Селяни - Реймонт Владислав
Він чудово пам'ятав, що на столі блищали дві майже новенькі срібні монети.
"Може, вона їх мені віддасть,— думав він.— Адже я їх заробив. Рука навіть затерпла од вірьовки, так Красуля рвалась. Я ж її втримав! А як її перед купцями вихваляв — усі Чули!.. Може, і віддасть... Я старшому б, Петрусеві, на першому ж ярмарку купив би пищалку... та й малому теж треба. І Верончиним дітям... розбійники вони, пустуни, а все ж треба й їм... А собі — тютюну міцного, такого, щоб аж у череві свербіло, бо в Стаха тютюн слабкий — і не чхнеш від нього..."
Так міркував старий, працював повільно, і коли через годину Ганка вийшла, солома в ямі ще ледве-ледве була прикрита снігом.
— З'їсте ви за дужого чоловіка, а зробите менше, ніж дитина...
— Та я зараз, Ганнусю... Тільки задихався трохи, хотів дух перевести! Я миттю, миттю,— бурмотів він перелякано.
— Вечоріє, мороз заходить, а яма вся розкопана, наче її свині рили. Ідіть уже до хати, глядіть дітей, а я сама тут упораюсь.
Вона почала згрібати сніг так спритно, що через якісь десять хвилин яма була засипана й акуратно пригладжена.
Вже смеркало, коли вона скінчила. У хаті стояв нестерпний холод, глиняна мокра долівка підмерзла й гула під дерев'яними черевиками, мов тік, мороз знову вкрив візерунками шибки. Діти пхинькали — може, їсти хотіли, але Ганка їх не вгамовувала — ніколи було. Треба нарізати січки для телиці, нагодувати порося, яке вже товклося в двері й кувікало, напоїти гусей. Роблячи це все, вона ще раз у думці пригадувала, кому скільки винна, і, впоравшись з усією роботою, зібралась іти.
— Батьку, ви тут запаліть у печі і дітей доглядайте, а я швидко повернусь. Якщо Антек прийде,— капуста в горщику на печі.
— Гаразд, Ганнусю, вогонь розпалю, дітей догляну, а капуста в горщику. Все запам'ятаю, Ганнусю, все...
— А ті два злотих я забрала, адже вони вам не потрібні,— годують вас, взуті, одягнені, чого ж вам ще?
— Так, так... все в мене є, Ганнусю, все...— шепнув він і поспіхом відвернувся до дітей, приховуючи сльози, що покотили в нього з очей.
Вийшовши на вулицю, Ганка тугіше зав'язала хустку, бо мороз проймав до кісток. Сніг рипів під ногами, на землю лився блакитний присмерк, повітря було сухе й на диво прозоре, небо чисте, ніби скляне, і де-не-де у височині вже мерехтіли зорі.
Ганка раз у раз обмацувала гроші за пазухою, перевіряючи, чи вони тут, і думала, що треба буде розпитати людей,— може, вона знайде чи випросить яку-небудь роботу для Антека, а піти з села йому не дасть! Тільки зараз вона згадала, що він казав, ідучи, і в неї навіть серце завмерло від цієї згадки. Ні, поки вона жива, цьому не бувати! Не перейде вона в інше село, не буде жити серед чужих і сохнути від туги!
Вона окинула поглядом дорогу, заметені снігом хати, садки і ці сірі безкраї поля. Вечір, тихий, морозний, насувався чимраз швидше, зірок дедалі прибувало, наче хто їх розсівав повними пригорщами, а на замерзлій землі крізь снігові сутінки мерехтіли вогники, пахло димом, по вулиці снували люди, і голоси їхні линули низько над снігами.
— Тут я зросла і не буду кружляти, як вітер, по світу, ні! — палко шепотіла вона, трохи притишивши ходу, бо місцями провалювалася в хрусткий сніг аж до колін, і доводилося важко витягати черевики.
