Селяни - Реймонт Владислав

Тільки на прядці прядіть, бо на веретені нитка буде нерівна.

— Дякую, мені робота потрібна, та я попросити не зважувалась.

— Ну, ну, не дякуйте,— люди повинні допомагати одне одному. Вовна в мене вже вичесана, і буде її фунтів сто.

— Попряду. Я добре прясти вмію,— адже в батьків я сама на всіх і пряла, і ткала, і фарбувала: у нас ніколи нічого з одежі не купували.

— Ось подивіться, яка суха і м'яка.

— Напевно, з панських овець, гарна вовна.

— Якщо вам потрібні борошно, крупа, горох, то ви скажіть, я вам дам, а ви відробите.

Вона повела Ганку в комору, де повно було мішків і бочок з зерном. На стіні висіли величезні шматки сала, пряжа цілими пучками звішувалася з балок, сувої полотна височіли величезною купою, а скільки тут було сушених грибів, сирів, банок різних! А на полицях цілий ряд буханців з колесо завбільшки, та й іншого добра — не полічити!

— Я рівненько випряду, на прядці. Спасибі вам за допомогу! Але мені і не підняти самій стільки вовни.

— Я вам її пришлю наймитом.

— От і добре, бо мені ще на село треба.

Ганка ще раз подякувала, але вже тихше й холодніше — заздрість вжалила її в серце.

"Люди їм усе носять, дають, от комора й повнісінька. А він ще й проценти з них дере! У кого багато, тому ще більше хочеться. Спробували б самі все це заробити!" — думала вона, виходячи надвір.

Магди вже не було, тільки старий дерев'яний черевик чорнів на снігу. Ганка пішла швидко, бо вже було пізно,— вона засиділася в органіста.

"У кого б розпитати, чи немає роботи для Антека?"

Коли вона була господинею в хаті Борини, всі з нею дружили, завжди хто-небудь заходив у хату то за тим, то за іншим, і в очі вихваляли її за добрість. А тепер от стоїть вона посеред вулиці і не знає — куди йти, до кого? Ні, нав'язуватись вона не стане! Хотілося б тільки поговорити, як раніше, з жінками.

Вона зупинилася біля хати Клембів, постояла і перед хатою Шимона, але зайти не зайшла — не зважилась, та й згадала, що Антек наказував їй сторонитися людей.

"Не допоможуть, не порадять, позітхають тільки над тобою, мов над здохлим собакою!" — говорив він.

— Ой, правда, це свята правда! — прошепотіла Ганка, згадуючи органіста та його дружину.

Ех, була б вона чоловіком,— зараз би за роботу взялася, і все б налагодила! Не скиглила б і не лізла із своїм горем на очі людям!

Вона відчула таку вовчу жадобу до роботи, такий приплив сили і бадьорості, що навіть випросталась і пішла швидше. Її тягло пройти повз хату Борини та хоч на подвір'я заглянути, очі потішити, але вона звернула від костьолу на стежку, протоптану посеред замерзлого ставу до млина, і пішла швидше, не дивлячись навколо, думаючи тільки про те, щоб не послизнутися на льоду та швидше пройти мимо, щоб не бачити, не кривавити душу спогадами. І все-таки не витримала — раптом зупинилася проти хати свекра, не в силі відірвати очей від вогнів, що світилися у хатах.

— Адже це наше, наше... як же піти звідси? Коваль одразу все б захопив... Ні, ні, не піду... як собака стерегтиму, все одно, схоче Антек, чи ні!.. Батько не вік житиме, може, щось раптом зміниться... Дітям поневірятися не дам і сама не піду на поневіряння... адже це все їхнє, наше!

Вона замріялась, дивлячись на засніжений сад, на обриси будівель, які вимальовувались на тлі саду, на білі, наче посріблені покрівлі й темні стіни, на вершину сінника, в глибині за сараєм.

Ганка не могла рушити з місця, наче ноги її приросли до криги, не могла відвести очей, вгамувати схвильоване серце.

