Селяни - Реймонт Владислав

Вона вже підійшла до нього, вже рвалося з розчуленого серця ласкаве слово, але не вистачало сміливості. Як заговорити, коли він не звертає на неї ніякої уваги, ніби й не бачить нічого навколо себе! Ганка важко зітхнула. Не легко було в неї на серці, ні! Не солодким медом, а гіркотою полину було воно сповнене. О господи, не так живеться іншим! Навіть халупниці якійсь краще, ніж їй. Усе на її плечах — турбуйся про все сама, піклуйся, клопочись, а заговорити ні з ким, душу вилити нема кому! Нехай би він на неї нагримав, нехай би навіть і побив,— вона знала б принаймні, що в домі є жива людина, а не колода!

А він усе мовчить, тільки часом буркне щось, мов лютий собака, або гляне так, наче морозом обсипле. Ні поговорити з ним, ні підійти до нього з щирим серцем, як це звичайно буває між чоловіком і жінкою. Скажеш йому що-небудь? Поскаржишся? Де там! Що йому дружина,— вона тільки на те потрібна, щоб хату доглядати, обід варити, дітей ростити. Хіба він про що-небудь дбає? Хіба коли-небудь приголубить, чулістю зворушить, обійме міцно, поговорить від щирого серця? Непотрібно йому все це, непотрібно! Завжди про щось своє думає, завжди, як чужий, і не помічає, що навколо нього діється! А ти, жінко, тягни все на собі, клопочись, викручуйся, як знаєш, а тобі за це навіть добрим словом не заплатять!

Ганка вже не могла побороти розпачу, не могла втримати сліз — і втекла за перегородку до корів. Тут вона, припавши головою до ясел, тихо плакала, а коли Красуля засопіла і стала лизати їй голову й плечі, вона дала волю своєму відчаю.

— І тебе не буде, корівонько, і тебе... Прийдуть зараз, куплять тебе... вірьовку до рогів прив'яжуть... поведуть далеко годівницю нашу... далеко! — шепотіла вона, обіймаючи шию корови, виливаючи наболіле серце перед цією лагідною твариною. Вона вже не стримувала стогонів, плачу, в ній раптом спалахнуло палке обурення. Ні, так не може тривати далі! Корову продадуть, їсти їм нічого, а він сидить, роботи не шукає; кликали молотити — не пішов, усе ж таки заробив би злотий і двадцять грошів на день,— вистачило б на сіль, на засмажку, коли вже й тієї краплини молока в них не буде!

Вона повернулась до кімнати.

— Антеку! — покликала гостро, сміливо, готуючись усе йому висловити.

Він мовчки підняв на неї тихі, почервонілі очі й глянув так сумно, що в Ганки серце стислося, гнів її одразу вщух і змінився жалем.

— Ти казав їм, щоб прийшли за коровою? — спитала вона тихо й на диво м'яко.

— Так. Ось вони вже, мабуть, ідуть, бо на дорозі собаки гавкають.

— Ні, це в дворі у Сікори гавкають,— сказала Ганка, глянувши у вікно.

— Обіцяли до полудня прийти, значить, от-от прийдуть.

— А продавати неодмінно треба?

— Ну, як же — адже гроші потрібні? Та й корму в нас на двох корів не вистачить... Треба продати, Ганнусю, що поробиш... Шкода корови, звичайно... Але без грошей не проживеш,— говорив Антек тихо і так лагідно, що серце в Ганки забилося радістю й надією. Вона дивилася в очі чоловікові, наче вірна й слухняна собака, і в цю мить їй не шкода було корови, не шкода нічого. Вдивлялася жадібно, забувши всі муки, в це кохане обличчя, слухала голос, що вогнем охоплював їй душу, зогрівав її, зворушував своєю ніжністю.

— Звичайно, треба! Телиця в нас залишиться, у піст отелиться, і ми ще дочекаємось молока,— притакувала Ганка, аби тільки він говорив ще.

— А якщо соломи не вистачить, прикупимо.

— Хіба що вівсяної, а житньої вистачить до весни. Батьку, розкопайте-но яму, треба подивитись, чи не померзла картопля.

— Сидіть, батьку, ця робота вам не під силу, я сам відкопаю. Антек устав, скинув кожуха, взяв лопату і вийшов.

Снігу навалило мало не до самої стріхи, бо хата стояла на белебні, майже за селом, досить далеко від дороги, і не була захищена ні тином, ні садом. Кілька кривих диких черешень росло перед вікнами, але їх так засипало, що лише гілки стирчали із снігу, мов скручені хворобою пальці. Від вікон старий Билиця ще вранці відгріб сніг, проте яму з картоплею замело, і її важко було знайти під снігом.

Антек ретельно взявся до роботи. Снігу навалило на зріст людини, він вже встиг підмерзнути й затужавіти, і його доводилось зрізати пластами. Антек навіть спітнів увесь, поки відрив яму, але працював охоче, був у доброму настрої та раз у раз жбурляв сніжками в дітей, що гралися біля порога,— і тільки в ті хвилини, коли раптом згадував про те, що його гнітило, руки в нього опускались, він переставав працювати і, притулившись до стіни, дивився кудись у далечінь, зітхав. І знову душа його кидалась, як заблукана в темряві вівця.