"Тут я народилась, тут і залишуся до самої смерті. Аби тільки до весни протриматись, а там легше буде. Не схоче Антек працювати,— все одно старцювати не піду, буду людям прясти, ткати, за всяку роботу візьмусь, аби тільки за що-небудь вхопитися й нужді не піддатись. Адже Веронка тканням стільки заробляє, що й грошей трохи про запас має",— міркувала Ганка, прямуючи до корчми.
— Слава Ісусу,— сказала вона, заходячи.
Янкель відповів: "Навіки-віків" і, як звичайно, продовжував похитуватись над книжкою, не дивлячись на Ганку. Та коли вона поклала перед ним гроші, він привітно всміхнувся, трохи підкрутив гніт у висячій лампі, допоміг Ганці полічити гроші і навіть почастував горілкою.
Але ні про борг Антека, ні про нього самого він і слова не сказав; розумний старий зміркував, що нема чого жінці знати про чоловікові справи: не розбереться як слід і почне язиком ляпати! Тільки коли Ганка вже зібралася йти, він запитав:
— А хазяїн ваш що робить?
— Антек? Пішов роботи шукати.
— Хіба на селі роботи немає? От на млині тартак збудували. Та й мені умілий чоловік потрібен — дрова возити.
— Ну, ні, в корчмі мій працювати не стане! — скрикнула Ганка.
— Що ж, нехай собі вилежується, якщо він такий пан! А гуси у вас є? Підгодуйте їх, то я куплю на свята.
— Де там мені продавати, я зоставила собі лише кілька, щоб відгодувати.
— Навесні купите молодих, а мені потрібні відгодовані. Можете, якщо хочете, все у борг брати, потім порахуємося — заплатите гусьми.
— Ні, гусей не продам.
— Продасте, коли корову з'їсте, і навіть дешево продасте!
— Не діждешся ти цього, паскудо! — шепнула Ганка, виходячи...
Небо вже іскрилося зорями. Від морозу навіть дух перехоплювало, з лісу віяв холодний, колючий вітер. Але Ганка йшла повільно і з зацікавленням поглядала на хати. У Вахніків, які жили біля самого костьолу, ще світилося, з подвір'я Плошків долинали гучні голоси й кувікання свиней. У плебанії всі вікна світилися і біля ґанку чиїсь коні нетерпляче били копитами. У Клембів, які жили поруч з ксьондзом, теж горіло світло і хтось ходив біля стайні — чути було рипіння снігу під дерев'яними черевиками. А далі, за костьолом, там, де село розходилося двома вулицями, що обіймали став, мов дві руки, вже майже нічого не було видно, тільки де-не-де в сніговому присмерку миготів вогник та чулося гавкання собак.
Ганка глянула в бік Борининої хати, зітхнула і, пройшовши мимо костьолу, звернула в довгий прохід поміж садом Клембів і городом ксьондза. Вона йшла до органіста. Вузька доріжка була ледве втоптана, і з обох боків так низько нависали засніжені обважнілі кущі, що на Ганку раз у раз сипався сніг.
Двір органіста стояв у глибині подвір'я плебанії, але мав окремий в'їзд. З дому линули крики й плач, а біля ґанку на снігу чорніла скринька й валялися якісь плаття, перина, всякий мотлох. Біля стіни стояла Магда, наймичка органіста, і лементувала, захлинаючись плачем:
— Вигнали! Вигнали мене, як собаку, на мороз, під усі чотири вітри! Куди ж я, сирота, тепер піду, куди?
— Не горлай тут, ти, свиня! — загримів голос із сіней.— От візьму кия, миттю замовкнеш! Зараз же забирайся звідси! До Франека свого іди, негіднице!
— Як ся маєте, Боринова? Люди добрі, та вже з осені всі знали!.. Говорила я, просила, заклинала її, стерегла, та хіба встережеш таку безсоромну дівку? Всі спати ляжуть, а вона — з двору, от і нагуляла собі байстря. Скільки разів їй казала: "Ой, Магдо, зупинися, поміркуй, не одружиться він з тобою!" А вона мені в живі очі брехала, від усього відрікалась. Бачу, дівка пухне, живіт росте, мов на дріжджах,— і кажу їй, як путній: "Іди звідси, поки не пізно, заховайся де-небудь на чужому селі, поки є час, поки люди не помітили..." То хіба вона послухалась? А сьогодні її схопило в хліву, коли корів доїла!.. Цілу дійницю молока розілляла! А моя Франя перелякалась і кричить, що з Магдою щось трапилось! Ісусе, Маріє,— в моєму домі такий страм! Що ксьондз на це скаже! Іди геть звідси, бо накажу тебе викинути на дорогу! — верескнула органістиха, збігши з ґанку.
