Війна і мир (том 4) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Артілі теслярів, сподіваючись на дорогі заробітки, кожен день входили в Москву, і з усіх боків рубалися нові, чинилися погоріли будинки. Купці в балаганах відкривали торгівлю. Харчевні, постоялі двори влаштовувалися в обгорілих будинках. Духовенство відновило службу у багатьох не погорілих церквах. Жертводавці приносили розграбовані церковні речі. Чиновники припасовували свої столи з сукном і шафи з паперами в маленьких кімнатах. Вище начальство і поліція розпоряджалися роздачею добра, яке залишилося після французів. Господарі тих будинків, в яких було багато залишено звезених з інших будинків речей, скаржилися на несправедливість звезення всіх речей в Грановиту палату; інші наполягали на тому, що французи з різних будинків звезли речі в одне місце, і тому несправедливо віддавати господареві будинку ті речі, які у нього знайдено. Лаяли поліцію; підкуповували її; писали вдесятеро кошторис на погоріли казенні речі; вимагали допомоги. Граф Ростопчин писав свої прокламації.

Глава 15

В кінці січня П'єр приїхав в Москву і оселився у вцілілому флігелі. Він з'їздив до графа Растопчина, до деяких знайомих, які повернулися в Москву, і збирався на третій день їхати в Петербург. Всі тріумфували перемогу; все кипіло життям у розореній і оживаючій столиці. П'єру всі були раді; всі бажали бачити його, і все розпитували його про те, що він бачив. П'єр відчував себе особливо дружелюбно прихильним до всіх людей, яких він зустрічав; але мимоволі тепер він тримав себе з усіма людьми насторожі, так, щоб не зв'язати себе чим-небудь. Він на всі питання, які йому робили, — важливі або самі незначні, — відповідав однаково невизначено; запитували у нього: де він буде жити? чи буде він будуватися? коли він їде в Петербург і чи візьметься звезти скриньку? — він відповідав: так, може бути, я думаю, і т. д.

Про Ростових він чув, що вони в Костромі, і думка про Наташу рідко приходила йому. Якщо вона і приходила, то тільки як приємний спогад давно минулого. Він відчував себе не тільки вільним від життєвих умов, але і від цього почуття, яке він, як йому здавалося, навмисне напустив на себе.

На третій день свого приїзду до Москви він дізнався від Друбецкого, що княжна Мар'я в Москві. Смерть, страждання, останні дні князя Андрія часто займали П'єра і тепер з новою жвавістю прийшли йому в голову. Дізнавшись за обідом, що княжна Мар'я в Москві і живе в своєму не згорілому будинку на Воздвіженке, він в той же вечір поїхав до неї.

Дорогою до княжни Марії П'єр не перестаючи думав про князя Андрія, про свою дружбу з ним, про різні з ним зустрічі і особливо про останню в Бородіно.

"Невже він помер в тому злісному настрої, в якому він був тоді? Невже не відкрилося йому перед смертю пояснення життя? " — думав П'єр. Він згадав про Каратаєва, про його смерть і мимоволі став порівнювати цих двох людей, таких різних і в той же час таких схожих по любові, яку він мав до обох, і тому, що обидва жили і обидва померли.

У самому серйозному настрої П'єр під'їхав до будинку старого князя. Будинок цей уцілів. В ньому було видно сліди руйнування, але характер будинку був той же. Зустрів П'єра старий офіціант з суворим обличчям, ніби бажаючи дати відчути гостю, що відсутність князя не порушує порядку дому, сказав, що княжна зволили пройти в свої кімнати і приймають по неділях.

— Доповідай; може бути, приймуть, — сказав П'єр.

— Слухаю-с, — відповідав офіціант, — завітайте в портретну.

Через кілька хвилин до П'єра вийшли офіціант і Десаль. Десаль від імені княжни передав П'єру, що вона дуже рада бачити його і просить, якщо він вибачить її за безцеремонність, увійти наверх, в її кімнати.

У невисокою кімнатці, освітленій однією свічкою, сиділа княжна і ще хтось з нею, в чорній сукні. П'єр пам'ятав, що при княжні завжди були компаньйонки. Хто такі і які вони, ці компаньйонки, П'єр не знав і не пам'ятав. "Це одна з компаньйонок", — подумав він, глянувши на жінку в чорній сукні.

Княжна швидко встала йому назустріч і простягнула руку.

— Так, — сказала вона, вдивляючись в його обличчя, що змінилося, після того як він поцілував її руку, — ось як ми з вами зустрічаємося. Він і останнім часом часто говорив про вас, — сказала вона, переводячи свої очі з П'єра на компаньйонку з сором'язливістю, яка на мить вразила П'єра.

— Я так була рада, дізнавшись про ваш порятунок. Це була єдина радісна звістка, яку ми отримали з давнього часу. — Знову ще більш занепокоєно княжна озирнулася на компаньйонку і хотіла щось сказати; але П'єр перебив її.

— Ви можете собі уявити, що я нічого не знав про нього, — сказав він. — Я вважав його вбитим. Все, що я дізнався, я дізнався від інших, через треті руки. Я знаю тільки, що він потрапив до Ростових ... Яка доля!

П'єр говорив швидко, жваво. Він глянув раз на обличчя компаньйонки, побачив уважний ласкавий і цікавий погляд, спрямований на нього, і, як це часто буває під час розмови, він чомусь відчув, що ця компаньйонка в чорній сукні — мила, добра, славна істота, яка не завадить його задушевній розмови з княжною Марією.

