Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав

Вона теж відсипалась після нічної біганини. Баба застала відчинені двері й усіх у глибокому сні. Гасова лампа у вартівні ще чадила. Стара Пейзлерка вдарила на сполох і стягла сержанта і Швейка з постелі. Сержантові вона сказала:

— Хоча б посоромились спати одягнені, як худоба. — А Швейка вилаяла, щоб він принаймні застібав штани, коли перед ним жінка.

Нарешті енергійно гримнула на розісланого сержанта й примусила його розбудити пана вахмістра, бо хіба, ж це порядок так довго хропти?

— Ну і в гарні ж руки ви попали, — буркотіла баба до Швейка, в той час як сержант будив вахмістра. — П'янюги, один гірший за другого. Пропили б і власного носа. Мені вже третій рік не платять за службу, а коли нагадую, вахмістр щоразу каже: "Губу на замок, бабо, як не хочете, щоб я вас посадив. Ми все знаємо: ваш син браконьєр і в панському лісі дрова краде". От і мучуся з ними вже четвертий рік. — Баба глибоко зітхнула і бурмотіла далі: — Головне, стережіться вахмістра, він у вічі — як лис, а поза очі — як біс. Так і шукає, щоб когось спіймати й посадити.

Вахмістра дуже важко було збудити. Сержант добре натрудився, поки переконав його, що вже ранок.

Нарешті він розплющив очі, протер їх і невиразно почав пригадувати вчорашній день. Раптом майнула страшна думка, яку він зразу ж висловив, непевно дивлячись на сержанта:

— Утік?!

— Та що ви, він чесна людина.

Сержант походив по кімнаті, поглянув у вікно, повернувся, відірвав клаптик газети на столі й почав м'яти пальцями паперову кульку. Видно, хотів щось сказати.

Вахмістр підозріло подивився на нього і, щоб остаточно з'ясувати, про що той думав, заговорив:

— — Я вам, пане сержанте, допоможу: певно, я знову вчора набешкетував.

Сержант з докором глянув на свого начальника,

— Коли б то ви знали, пане вахмістре, чого ви вчора наплели та що ви йому верзли. Нахилившись до вахмістра, він прошепотів йому на вухо:

— Ви його запевняли, що всі чехи і росіяни — одна слов'янська кров, що Микола Миколайович буде на другий тиждень у Пршерові, що Австрія не втримається, а він, коли його допитуватимуть, хай усе заперечує і плете, що на язик спливе. Йому, мовляв, тільки протриматися, доки його козаки звільнять, бо це все незабаром лусне. Все буде, як за гуситських воєн: селяни підуть з ціпами на Відень, найясніший цісар Вільгельм — тварюка. Потім ви йому обіцяли посилати до в'язниці гроші та їжу і багато всякої іншої всячини йому наговорили.

Сержант відійшов від вахмістра.

— Все це я пам'ятаю добре, бо спочатку навіть і не був під градусом, та потім уже, мабуть, нализався і далі нічого не пам'ятаю.

Вахмістр поглянув на сержанта.

— А я он що пам'ятаю, — заявив він, — ви казали, буцімто в нас проти Росії короткі руки, і навіть перед бабою вигукували: "Хай живе Росія!".

Сержант почав нервово ходити по кімнаті.

— Ви ревли, як бугай, — оповідав далі вахмістр, — а потім звалилися поперек ліжка і захропли.

Сержант став біля вікна і, тарабанячи в шибку, промовив:

— Ви також, пане вахмістре, перед тією бабою не затикали собі уст серветкою. Я пригадую, як ви їй сказали: "Запам'ятайте собі, бабо: кожен цісар і король дбає тільки про свою кишеню. Через це й такий дідок, як старий Прохазка, пустився воювати, хоч його вже навіть до вбиральні не можна пускати самого, щоб не запаскудив усього Шенбрунна".

— Я таке говорив?