Магда схопилася з місця і з плачем та голосінням почала збирати своє шмаття і зав'язувати в клунки.
— Ходім у кімнату, Боринова, холодно... Щоб і сліду твого тут не було! — гукнула органістиха Магді, ідучи.
Вона провела Ганку довгими сіньми в кімнату.
Дуже велика, низька кімната була освітлена вогнем, який палав у печі. Органіст, напіводягнений, у самій сорочці з закачаними рукавами, червоний як рак, сидів біля вогню і пік облатки. Кожну хвилину він черпав ложкою з миски рідке тісто, виливав його в залізну форму, притискав так, що воно сичало, і ставив форму на вогонь, на сторч поставлені цеглини. Потім, перекинувши форму, виймав облатку і кидав на низенький ослінчик, біля якого сидів хлопчик і підрівнював ножицями краї облаток.
Ганка привіталася з усіма, а господині поцілувала руку.
— Сідайте, погрійтесь! Ну, що там у вас чути?
Звичайно, Ганка не могла відразу заговорити про справу. Вона оглядалася навколо, крадькома заглядала в сусідню кімнату, де навпроти дверей на довгому столі біля стінки біліли купи облаток, притиснуті дошкою. Двоє дівчат складали їх пачками і обв'язували кожну пачку смужкою кольорового паперу. А в глибині кімнати монотонно награвав клавікорд. Музика снувалась як павутиння, то злітала високо, як пісня, то знову завмирала, то раптом обривалась таким пронизливим вереском, що Ганка навіть здригалась, а органіст кричав:
— Гей, труба, проковтнула фа, як шкварку! Повтори знову від "Лаудамус пуері".
— Це ви вже до святок готуєтесь? — спитала Ганка, бо непристойно було сидіти мовчки.
— Так, парафія велика, розкидана, а всім треба до свят облатки рознести, от і доводиться заздалегідь готувати.
— Пшеничні?
— Ось покуштуйте.
Він подав їй ще гарячу облатку.
— Що ви, хіба я насмілюсь?
Вона взяла облатку через хустку і придивлялася до неї проти світла — з побожністю і якоюсь тривогою.
— Ісусе! Як на ній гарно витиснені різні картинки.
— З правого боку, в першому кружечку — богородиця, святий Іоанн та Ісус Христос. У другому кружку, бачите, ясла, драбина, ягнята, немовлятко Ісус на сіні, святий Йосиф, діва Марія... А ось тут стоять на колінах три волхви,— пояснювала жінка органіста.
— Достоту так, і як гарно все зроблено!
Ганка загорнула облатку в хустку і сховала за пазуху, бо саме в цю хвилину зайшов якийсь дядько і сказав щось органістові, а той гукнув:
— Міхал! Хрестити приїхали! Візьми ключі та йди до костьолу, бо Амброжій допомагає сьогодні в плебанії. Ксьондз уже знає...
Музика обірвалась, і через кімнату пройшов високий блідий підліток.
— Племінник, сирота, на органіста готується, то мій чоловік його з ласки вчить. Що поробиш, доводиться від себе шматок відривати, а рідні допомогти треба.
Ганка потроху розговорилась і спочатку боязко, потім сміливіше стала виливати свої смутки й жалі. Вперше за три тижні вона могла досхочу наговоритися.
Хазяї її слухали, вставляли зауваження і хоча стереглися, щоб і словом не згадати Борину, але жаліли її так щиро, що вона навіть заплакала, а органістиха, жінка кмітлива, швидко зміркувала, навіщо Ганка прийшла, і перша сказала:
— Може, у вас знайдеться час попрясти мені вовну? Я хотіла дати Пакуліні, але візьміть ви.
