Війна і мир (том 4) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Вона почервоніла, стиснула руки на колінах і раптом, мабуть зробивши зусилля над собою, підняла голову і швидко почала говорити:

— Ми нічого не знали, коли їхали з Москви. Я не сміла запитати про нього. І раптом Соня сказала мені, що він з нами. Я нічого не думала, не могла уявити собі, в якому він становищі; мені тільки треба було бачити його, бути з ним, — говорила вона, тремтячи і задихаючись. І, не даючи перебивати себе, вона розповіла те, чого вона ще ніколи, нікому не розповідала: все те, що вона пережила в ті три тижні їх подорожі і життя в Ярославлі.

П'єр слухав її з розкритим ротом і не спускаючи з неї своїх очей, повних сльозами. Слухаючи її, він не думав ні про князя Андрія, ні про смерть, ні про те, що вона розповідала. Він слухав її і тільки жалів її за те страждання, що вона відчувала тепер, розповідаючи.

Княжна, скривившись від бажання утримати сльози, сиділа біля Наташі і слухала в перший раз історію цих останніх днів любові свого брата з Наташею.

Ця болісна і радісна розповідь, мабуть, був необхідна для Наташі.

Вона говорила, перемішуючи мізерні подробиці з задушевними таємницями, і, здавалося, ніколи не могла закінчити. Кілька разів вона повторювала те ж саме.

За дверима почувся голос Десаля, який запитував, чи можна Миколці увійти попрощатися.

— Так ось і все, все ... — сказала Наташа. Вона швидко встала, в той час як входив Миколка, і майже побігла до дверей, стукнулась головою об двері, прикриті портьєрою, і з стогоном чи то від болю, чи то від смутку, вирвалася з кімнати.

П'єр дивився на двері, в яку вона вийшла, і не розумів, чому він раптом один залишився в усьому світі.

Княжна Марія викликала його з розсіяності, звернувши його увагу на племінника, який увійшов до кімнати.

Лице Миколки, схоже на батька, в хвилину душевного розм'якшення, в якому П'єр тепер перебував, так на нього подіяло, що він, поцілувавши Миколку, поспішно встав і, діставши хустку, відійшов до вікна. Він хотів попрощатися з княжною Марією, але вона утримала його.

— Ні, ми з Наталі не спимо іноді до третьої години; будь ласка, посидьте. Я велю дати вечеряти. Підіть вниз; ми зараз прийдемо.

Перш ніж П'єр вийшов, княжна сказала йому:

— Це в перший раз вона так говорила про нього.

Глава 17

П'єра провели в освітлену велику їдальню; через кілька хвилин почулися кроки, і княжна з Наташею увійшли в кімнату. Наташа була спокійна, хоча суворий, без посмішки, вираз тепер знову встановився на її обличчі. Княжна Марія, Наташа і П'єр однаково відчували те почуття незручності, яке виникає звичайно за закінченою серйозною і задушевною розмовою. Продовжувати колишню бесіду неможливо; говорити про дрібниці — совісно, а мовчати неприємно, тому що хочеться говорити, а цим мовчанням ніби прикидаєшся. Вони мовчазно підійшли до столу. Офіціанти відсунули і підсунули стільці. П'єр розгорнув холодну серветку і, зважившись перервати мовчання, глянув на Наташу і княжну Марію. Обидві, очевидно, в той же час зважилися на те саме: у обох в очах світилося удоволення життям і визнання того, що, крім горя, є і радості.

— Ви п'єте горілку, граф? — сказала княжна Марія, і ці слова раптом розігнали тіні минулого.

— Розкажіть же про себе, — сказала княжна Мар'я. — Про вас розповідають такі неймовірні чудеса.

— Та, — з своєю, тепер звичною, посмішкою лагідної глузування відповідав П'єр. — Мені самому навіть розповідають про такі чудеса, яких я й уві сні не бачив. Марія Абрамівна запрошувала мене до себе і все розповідала мені, що зі мною сталося, або мало статися. Степан Степанович теж навчив мене, як мені треба розповідати. Взагалі я помітив, що бути цікавою людиною дуже спокійно (я тепер цікава людина); мене звуть і мені розповідають.

Наташа посміхнулася і хотіла щось сказати.

— Нам розповідали, — перебила її князівна Мар'я, — що ви в Москві втратили два мільйони. Правда це?

— А я став втричі багатшими, — сказав П'єр. П'єр, незважаючи на те, що борги дружини і необхідність будівель змінили його справи, продовжував розповідати, що він став втричі багатшими.

— Що я виграв безсумнівно, — сказав він, — так це свободу ... — почав він було серйозно; але передумав продовжувати, помітивши, що це був дуже егоїстичний предмет розмови.

— А ви будуєте?

— Так, Савельїч велить.

— Скажіть, ви не знали ще про кончину графині, коли залишилися в Москві? — сказала княжна Марія і негайно ж почервоніла, помітивши, що, роблячи це питання слідом за його словами про те, що він вільний, вона приписує його словами таке значення, якого вони, можливо, не мали.

— Ні, — відповів П'єр, не знайшовши, очевидно, незграбним те тлумачення, яке дала княжна Мар'я його згадці про свою свободу. — Я дізнався це в Орлі, і ви не можете собі уявити, як мене це вразило. Ми не були зразкові подружжя, — сказав він швидко, глянувши на Наташу і помітивши в обличчі її цікавість про те, як він відгукнеться про свою дружину. — Але смерть ця мене страшенно вразила. Коли двоє людей сваряться — завжди обидва винні. І своя вина робиться раптом страшно важкою перед людиною, якої вже немає більше. І потім така смерть ... без друзів, без розради. Мені дуже, дуже шкода її, — скінчив він і з задоволенням помітив радісне схвалення на обличчі Наташі.