— Так, пане вахмістре, це ви казали перед тим, як піти надвір блювати, а крім того, ви репетували: "Бабо, запхайте мені палець у горло".

— А ви теж гарно висловилися, — перебив його вахмістр. — Звідки ви викопали таку дурницю, що Микола Миколайович буде чеським королем?

— Цього я не пам'ятаю, — несміливо відповів сержант.

— Ще б пак, вам це пам'ятати! Ви ж були п'яні як чіп, очі в вас стали свинячі, а коли хотіли вийти надвір, то замість дверей полізли на грубу.

Обидва замовкли. Нарешті довгу мовчанку порушив вахмістр:

— Я вам завжди казав: алкоголь — це погибель. Ви пити не вмієте, а беретесь. А що було б, коли б він дав драла? Як би ми виправдались? Господи! Голова в мене аж тріщить!.. Я вам кажу, пане сержанте, — вів далі вахмістр, — саме тому, що він не втік, цілком ясно, який це небезпечний і хитрий тип. Коли провадитимуть слідство, він скаже, що вартівня була відчинена цілу ніч, ми обидва були п'яні і він міг тисячу раз утекти, коли б відчував якусь провину. Єдине щастя — такій людині не вірять, і коли ми під службовою присягою скажемо, що все це вигадка і нахабна брехня, то йому і святий бог не допоможе, а матиме він на шиї одним параграфом більше. Та й годі. Від цього йому не буде ні холодно, ні жарко. Якби тільки в мене так голова не боліла.

Запала тиша. За хвилину вахмістр звелів:

— Покличте сюди нашу бабу!

— Слухайте, бабусю, — звернувся вахмістр до Пейзлерки, суворо дивлячись їй в обличчя. — Дістаньте десь хрест із розп'яттям на підставці й принесіть його мерщій сюди.

У відповідь на запитливий погляд Пейзлерки вахмістр заверещав:

— Швидше, щоб одна нога тут, а друга там!

Він добув із столика дві свічки з слідами сургучу, яким він припечатував службові листи, і коли нарешті Пейзлерка притарабанилася з розп'яттям, вахмістр поставив між запаленими свічками край стола хрест і сказав поважно:

— Сідайте, бабусю.

Ні жива ні мертва Пейзлерка впала на канапу, з острахом глянула на вахмістра, свічки, хрест із розп'яттям. Вона вся похолола, було видно, як її руки на фартусі тремтять разом з колінами.

Вахмістр поважно пройшовся повз неї і, зупинившись навпроти, урочисто промовив:

— Учора ввечері ви були свідком дуже великої події, бабусю. Можливо, це не для вашого дурного розуму. Цей солдат, бабусю, — розвідник і шпигун.

— Ісус Марія! — верескнула Пейзлерка, — матір божа Скочицька!

— Тихо! Аби з нього щось витягти, ми мусили говорити різні речі. Ви ж чули, які дивні речі ми говорили?

— Це я, паночку, чула, — відізвалася Пейзлерка. Її голос тремтів.

— Але всі ці балачки велися тільки для того, щоб він мав до нас довір'я і признався. І нам це вдалося. Ми з нього витягли все. Одне слово, пришпилили голубчика.

Вахмістр на хвилину замовк, поправив ґнотики свічок і повів далі, пронизливо дивлячись на Пейзлерку:

— Ви, бабусю, були свідком і втаємничені в цю справу. Це державна таємниця, і ви не смієте нікому ані писнути. Навіть на смертнім одрі, інакше вас не можна буде поховати на кладовищі.

— Матінко божа, святий Йозефе, — заскиглила Пейзлерка. — Бодай би мені ноги покрутило, перше ніж я цей поріг переступила.

— Не скигліть, бабусю, встаньте, підійдіть до хреста, підніміть два пальці правої руки вгору. Будете присягати. Проказуйте за мною.

— Пейзлерка подріботіла до стола, причому не вгаваючи бідкалася:

— Пресвята діво Маріє Скочицька, за віщо мене в цю хату біда принесла?