Але коли він сказав останні слова про Ростових, замішання в обличчі княжни Марії виразилося ще сильніше. Вона знову перейшла очима з лиця П'єра на обличчя дами в чорній сукні і сказала:

— Ви не впізнаєте хіба?

П'єр глянув ще раз на бліде, тонке, з чорними очима і дивним ротом, лице компаньйонки. Щось рідне, давно забуте і більше ніж миле дивилося на нього з цих уважних очей.

"Але ні, це не може бути, — подумав він. — Це суворе, худе і бліде, постаріле обличчя? Це не може бути вона. Це тільки спогад того". Але в цей час княжна Марія сказала: "Наташа". І особа, з уважними очима, з трудом, з зусиллям, як відчиняються заіржавіли двері, — посміхнулася, і з цих відчинених дверей раптом війнуло і обдало П'єра тим давно забутим щастям, про яке, особливо тепер, він не думав. Війнуло, охопило і поглинуло його всього. Коли вона посміхнулася, вже не могло бути сумнівів: це була Наташа, і він любив її.

В першу ж хвилину П'єр мимоволі і їй, і княжни Марії, і, головне, самому собі сказав невідому йому самому таємницю. Він почервонів радісно і страджено болісно. Він хотів приховати своє хвилювання. Але чим більше він хотів приховати його, тим ясніше — ясніше, ніж самими певними словами, — він собі, і їй, і княжни Марії говорив, що він любить її.

"Ні, це так, від несподіванки", — подумав П'єр. Але щойно він хотів продовжувати розпочату розмову з княжною Марією, він знову глянув на Наташу, і ще сильніший рум'янець покрив його обличчя, і ще сильне хвилювання радості і страху охопило його душу. Він заплутався в словах і зупинився на середині промови.

П'єр не помітив Наташі, тому що він ніяк не очікував побачити її тут, але він не впізнав її тому, що зміна що сталася в ній, з тих пір як він не бачив її, була величезна. Вона схудла і зблідла. Але не це робило її невпізнанною: її не можна було пізнати в першу хвилину, як він увійшов, тому що на цьому обличчі, в очах якого колись завжди світилася затаєна усмішка радості життя, тепер, коли він увійшов і в перший раз глянув на неї, не було й тіні усмішки; були одні очі, уважні, добрі і сумно-питальні.

Збентеження П'єра не відбилося на Наташі збентеженням, але тільки задоволенням, яке ледь помітно освітлювало все її обличчя.

Глава 16

— Вона приїхала гостювати до мене, — сказала княжна Мар'я. — Граф і графиня будуть на днях. Графиня в жахливому становищі. Але Наташі самій потрібно було бачити доктора. Її насильно відіслали зі мною.

— Та, чи є сім'я без свого горя? — сказав П'єр, звертаючись до Наташі. — Ви знаєте, що це було в той самий день, як нас звільнили. Я бачив його. Який був чарівний хлопчик.

Наташа дивилася на нього, і у відповідь на його слова тільки більше відкрилися і засвітилися її очі.

— Що можна сказати або подумати в розраду? — сказав П'єр. — Нічого. Навіщо було вмирати такому славному, повному життя хлопчикові?

— Так, в наш час важко жити б було без віри ... — сказала княжна Мар'я.

— Так Так. Ось це справжня правда, — поспішно перебив П'єр.

— Від чого? — запитала Наташа, уважно дивлячись в очі П'єру.

— Як чому? — сказала княжна Мар'я. — Одна думка про те, що чекає там ...

Наташа, не дослухавши княжни Марії, знову запитально глянула на П'єра.

— І тому, — продовжував П'єр, — що тільки та людина, яка вірить в те, що є Бог, що керує нами, може перенести таку втрату, як її і ... ваша, — сказав П'єр.

Наташа розкрила вже рот, бажаючи сказати щось, але раптом зупинилася. П'єр поспішив відвернутися від неї і звернувся знову до княжни Марії з питанням про останні дні життя свого друга. Збентеження П'єра тепер майже зникло; але разом з тим він відчував, що зникла вся його колишня свобода. Він відчував, що над кожним його словом, дією тепер є суддя, суд, який дорожче йому суду всіх людей в світі. Він говорив тепер і разом з своїми словами розумів те враження, яке справляли його слова на Наташу. Він не говорив навмисне того, що б могло сподобатися їй; але, що б він не говорив, він з її точки зору судив себе.

Княжна Марія неохоче, як це завжди буває, почала розповідати про те становище, в якому вона застала князя Андрія. Але питання П'єра, його жваво неспокійний погляд, його тремтяче від хвилювання обличчя потроху змусили її вдатися до подробиць, які вона боялася для самої себе відновлювати в уяві.

— Так, так, так, так ... — говорив П'єр, нагнувшись вперед всім тілом над княжною Марією і жадібно вслухаючись в її розповідь. — Так Так; так він заспокоївся? пом'якшав? Він так всіма силами душі завжди шукав одного; бути цілком хорошим, що він не міг боятися смерті. Недоліки, які були в ньому, — якщо вони були, — походили не від нього. Так він пом'якшав? — говорив П'єр. — Яке щастя, що він побачився з вами, — сказав він Наташі, раптом звертаючись до неї і дивлячись на неї повними сліз очима.

Лице Наташі здригнулося. Вона насупилася і на мить опустила очі. З хвилину вона коливалася: говорити або не говорити?

— Так, це було щастя, — сказала вона тихим грудним голосом, — для мене напевно це було щастя. — Вона помовчала. — І він ... він ... він говорив, що він бажав цього, в ту хвилину, як я прийшла до нього ... — Голос Наташі обірвався.