— Так, ось ви знову холостяк і наречений, — сказала княжна Мар'я.

П'єр раптом багряно почервонів і довго намагався не дивитися на Наташу. Коли він зважився глянути на неї, обличчя її було холодне, суворе і навіть презирливе, як йому здалося.

— Але ви точно бачили і говорили з Наполеоном, як нам розповідали? — сказала княжна Мар'я.

П'єр засміявся.

— Жодного разу, ніколи. Завжди всім здається, що бути в полоні — значить бути в гостях у Наполеона. Я не тільки не бачив його, але й не чув про нього. Я був набагато в гіршому товаристві.

Вечеря закінчувалася, і П'єр, який спочатку відмовлявся від розповіді про свій полон, потроху залучився в цю розповідь.

— Але ж правда, що ви залишилися, щоб вбити Наполеона? — запитала його Наташа, злегка посміхаючись. — Я тоді здогадалася, коли ми вас зустріли у Сухарева вежі; пам'ятаєте?

П'єр зізнався, що це була правда, і з цього питання, потроху керований питаннями княжни Марії і особливо Наташі, утягнувся в докладну розповідь про свої пригоди.

Спочатку він розповідав з тим глузливим, лагідним поглядом, який він мав тепер на людей і особливо на самого себе; але потім, коли він дійшов до розповіді про жахи і страждання, які він бачив, він, сам того не помічаючи, захопився і став говорити з стриманим хвилюванням людини, яка в спогаді переживає сильні враження.

Княжна Марія з лагідною усмішкою дивилася то на П'єра, то на Наташу. Вона в усьому цьому оповіданні бачила тільки П'єра і його доброту. Наташа, спершись на руку, з виразом обличчям, що постійно змінювалося, разом з розповіддю, стежила, ні на хвилину не відриваючись, за П'єром, мабуть, переживаючи з ним разом те, що він розповідав. Не тільки її погляд, але вигуки і короткі запитання, які вона робила, показували П'єру, що з того, що він розповідав, вона розуміла саме те, що він хотів передати. Видно було, що вона розуміла не тільки те, що він розповідав, а й те, що він хотів би і не міг висловити словами. Про епізод свій з дитиною і жінкою, за захист яких він був узятий, П'єр розповів таким чином:

— Це було жахливе видовище, діти кинуті, деякі у вогні ... При мені витягнули дитину ... жінки, з яких стягували речі, виривали сережки ...

П'єр почервонів і зам'явся.

— Тут приїхав роз'їзд, і всіх тих, яких не грабували, всіх чоловіків забрали. І мене.

— Ви, мабуть, не всі розповідаєте; ви, мабуть, зробили що-небудь ... — сказала Наташа і помовчала, — добре.

П'єр продовжував розповідати далі. Коли він розповідав про страту, він хотів обійти страшні подробиці; але Наташа вимагала, щоб він нічого не пропускав.

П'єр почав було розповідати про Каратаєва (він уже встав з-за столу і ходив, Наташа стежила за ним очима) і зупинився.

— Ні, ви не можете зрозуміти, чому я навчився у цього безграмотного чоловіка — дурника.

— Ні, ні, говорите, — сказала Наташа. — Він десь же?

— Його вбили майже при мені. — І П'єр став розповідати про останній час їх відступу, хворобу Каратаєва (голос його тремтів безперестанку) і його смерть.

П'єр розповідав свої пригоди так, як він ніколи їх ще не розповідав нікому, як він сам з собою ніколи ще не згадував їх. Він бачив тепер начебто нове значення у всьому тому, що він пережив. Тепер, коли він розповідав все це Наташі, він відчував ту рідкісну насолоду, яку дають жінки, слухаючи чоловіка — не розумні жінки, які, слухаючи, намагаються або запам'ятати, що їм кажуть, для того щоб збагатити свій розум і при нагоді переказати те ж або приладнати те, що розповідається, до свого і повідомити скоріше свої розумні промови, вироблені в своєму маленькому розумовому господарстві; а ту насолоду, яку дають справжні жінки, обдаровані здатністю вибирання і всмоктування в себе всього найкращого, що тільки є в проявах чоловіки. Наташа, сама не знаючи цього, була вся увага: вона не пропускала ні слова, ні коливання голосу, ні погляду, ні здригання м'яз лиця, ні жесту П'єра. Вона на льоту ловила ще не висловлене слово і прямо вносила в своє розкрите серце, вгадуючи таємний сенс всієї душевної роботи П'єра.

Княжна Марія розуміла розповідь, співчувала йому, але вона тепер бачила інше, що поглинало всю її увагу; вона бачила можливість любові і щастя між Наташею і П'єром. І в перший раз прийшла їй ця думка, що наповнювала її душу радістю.

Була третя година ночі. Офіціанти з сумними і строгими обличчями приходили зміняти свічки, але ніхто не помічав їх.

П'єр скінчив свою розповідь. Наташа блискучими, жвавими очима продовжувала наполегливо і уважно дивитися на П'єра, як ніби бажаючи зрозуміти ще щось інше, що він не висловив, може бути. П'єр в сором'язливому і щасливому збентеженні зрідка поглядав на неї і придумував, що б сказати тепер, щоб перевести розмову на інший предмет. Княжна Марія мовчала. Нікому в голову не приходило, що третя година ночі і що пора спати.

— Кажуть: нещастя, страждання, — сказав П'єр. — Та якби зараз, цієї хвилини мені сказали: хочеш залишатися, чим ти був до полону, або спочатку пережити все це? Заради бога, ще раз полон і кінське м'ясо.