовпах, об які вода билася з такою силою, що очеретяна покрівля, яка спиралася тільки на вершину стін, хиталася, мов віха на вітрі.

— Вправний, шельма! — пробурмотів Антек з пошаною, але не без злості.

— Що ж, він і одержує немалої — відгукнувся Бартек.

Вони поплескали рукою об руку, бо стужа докучала дедалі дужче, і мовчки працювали далі.

Народу працювало багато, але розмовляти було ніколи. Двоє чергували біля пил, скидали розпиляні колоди на землю і витягали нагору нові. Двоє інших розрубували недопиляні кінці і складали дошки високими стосами, а тонші й мокріші ховали в стодолу, щоб не порепалися від морозу. Ще двоє обдирали кору з дубів, ялин і сосон, і Бартек часто гукав їм глузливо:

— Гей ви, драчі, коли вже на гицелів вивчитесь?

Ті сердились, але огризатися не було часу. Матеуш так їх підганяв, що коли хто-небудь зрідка бігав до млина відігріти задубілі руки, то стрімголов мчав назад, бо й сама робота не дозволяла марнувати час.

Було вже темно, коли Антек побрів додому. Він так змерз і втомився, у нього так ломило всі кістки, що він одразу після вечері ліг і заснув кам'яним сном.

У Ганки не вистачило духу розпитувати його; вона намагалася догодити йому, як могла, зацитькувала дітей, шикала на батька, щоб не грюкав чобітьми, і сама ходила по хаті боса, боячись розбудити Антека, а на світанку, коли він зібрався йти на роботу, скип'ятила йому до картоплі горнятко молока, щоб він наївся досхочу і зогрівся хоч трохи.

— Так кістки болять, що й ворухнутися не можу! — поскаржився він.

— Це тільки зразу, бо ти ще не призвичаєний,— пояснив старий.— Потім пройде.

— Знаю, що пройде. Принесеш мені сьогодні обід, Ганнусю?

— Принесу, де ж тобі бігти додому так далеко! Принесу!

Він пішов зараз же — треба було починати роботу, тільки-но розвидниться.

І потяглися дні тяжкої, виснажливої праці. Чи стояв лютий мороз, який пік обличчя, чи віяла завірюха, яка хльоскала в обличчя вітром і снігом так, що очей не можна було розплющити, чи наставала відлига, коли доводилося цілими днями працювати по коліна в талому снігу, а прикрий вологий холод пронизував тебе до кісток, чи сипав такий густий сніг, що ледве можна було розгледіти сокиру в себе в руках,— однаково треба було схоплюватися вдосвіта, бігти на тартак і працювати до самого вечора, так що кістки тріщали й кожна жилка напружувалася від натуги. До того ж чотири пили так швидко жерли дерево, що робітники ледве встигали підкладати нове, а Матеуш раз у раз усіх підганяв.

Але пригнічували Антека не важка праця, не люті вітри, стужа, відлига чи завія — до всього цього він трохи призвичаївся, бо як людина звикне, то їй і в пеклі непогано, кажуть розумні люди. Одного він не міг стерпіти — що ним командував Матеуш, не міг знести його постійних причіпок.

Інші вже не звертали на це уваги, а він кожного разу, почувши окрики Матеуша, спалахував люттю і часом так огризався, що Матеуш тільки очима поблискував і змовкав, але потім знову, наче навмисне, чіплявся до всього. Ніби й не звертаючись до Антека, він так умів влучити в найболючіше місце, що в Антека аж тіло терпло від ненависті й мимоволі стискалися кулаки. Він, однак, стримувався, як міг, чудово розуміючи, що Матеуш тільки чекає нагоди, щоб прогнати його з роботи, але всі образи накопичував у пам'яті. Антека не так уже цікавила робота, як те, щоб не дати підкорити себе такому волоцюзі, як Матеуш.

Одне слово, вони дедалі більше злостились один проти одного, тому що на дні цієї злоби, мов болюча скалка, стриміли ревнощі. Вони обидва давно, ще з весни, а може, і з масниці, ходили за Ягусею, мов припряжені коні, і кожен намагався таємно витиснути іншого, бо кожен добре знав про існування суперника. Але Матеуш залицявся до Ягусі майже на очах в усіх і відверто говорив про своє кохання, тоді як Антек змушений був приховувати його, і глухі жагучі ревнощі краяли його серце. Вони з Матеушем ніколи не приятелювали, завжди дивилися один на одного скоса й на людях погрожували один одному, бо кожен вважав себе за найдужчого на селі. А тепер ворожнеча зростала з кожним днем. Не минуло й тижня, як вони й вітатися перестали, проходили мимо, поблискуючи очима, мов оскаженілі вовки.

Матеуш був хлопець не злий, навпаки, серце мав чуле й руку щедру, але був занадто самовпевнений, а інших вважав за ніщо. Була в нього ще одна вада: він думав, що перед ним жодна дівчина не може встояти, і любив цим вихвалятися, любив розповідати про свої любовні пригоди тільки для того, аби в усьому вести перед між товаришами. Зараз йому приємно було, що Антек працює під його керівництвом, і він скрізь хвалився, що той в усьому його слухає, дивиться йому в вічі покірливо, мов кролик, і боїться втратити роботу.

