Цусіма - Новиков-Прибой Олексій

Звичайно, у нас ночами вживали всіх заходів охорони і вартували біля заряджених гармат. З розвідувальних крейсерів, після такого попередження адмірала, раз у раз почали доносити, що вони бачать вогні то попереду, то збоку. Перевірка виявляла, що ніяких вогнів не було. Так "Изумруд" сигналом повідомив:

— На горизонті бачу корабель. Адмірал перепитав:

— Що ви бачите? "Изумруд" відповів:

— Нічого.

Адмірал розгнівався і просигналив "Изумруду":

— Дурниці.

Мало який день проходив без того, щоб на якому-небудь судні не був арештований за той чи інший недогляд вахтовий начальник. Плавучий госпіталь "Орел" за неуважність до позивних дістав три холості постріли. Деякі кораблі за провину адмірал ставив, як і раніш, на правий траверз "Суворова". Одного разу вночі броненосець "Сысой Великий", ідучи в лівій колоні, ні з того ні з сього звернув у середину строю і поліз на нас. Права колона, уникаючи таранного удару очманілого корабля, розладналась. А "Сысой" зробив поворот на сто вісімдесят градусів ї пішов зворотним курсом, нічого не сповіщаючи про себе флагманові. На містку у нас дивувалися:

— Що з ним трапилось?

— Здається, в Росію помчав? Оце так номері

З флагманського корабля спитали сигналом;

— "Сысой", ви кудись йдете? Той відповів:

— Маю пошкодження в рулі.

Адмірал наказав старшому офіцерові "Сысоя" негайно з'явитись до бездротового апарата, і почалася розмова по телефону:

— Хто на вахті?

— Лейтенант 1,

— Віддати вахтового начальника під нагляд фельдшера.

— На містку невідлучно перебуває командир.

— Оголошую йому догану.

На "Сысое" було два лікарі, але вахтового начальника все-таки було віддано під нагляд фельдшера. Можна собі уявити, що переживав лейтенант Ъу коли йому оголосили розпорядження адмірала. Це означало — ознаки психічної ненормальності лейтенанта такі виразні, що в них може розібратись навіть середній представник медицини.

Безглуздя такого роду повторювались майже щодня.

В погожі дні океан, замкнутий у широкий круг лінією горизонту, лежав темно-синьою громадою під блідо-голубим небом. Офіцери й матроси вдивлялися в сліпучу далечінь і нічого не бачили, крім мертвої пустелі. Життя було тільки в глибині вод, і воно рідко відбивалось на поверхні. За кормою пливли біломармурові акули, що пожирали всякі покидьки з корабля. Здавалося б, хіба не однаково, в чий шлунок потрапляє після смерті твоє тіло? Однак, коли дивишся на цих ненажерливих потвор, почуваєш на спині холодок. Іноді кашалот показував свою морду, чорну і недоладно тупу, як пень. Тривога вкрадалася в свідомість: чи не підводний це човен? Але відразу розлягалося голосне й протяжне, наче від безнадійного розпачу, зітхання тварини, і сумнів зникав. Де-небудь збоку від кораблів знімався пущений китом фонтан, білий на темно-синьому фоні океану, схожий на звихрений сніговий пил, і було чути хрипучо-глухий стогін. Частіше з'являлись летючі риби. Не більші, ніж середній оселедець, вони зграями вискакували з води і, блискаючи лускою, летіли над поверхнею океану на своїх довгих і гострих, як у ластівки, крилах-плавцях. Пролетівши сажнів тридцять-сорок, вони падали, здіймаючи дрібні бризки.

На ніч я звичайно влаштовувався на верхньому кормовому містку, розстеливши позаду запасної рубки парусинову койку і корковий матрац. Сюди ж приходив спати з своєю циновкою інженер Васильєв, тікаючи з каюти від нестерпної жари. На містку, після убивчої денної спеки, ніч приносила години легкої прохолоди. Ми лежали голова з головою, підставляючи оголені груди під свіжий струмінь мусону. Саме лише невагоме небо було нам за ковдру, виблискуючи химерним мереживом сузір'їв. Під гуркіт гвинтів, що свердлили воду за кормою, під гомінливі сплески хвиль, що долітали з навітряного борту, приємно було думати і воскрешати в пам'яті яскраві картини минулого. Іноді, оповиті ніжним присмерком, ми довго не могли заснути і, розмовляючи півголосом, розкривали один перед одним найпотаємніші думки.

Мене давно переслідувало бажання дізнатись від Васильєва, яким шляхом він прийшов до своїх поглядів, з якого середовища він вийшов і яку мету ставить він собі в житті. Але кожного разу, коли доводилося з ним розмовляти, я соромився спитати його про це, незважаючи на те, що наша дружба міцнішала. І тільки тепер, в умовах останнього переходу ескадри, перед нашим вступом на театр воєнних дій, створилася та близька задушевність, коли я зміг задовольнити свою цікавість.

Крок за кроком Васильєв розповідав мені про своє дитинство і шкільні роки, малював портрети своїх батьків і членів родини. Довірив мені і таємниці останніх років свого перебування в Кронштадтському морському інженерному училищі, де він дістав освіту. Як дивно складається доля людини! Якими незнаними шляхами проходить її життя! Ми з Васильєвим виросли в зовсім різній обстановці, а я, слухаючи його, часто не міг стриматися від вигуку: . — Он як! Та те ж саме й мені доводилося переживати!

