1984 - Орвелл Джордж

Він був у високостельній, без вікон камері зі стінами,що виблискували білою порцеляною. Приховані лампи наповнювали її холодним світлом, і там був низький, рівномірно дзижчачий звук який, як він припускав, має якесь відношення до системи постачання повітря. Лавка, або полиця, достатньо широка лише для того аби всидіти на ній, тягнулася вздовж стіни і переривалася лише дверима,а в протилежному боці від цих дверей був унітаз без дерев'яного сідала. Там було чотири телезахиста, по одному на кожній стіні.

Він відчував глухий, ниючий біль у своєму череві. Він відчував це з того самого часу як вони пов'язали його, жбурнули у той критий фургон та відвезли геть.Але він також відчував і голод – роздираючий, хворобливий голод. Це могло бути і двадцять чотири години відтоді як він востаннє їв, а могло бути і тридцять шість. Він все ще не знав, можливо й ніколи не зможе дізнатися, чи був ранок або вечір коли вони арештували його. Відтоді як його арештували, його не годували.

Він сидів так спокійно і нерухомо, як тільки міг, на цій вузькій лавці, схрестивши свої руки на колінах. Він вже навчився сидіти спокійно і нерухомо. Якщо ж ти робив неочікуваний рух вони горлали на тебе з телезахисту.Але та палка, пристрасна туга за їжею зростала у ньому. Тим на що він найбільше,найдовше очікував і сподівався,найбільше з поміж всього, була звичайна скибочка хлібу. Він мав здогад про те, що у кишенях його спецодягу має бути декілька хлібних крихт. Це навіть було можливим – він думав так оскільки щось час від часу здавалося лоскотало його стегно – що там може бути відчутних розмірів шмат скоринки. Зрештою ця спокуса з'ясувати переборола його страх; він прослизнув долонею у свою кишеню.

"Сміт!" – прогорлав голос з телезахисту. "6079 Сміт В.! Руки геть з кишень у цій камері!"

Він знову всівся спокійно та нерухомо, схрестивши свої руки на колінах. Перед тим як його доставили сюди, він був відвезений у інше місце яке певно було звичайною в'язницею або місцем тимчасового попереднього затримання, що використовувалося патрульними. Він не знав як довго він був там; декілька годин у будь-якому випадку; без жодного годинника і без денного світла було дуже важко достеменно визначити час. Це було галасливе, до дідька смердюче місце. Вони кинули його до камери подібної до тої у якій він знаходився зараз, але мерзенно брудної та постійно заюрмленої десятьма або ж п'ятнадцятьма чоловіками. Переважна більшість з них були звичайними кримінальниками, але там було й декілька політичних в'язнів серед них. Він сидів тихесенько навпроти стіни, затиснений брудними тілами, занадто поглинений страхом і тим болем у його череві аби приділяти багато уваги до свого оточення, але все ще зауважуючи цю разючу відмінність у манері поведінки в'язнів Партії та решти. В'язні Партії були завжди мовчазні та нажахані, але ті звичайні кримінальники здавалося зовсім не переймалися ані до кого, ані до чого. Вони горлали образи і прокльони охоронцям, люто та несамовито відбивалися коли вилучалися їх пожитки, писали непристойні слова на підлозі, їли контрабандну їжу яку вони діставали з таємничих схованок у їх одягу, і навіть перекрикували телезахист коли він намагався відновити порядок. З іншого боку деякі з них здавалося були у гарних відносинах з охоронцями, зверталися до них за їх прізвиськами, і намагалися виканючити сигарети крізь оглядову шпарину у дверях. Ця охорона, також, обходилася з цими звичайними кримінальниками з певною поблажливістю, навіть тоді коли вони поводилися з ними брутально. Там було багато розмов про табори примусової праці до яких більшість з цих в'язнів очікувала бути відправленою. Усе було "як слід" у цих таборах, підсумував він, допоки ти маєш гарні зв'язки і знаєш усі ці мотузочки. Там були хабарництво, фаворитизм, та здирництво усіх мастей, там були гомосексуалізм та проституція, там був навіть заборонений алкоголь вигнаний з картоплі. Довірче ставлення та виборчі посади надавалися лише цим звичайним кримінальникам, особливо членам банд та вбивцям, які формували певного роду аристократію. Уся брудна робота виконувалася політичними в'язнями.

Там була постійна циркуляція в'язнів усіх родів та видів: торговців наркотиками, крадіїв,бандитів, спекулянтів, п'яних дебоширів, проституток. Деякі з цих п'яних дебоширів були настільки лютими і шаленими, що іншим в'язням доводилося об'єднуватися аби стримувати їх. Катастрофічно величезна жінка-руїна, віком приблизно шістдесяти років, з величезними безладно кульбітуючими цицьками та густими пасмами сивого волосся які розтріпалися під час її боротьби, була внесена всередину, відбиваючись та горлаючи, чотирма охоронцями, які тримали її кожен зі свого боку. Вони вирвали геть чоботи якими вона намагалася вдарити їх та вивалили її,наче купу сміття, прямісінько на коліна Вінстону, майже зламавши йому його стегнові кістки. Ця жінка звела себе у вертикальне положення та супроводила їх до виходу лементуючим вигуком "Йоб... виродки!" Потім, зауваживши що вона сидить на чомусь нерівному, вона зісковзнула з Вінстонових колін на лавку.