Це дивувало всіх, хто знав Антека, але вони вирішили, що хлопець, видно, посмирнів і терпить усе, аби тільки не втратити роботи. Інші, проте, стверджували, що це так не обійдеться, що Антек нічого не подарує Матеушу і не сьогодні-завтра йому відплатить. Вони готові були навіть об заклад битися, що він скрутить Матеуша в баранячий ріг.

Звісно, про всі ці розмови Антек нічого не знав, бо ні до кого не ходив; зустрівши знайомих, мовчки проходив мимо, з роботи йшов просто додому, а з дому — на роботу. Але він про це догадувався, тому що бачив Матеуша наскрізь.

— Покришу я тебе, стерво, на капусту, і собаки їсти не схочуть! Зіб'ю з тебе пиху, не будеш переді мною кирпу гнути! — вихопилось у нього раз на роботі так голосно, що Бартек почув і сказав:

— Плюнь, не звертай на нього уваги, адже йому за те й платять, щоб він нас поганяв.

Старий не розумів, у чому тут річ.

— А я й собак не терплю, які пусто-дурно гавкають.

— Надто ти вже все до серця береш, гляди, в нутрі в тебе все перегорить від люті. І до роботи, примічаю, ти надто гаряче берешся.

— Бо мені холодно,— сказав Антек, аби відповісти щось.

— Треба все робити поволі, по порядку,— господь бог теж міг світ створити за один день, а от створював його майже цілий тиждень, з перепочинком. Робота — не вовк, у ліс не втече. Нащо тобі надриватися для мельника чи когось іншого? А Матеуш — все одно, як собака, що худобу стереже, хіба будеш на нього злоститися за те, що гавкає?

— Я вже вам говорив, що я про це думаю... Де це ви влітку були, що я вас на селі не бачив? — спитав Антек, аби змінити розмову.

— Трохи працював, а трохи мандрував, на божий світ дивився, очі тішив і душі рости помагав,— говорив Бартек повільно, обтісуючи дерево з другого боку. Часом він випростувався, потягався так, що тріщали суглоби, і, не випускаючи з зубів люльки, охоче розповідав:

— Працював я з Матеушем у новім панськім маєтку, на будові. Та набридло мені, що там увесь час підганяють, а тут саме весна, сонечко,— я й покинув роботу... А люди йшли на той час до Кальварії, то й я з ними пішов, щоб розгрішення дістати і на світ божий трохи подивитися.

— Далеко до цієї Кальварії?

— Два тижні ми йшли — це аж за Краковом,— та я не дійшов. В одному селі, де ми полуднували, хазяїн хату собі будував, а в цій справі він нічого не тямив. Ну, я й розсердився, вилаяв його, поганця, за те, що він стільки дерева змарнував... і залишився в нього. Надто вже він просив. За два місяці збудував я йому хату — як панський будинок. І такий він був радий, що став мене сватати за свою сестру, за вдову. Вона там поблизу жила, п'ять моргів землі в неї було.

— Стара, мабуть?

— Звісно, не молода, але нічого ще, аякже,— от тільки лиса трохи та косоока, а личком гладенька, мов та хлібина, яку миші тижнів зо два обгризали. Славна жінка, добра, годувала мене досхочу: і яєчню було подасть з ковбасою, і горілку, і сало, і іншу їжу. І так я їй до серця припав, що кожного дня мене під перину готова була пустити... Довелося мені вночі втекти...

— Чого ж ви не оженились? Адже п'ять моргів...

— І вошивий кожух після покійного чоловіка. А нащо мені жінка? Давно набридло мені це бабське плем'я. Цокотять, верещать, метушаться, як сороки на тину. Ти їй слово, вона тобі — двадцять — як горохом сипле. У чоловіка хоч розум є, а вона одне — язиком меле. Ти з нею, як з людиною, говориш, а вона не зрозуміє, не розважить, і тільки плете, що на думку спало. Кажуть, ніби господь дав жінці тільки половину душі; це, мабуть, правда. А другу половину їй, видно, чорт змайстрував!

— Є й розумні, є... — сказав Антек сумно.

— Та, кажуть, і білі ворони є, тільки їх ніхто не бачив.

— Та хіба у вас жінки ніколи й не було?

— Була, була! — Бартек раптом замовк, випростався і втопив сірі очі кудись у далечінь. Хоч він був уже старий чоловік, висохлий, мов тріска, але жилавий і прямий, та зараз якось згорбився і швидко-швидко закліпав очима, а люлька засовалась у нього в зубах.

— Спускається, тягни! — гукав робітник біля них.

— Гей, швидше там! Не стійте, Бартеку, бо й пили стануть! — гримнув Матеуш.

— От дурень! Швидше не буде, як є! Сіла ворона на костьол, каркає й думає, що вона — ксьондз на амвоні! — буркнув Бартек сердито.

Видно, його щось хвилювало: він частіше відпочивав і з нетерпінням поглядав на небо: чи швидко полудень?

Невдовзі прийшли жінки з горщиками.