Ніч, тиха, морозна, синя, обсипана зорями, наче срібним піском, обіймала засніжену землю; дерева стояли нерухомо, схиляючись під тягарем снігу, дрімотні, таємничі в цій розлитій над світом тиші, схожі на білі привиди, на застиглу пару. Сніг ледве помітно іскрився, всі звуки завмерли, і тільки щось — може, шелест миготливих зірок, може, пульс замерзлої землі чи сонний подих дерев — тремтіло в морозному повітрі. А Ганка все стояла, не помічаючи, як лине час, не почуваючи морозу, Вона прикипіла очима до цього дому, обіймала його серцем, вбирала в себе з усією силою туги й мрії.

Рипіння снігу примусило її отямитись. Хтось зійшов з дороги на став і попрямував до неї. Через хвилину вона опинилася лицем до лиця з Насткою Голуб.

— Ганка! — скрикнула та з подивом.

— Чого це ти так дивуєшся, наче я вже вмерла й після смерті ходжу, людей лякаю?

— Таке вигадаєте! Давно вас не бачила, от і здивувалась. В який бік ідете?

— До млина.

— Отже, нам по дорозі — я Матеушу вечерю несу.

— А він тепер на млині робить? Хоче до мельника в помічники піти?

— Де там йому! Тартак при млині поставили, то він там робить. Поспіх великий, вони й вечорами працюють.

Обидві йшли поряд. Ганка тільки зрідка обзивалася словом, зате Настка цокотіла без упину, та Борину не згадувала й словом. Правда, Ганка її не розпитувала — ніяково було, хоча їй дуже хотілося дізнатися що-небудь.

— І добре мельник платить?

— По п'ять злотих п'ятнадцять грошів Матеуш одержує.

— Ого! Чимало!

— Адже він там усім керує, то й не диво.

Ганка мовчала. І тільки проходячи мимо кузні, з якої крізь шибки вибивалися червоні відблиски вогню, наче кров'ю плямуючи сніг, вона пробурмотіла:

— В цього іуди завжди робота є!

— Наймита собі взяв, а сам усе кудись їздить,— кажуть, з євреями, які ліс купили, в спілку увійшов і разом з ними селян обдурює.

— А хіба вже рубають?

— Та ви в лісі, чи що, живете,— невже не знаєте?

— В лісі не в лісі, а за новинами по селу не бігаю.

— Щоб ви знали, рубають, тільки не наш, а панський, прикупний.

— То ж то! А нашого їм не дозволять зачепити!

— Невідомо тільки, хто не дозволить? Війт стоїть за поміщика. Солтис і всі багачі — теж.

— Правда, правда, хто багачів подужає, хто проти них піде? Заглянь як-небудь до нас, Настусю.

— Гаразд, прибіжу цими днями з прядкою. Бувайте здорові! Вони розійшлися біля мельникового дому. Настка пішла до млина,

а Ганка подвір'ям — на кухню. Насилу вона туди добралась: збіглися з гавканням собаки, притисли її до стінки, і довелося Євці її виручати. Ледве вони встигли розговоритись, як вийшла мельничиха й відразу спитала:

— Ви до чоловіка? Він на млині.

Ганка не стала чекати і пішла туди, але зустріла мельника на півдорозі. Він повів її в кімнату, і вона віддала гроші, які заборгувала за борошно.

— Що, корову свою продали? — сказав він, ховаючи гроші в шухляду.

— Що вдієш, не каміння ж нам гризти! — розсердилась Ганка.

— Чоловік у тебе ледар, ось що я тобі скажу!

— Може, ледар, може, й ні! Де ж він робити буде, в кого?

— А хіба на селі молотники не потрібні?

— Він досі ні наймитом, ні поденщиком не був, то не диво, що й зараз за цим не женеться.

— Звикне ще, звикне! Шкода мені хлопця! Хоча він і вовком дивиться, і непоступливий, рідного батька не шанує, але шкода його!..