Він і я далеко жили від моря і нічого спільного з ним не мали. Однак це не перешкодило нам стати моряками з добровільного вибору. Обидва ми безмірно полюбили водну стихію і віддали серце морській справі.

Син земського лікаря, він народився на Україні, раннє дитинство провів у глухому селі Воронезької губернії, і до чотирнадцяти років ніколи не бачив моря. Нікого з моряків не було ні в його сім'ї, ні серед знайомих його батька. І все ж мріяв про широкі водні простори, прагнення стати моряком, любов до кораблів прокинулися в ньому з дитинства, як тільки він навчився читати. П'яти років він уже змальовував усі кораблі з журналів і знав точно весь склад російського флоту. Одного разу влітку, на сьомому році життя, йому довелося гостювати у свого дядька на хуторі, повз який протікала-невелика річка. Дорослі купалися в ній, виявляючи своє задоволення радісними вигуками.й сміхом, а йому дозволяли тільки сидіти на березі. Хлопчик дивився на них із заздрістю і думав, чому б і йому не скористатися з такої втіхи? В умінні плавати нічого хитрого нема—тільки вигрібай руками та рухай ногами. Він шубовснув у сяючу гладінь ріки і зразу ж пішов на дно, безпорадно борсаючись і захлинаючись. Поки дорослі спохватились та витягли його на берег, він втратив свідомість. Але це нітрохи не зменшило його стихійного потягу до води, а тільки дало поштовх скоріше навчитися плавати. З четвертого класу гімназії він намітив свою майбутню спеціальність, вирішивши стати морським інженером, хоч батько і близькі хотіли, щоб він став інженером-шляховиком — ця професія була дуже модна в ті роки.

Закінчивши гімназію, він вступив до Кронштадтського інженерного училища, але тут смуга нових вражень вдерлася в його молоду психологію. З усією силою його захопили революційні настрої, які хвилювали багатьох із шкільної молоді. Але не обмежуючись читанням нелегальної літератури, він вирішив пов'язати свою любов до морської справи з боротьбою за кращу долю людства. Його захоплювала ідея перетворити флот у— бойову нищівну силу проти самодержавства. На другому курсі він уже зв'язався з підпільними партіями і став одним з організаторів революційного гуртка в своєму училищі, а в майбутньому мріяв створити подібні гуртки на кожному судні з рішуче настроєних офіцерів і матросів. Які привабливі перспективи малювались йому при самій тільки думці захопити такі бойові сили, як сучасні броненосці, ці грізні плавучі фортеці! Революційний рух робітників і селян — ось мета, ради якої він був готовий пожертвувати собою, своїм молодим життям.

Вечорами, закінчивши свою роботу, я виходив на бак. Тут, біля тліючого ґнота, завжди можна було застати курців-матросів. Від них я дізнався про всі новини на ескадрі. Останнім часом сюди почав ходити і старший боцман, кондуктор Саєм, обличчя якого з густими вусами було фальшиве, як відображення у кривому дзеркалі. Недавно його відучили від мордобою. В той момент, коли він вночі спускався трапом вниз, біля нього впав шматок заліза, вагою фунтів у десять. Винуватого не знайшли, але боцман зрозумів, що так і без війни можна накласти головою, і почав загравати з командою. Одного разу я застав його біля ґнота вночі. Небо густо було засіяне зорями. Синій присмерк ніжно оповив притихлий океан. Ескадра йшла під повними вогнями. Дві кільватерні колони, розтягнувшись, нагадували широку освітлену вулицю міста.

Боцман Саєм довго сидів мовчки на виступі передньої башти, а потім, зітхнувши, тихо промовив:

— В таку ніч тільки б молитись. Душа сама поривається до неба, йому на це хтось сказав:

— А вам, пане боцман, доводиться турбуватись і говорити слова, не зовсім угодні богові.

— Нічого не вдієш — військова служба. Тут усе повинно бути строго і точно, як на аптекарських терезах. Інакше діло не піде.

— Значить, і без биття не обійтись? Саєм, жвавішаючи, лагідно заговорив:

— Ви от, братці, ображаєтесь на це, а все даремно. Що станеться з людиною* коли я іноді разів кілька ляпну його по морді? Нічого. Фізія від цілого тільки міцніша стане. А хіба краще було б, якби я про кожного матроса, який завинив, почав доповідати начальству? Адже половина команди пішла б під суд. І мені ні з ким було б додержувати порядку на судні. А тут зігнав на кому серце, і знов живи душа в душу, як годиться справжнім морякам.

Боцман зняв кашкет, витер стрижену голову хусткою і говорив далі:

— Порівняно з колишньою суворістю тепер самі забавки. Пам'ятаю, як плавав я на учбовому парусному судні, коли на квартирмейстра готувався. Вісім місяців блукали ми в закордонних водах. От де була справжня служба! Старший офіцер у нас був людина сильна і сита — лиснів, як морж. Парка не парив, але характер мав крутий. Матросів бив мовчки, спокійно, наче дрова рубав. Всі перед ним тремтіли. Але зате бувало почне командувати під час парусного навчання — красота! Голос у нього був — труба ієрихонська. Якось шквал налетів. Погнали нас на щогли паруси кріпити. І от один учень зірвався з бом-брам-реї, але встиг ухопитись за нижній край паруса. Повиснув, нещасний, у повітрі і давай мотатися в усі боки. Смерть прийшла людині. Старший офіцер побачив його і загорлав: "Тарасенко, держись, падлюко, а то засічу!"'А той згори протяжно пропищав, наче дитина: "Есть, ваше високоблагородіе, держусь".