"Просю пардону, любчику," – сказала вона – "Я б не сідала на тебе, це все оті мерзотні шельми, що жбурнули мене сюди. Вони не нають як поводитися з лєді, хіба не так?" Вона змовкла, поляскала себе по цицьках та відригнула. "Пардоне," – сказала вона – "Шось я не я,справді."

Вона нахилилася уперед і рясно виблювала на підлогу.

"Вше краше," – сказала вона, відкидаючись назад із заплющеними очима. "Ніколи не стримуй це у собі, ось шо я кажу. Вивалюй це допоки воно ше свіженьке у твоєму шлунку, шось такє."

Вона прийшла до тями, обернулася аби ще раз поглянути на Вінстона і здавалося відразу ж почала загравати до нього. Вона поклала свою товстелезну ручищу на його плечі та присунула його поперед себе, дихаючи пивом та блювотою йому в обличчя.

"Ях тбе швуть,любшику?" – запитала вона.

"Сміт," – відповів Вінстон.

"Сміт?" – сказала жінка – "Ссе дивно. Мене також звуть Сміт. Чому," – додала вона сентиментально – "Я ж можу бути твоєю матір'ю!"

Вона може, подумав Вінстон, бути його матір'ю. Вона була приблизно того ж віку і статури, і це було досить правдоподібно, що люди певною мірою змінювалися опісля двадцяти років у таборах примусової праці.

Більше ніхто не розмовляв до нього. Разюче дивовижним чином ці звичайні кримінальники ігнорували в'язнів Партії. "Політи", так вони називали їх, з певного роду байдужим презирством. Ці в'язні Партії здавалося суцільно зажахані щодо розмов з будь-ким, а головним чином щодо розмов між собою. Лише одного разу, коли два члена Партії, обидві жінки, були щільно стиснуті до купи на лавці, він випадково почув всередині цього дзижчання голосів декілька поспіхом та пошепки промовлених слів; і особливо посилання на щось що звалося "кімната один-нуль-один", яке він не розумів.

Можливо минуло дві або три години відтоді як вони привели його сюди. Цей глухий, ниючий біль у його шлунку ніколи не полишав його, але іноді ставало краще, а іноді гірше, і його думки розширювалися та стискалися відповідно. Коли ставало гірше він думав лише власне про цей біль, та про його жадання їжі. Коли ставало краще, паніка цілковито охоплювала його.При цьому були моменти коли він передбачав усі ті речі, що трапляться з ним з такою документальністю, що його серце вистрибувало з грудей і дихання спинялося. Він відчував ті нищівні удари розкладних кийків по його ліктях і підкованих залізом чобіт по його гомілках; він бачив себе принизливо повзаючого по підлозі, волаючого про пощаду крізь зламані зуби. Він заледве думав про Джулію. Він не міг зафіксувати свій розум на ній. Він кохав її і не міг зрадити її; але це був лише просто факт, знаний так само як він знав усі ті правила арифметики. Він не відчував жодного кохання до неї, і він навіть заледве завдавав собі питання що ж зараз відбувається з нею. Він думав набагато частіше про О'Брайєна, з певною тремтячою надією. О'Брайєн повинен знати, що його було арештовано. Братерство, сказав свого часу він, ніколи не намагається врятувати своїх членів. Але там була надія леза бритви; вони могли б прислати лезо бритви, якщо вони зможуть.При цьому може бути можливо п'ять секунд перш ніж охорона зможе примчатися до камери. Це лезо зможе впитися у нього з певного роду палаючою холоднечею, і навіть ті пальці що триматимуть його можуть бути розрізані до кісток. Усе знову звелося до його хворого тіла, яке тремтячи зіщулювалося від найменшого болю. Він був не певен, що він зможе використати це лезо бритви навіть якщо він і отримає такий шанс. Було більш природньо існувати від миті до миті, приймаючи інші десять хвилин життя навіть з тою цілковитою певністю, що наприкінці них обов'язково будуть тортури.

Іноді він намагався підрахувати кількість порцелянових кахелинок на стінах його камери. Це мало б бути легко, але він завжди втрачав лік з тієї або іншої причини. Набагато частіше він задавав собі питання де ж він все таки перебував і яка доба дня зараз була. Одної миті він відчув певність, що зараз було розлоге денне світло там назовні, а наступної миті з такою ж рівноцінною певністю, що зараз була суцільна пітьма. У цьому місці, він знав інстинктивно, це освітлення ніколи не буде вимкнено. Це було те місце де немає пітьми: він зрозумів тепер чому О'Брайєн здавалося розпізнав цю алюзію. У Міністерстві Любові не було жодних вікон. Його камера могла бути і у самому серці цієї будівлі або ж навпаки на її зовнішніх стінах; вона могла бути і на десятому поверсі під землею, і на тридцятому над нею. Він рухав себе подумки від місця до місця, і намагався визначити за допомогою відчуттів свого тіла чи він був високо піднятий в небо або похований глибоко під землею.

Він почув звук маршуючих чобіт там назовні. Крицеві двері відчинилися з ляскотом. Молодий офіцер, охайно відформатована, у стані бойової готовності чорноуніформенна постать яка здавалося геть уся яскраво виблискує відполірованою шкірою, і чиє бліде, з прямими рисами обличчя було наче воскова маска, увійшов енергійно, різко та суворо крізь дверну пройму. Він вказав жестом охоронцям назовні аби вони увели всередину того в'язня, що вони його супроводжували.