А з розп'яття дивилося на неї змучене обличчя Христа, свічки чаділи, і все це здавалося Пейзлерці чимось страшним і неземним. Вона зовсім розгубилася, коліна в неї підламувалися, руки тремтіли.

Вона підняла вгору два пальці. Жандармський вахмістр урочисто, з притиском говорив, а вона повторювала:

— Присягаю богу всемогутньому і вам, пане вахмістре: про все, що я тут чула і бачила, нікому аж до своєї смерті не скажу ні слова, навіть коли б мене про це питали. Хай мені бог допоможе у цьому.

— Тепер поцілуйте хрест, — наказав вахмістр, коли вже Пейзлерка, голосно хлипаючи, проказала слова присяги й побожно перехрестилася.

— Добре, а тепер віднесіть хрест туди, де ви його позичили, і скажіть, що він потрібний був мені під час допиту.

Ошелешена Пейзлерка навшпиньки вийшла з хрестом із кімнати, і крізь вікно було видно, як вона, йдучи по дорозі, весь час оглядалася на жандармський пост, немов хотіла переконатися, що це був не сон, а вона справді хвилину тому зазнала чогось жахливого в своєму житті.

Вахмістр тим часом переписував свій рапорт, той рапорт, який він уночі доповнив чорнильн'ими плямами й злизав їх язиком разом з написаним, немов на папері було повидло.

Тепер він усе з початку до кінця переробив і раптом згадав ще про одну річ.

Вахмістр наказав покликати Швейка і спитав його:

— Ви вмієте фотографувати?

— Вмію.

— А чому не носите з собою апарата?

— Бо не маю, — прозвучала ясна і щира відповідь.

— А якби ви мали апарат, то фотографували б? — спитав вахмістр.

— Якби в чорта грива, була б з нього кобила, — простодушно відповів Швейк і спокійно витримав допитливий погляд вахмістра, в якого саме так розболілася голова, що він не міг придумати жодного іншого запитання, крім такого:

— А важко фотографувати вокзали?

— Легше, ніж що інше, — відповів Швейк, — бо такі речі не рухаються. Вокзал завжди стоїть на одному місці, і йому не треба казати: "Всміхніться".

Отже, вахмістр міг доповнити свій рапорт так: "Zu dem Bericht № 2172, melde ich..." 1

1 До повідомлення № 2172, доповідаю... (Нім.)

І він натхненно розписав:

"Під час перехресного допиту зізнався, між іншим, що вміє фотографувати і насамперед фотографує вокзали. Фотографічного апарата, щоправда, в нього не знайшли, але можна припустити, що він його десь приховав і з собою не носить, аби не привертати до себе уваги; про це свідчить і його власне признання, він, мовляв, фотографував би, коли б мав при собі апарат".

Вахмістр, у якого з учорашнього дня ще добряче гуло голові, все більше й більше заплутувався в своїй інформації про фотографування і писав далі:

"Одне певно, згідно з його власними признаннями, лише відсутність фотографічного апарата перешкодила йому фотографувати вокзальні будівлі і взагалі стратегічно важливі місця. Він, безперечно, був би це зробив, коли б той схований фотографічний апарат був при ньому. Але цього апарата немає, і тому при ньому не було знайдено ніяких фотографій".

— Вистачить, — сказав вахмістр і підписався. Дуже вдоволений зі свого твору, він з великою пихою перечитав усе сержантові.

— А що? Непогано, — сказав він. — Ось учіться, як треба писати беріхти 1. В них повинно бути все. Допит, пане добродію, — не така вже проста справа. Але найголовніше все викласти в беріхті так, щоб там, у вищих інстанціях, лише баньки витрішали. Приведіть цього нашого, треба з ним уже кінчати... Так ось, тепер, — поважно сказав вахмістр Швейкові, — пан сержант відпровадить вас до Пісека, в окружне жандармське управління.