— Казали, у вас робота є, пане мельнику... Може, взяли б мого Антека! Прошу вас, зробіть таку ласку!..— гаряче попросила Ганка, з плачем обіймаючи ноги мельника й цілуючи йому руку.

— Гаразд, нехай прийде. Просити його не стану, а робота є, хоч і важка: дерева обрубувати під пилки.

— Та він зуміє, він до всякої роботи здібний, як мало хто на селі.

— Знаю, через те й кажу, щоб ішов до мене працювати. Але тобі скажу — погано ти чоловіка пильнуєш, погано!

Ганка стояла злякана, нічого не розуміючи.

— У чоловіка жінка, діти, а він за іншими ганяє. Ганка зблідла й затремтіла.

— Правду кажу. Вештається по селу ночами. Люди його не раз бачили.

Ганці відразу полегшало на серці. Адже вона знала про це, і добре розуміла, що то спогади про пережиту кривду не дають Антекові спати, примушують блукати ночами. А люди тлумачать по-своєму.

— Якби взявся за роботу, відразу забув би про всякі дурниці.

— Адже він — хазяйський син.

— Гляньте, пан який! Ще буде роботу собі до смаку вибирати, перебирати, мов свиня в пивному кориті! Якщо такий перебірливий, треба було з батьком у згоді жити та за Ягусею не бігати... Гріх це великий і сором!

— Що це вам на думку спало? — ахнула Ганка.

— Я тобі кажу, як воно є, про це все село знає, кого хоч спитай! — сказав мельник голосно й гостро. Він був запальний і завжди казав людям правду в очі.

— То приходити йому? — спитала Ганка тихо.

— Нехай приходить, хоч і завтра. Що це з тобою, чого ревеш?

— Нічого, це так, з морозу...

Вона поверталася додому, ледве пересуваючи ноги, наче її щось придушило до землі. Вже стемніло, сніг посірів, і вона ніяк не могла знайти стежку. Марно шукала, марно витирала замерзлі на віях сльози — не бачила нічого перед собою і йшла в темряві навмання, пригнічена болем, ох, яким болем!

— За Ягусею бігає, за Ягусею!..

Ганка не могла звести дух, серце билося, мов підстрелений птах, в голові паморочилось; нарешті вона притулилась до якогось дерева на березі ставка, притислась до нього міцно, до болю.

"А може, це неправда, може, мельник набрехав?"

Вона схопилась за цю думку й трималась за неї міцно, з останньої сили.

— О господи! Мало горя, мало поневірянь, ще й це звалилося на мою бідну голову! — простогнала вона і, щоб притлумити біль, побігла швидко, в нестямі, наче за нею гналися вовки.

В хату влетіла задихана, ледве жива. Антека ще не було.

Діти сиділи біля печі на дідовім кожусі, і старий майстрував їм вітрячок, забавляв їх

— Вовну привезли тобі, Ганнусю. В трьох мішках.

Вона розв'язала мішки і в одному з них знайшла покладений зверху буханець хліба, шматок сала і з півгарнця крупи.

— Нехай бог тобі заплатить за добрість твою! — шепнула вона розчулено і зараз же приготувала ситну вечерю, а після неї поклала дітей спати.

Тихо стало в усьому домі. І у Веронки вже спали. Старий теж незабаром приліг на лежанці і заснув, а Ганка налагодила прядку, сіла біля вогню й стала прясти.

Довго сиділа вона, до перших півнів, і без упину, мов нитка пряжі, яку вона витягала, снувалися в голові слова мельника: "За Ягною бігає, за Ягною!"

Прядка дзижчала тихо, одноманітно, невтомно, ніч дивилася у вікно місячним морозним обличчям; здавалось, що вона стукотить у шибки і, зітхаючи, тулиться до стін. А з кутків хати виповзав холод, хапав за ноги, сивою пліснявою розповзався по глиняній долівці. Тріщав за комином цвіркун, затихаючи тільки зрідка, коли хто-небудь з малюків скрикне уві сні або кинеться на ліжку,— і знову залягала глибока, холодна тиша.