День був похмурий, сіренький, білясте небо низько нависло над землею, сніги вкривали її товстим, пухким кожухом. Скрізь, скільки око сягає, стелилася синясто-біла, глуха, мертва рівнина. Холодний туман з голочками паморозі закутував усе, наче пряжею. Хата Билиці стояла на пагорку; звідси видно було все село мов на долоні. Засніжені копиці й кучугури, що здіймалися одна біля одної, довгим вінком оточували захований під снігом став, жодної хати не видно було цілком — всі вони потопали в снігу. Лише місцями темніли стіни комор, клубочилися руді торф'яні дими, сіріли дерева під сніговими шапками. Іноді веселі голоси дзвеніли в цьому білому царстві, летіли з одного кінця села в інший, та монотонний стукіт ціпів лунав глухо, наче з-під землі. Дороги були порожні, заметені снігом, у полях ні душі живої, навколо — величезна пустка, біла й мертва, застигла від холоду. У млистій далечині не можна було відрізнити неба від землі, тільки ліси ледве помітно синіли в снігах,— наче на обрії висіла хмара.

Антекові очі недовго блукали по цім сніговім безгомінні, він знову глянув у бік села, шукаючи батькову хату. Його думки перебила Ганка — вона вже залізла в яму й гукала звідти:

— Нітрохи не померзла! У Вахніків її так провіяло вітром, що пів-ями довелося свиням згодувати, а наша цілісінька.

— От і добре! Вилазь-но, здається, ідуть покупці. Треба вивести корову надвір.

— Ну, звичайно, це вони, прокляті! — з люттю вигукнула Ганка.

Від корчми стежкою, зовсім заметеною снігом і ледве-ледве позначеною слідами Стахових дерев'яних черевиків, брело двоє євреїв, а за ними з веселим заливчастим гавканням бігли собаки мало не з половини села і так наскакували на них, що Антек пішов назустріч, щоб відігнати.

— Здорові були! Ми спізнилися через те, що стільки снігу, стільки снігу — ні пройти, ні проїхати! В лісі вже всією громадою дорогу прокопують!

Антек, нічого не відповідаючи, повів їх до хати обігрітися. Ганка обтерла корові забруднені гноєм боки, видоїла молоко, яке набралося з ранку, і повела її через хату надвір. Корова упиралася, ішла неохоче і, ледве переступивши поріг, витягла морду, понюхала повітря, полизала сніг — і раптом, невідомо чому, заревла протяжно, тихо, жалібно й стала так рватися з налигача, що старий Билиця ледве її втримував.

Тут уже Ганка не витримала: гострий жаль різонув їй серце, і вона заридала, а дивлячись на неї, й діти, вчепившись за материну спідницю, заголосили, заплакали. Антекові теж невесело було, але він зціпив зуби і, прихилившись до стіни, дивився на ворон, які зліталися на розкиданий в ямі сніг. А покупці, про щось перемовляючись між собою по-своєму, почали обмацувати корову й оглядати її з усіх боків.

Антек з дружиною почували себе так, мов на похороні, і намагалися не дивитися на тварину, яка марно рвалася з прив'язі, злякано витріщала на хазяїв великі очі й глухо ревла.

— Господи Ісусе! Чи на те я тебе, корівонько, пасла, чи на те доглядала тебе, берегла, щоб тебе на заріз повели, на погибель!..— голосила Ганка, б'ючись головою об стіну, а діти вторували їй плачем.

Але даремні були і лемент, і плачі,— від того, що мусить бути, не втечеш, долі своєї не побореш...

— Скільки хочете? — спитав нарешті найстарший з покупців, сивий єврей.

— Триста злотих.

— Триста злотих за таке падло! Та ви, Антонію, не в собі, чи що?

— Ти не смій її ганити, бо я тобі покажу падло! — заверещала Ганка.— Бач, який! Корова молода, ледве п'ятий рік їй пішов, відгодована!

— Ша, ша!.. Коли торг іде, мало яке слово скажеш, сердитись нічого... Тридцять карбованців дати?

— Я своє сказав.

— А я своє кажу — тридцять один!.. Ну, добре, тридцять один з полтиником! Ну, тридцять два — згода? Тридцять два з полтиником, гаразд?

— Я своє сказав.

— Ну, останнє слово — тридцять три! А ні, то й не треба! — мовив флегматично молодший єврей і обернувся, шукаючи свою палицю, а старий уже став застібати халат.

— За таку корову! Бога побійтесь, люди! Корова з дім, сама шкура десять карбованців коштує... За таку корову! Шахраї, христопродавці...— стогнав старий Билиця, погладжуючи корову, але на нього ніхто не звертав уваги.

Покупці почали завзято торгуватись. Антек твердо стояв на своєму, уступив дещо, але дуже небагато, бо корова й справді коштувала цих грошей, і якби її продати навесні, і не торговцям, а якомусь господареві, можна було б напевно одержати за неї півсотні. Та де лихо підганяє, там нужда посторонки натягає,— торговці добре це розуміли, і хоча вони кричали дедалі голосніше і чимраз завзятіше плескали Антека по долоні на знак згоди, але все ж таки додавали потроху, найбільше по полтинику.

Вже було так, що вони, розсердившись, пішли з двору, а Ганка потягла корову назад у хлів, і навіть Антек спересердя готовий був відмовитись від продажу,— але покупці повернулись і знову почали кричати, галасувати й божитися, що більше дати не можна, знову били по руках і оглядали корову, аж поки не сторгувались за сорок карбованців, і ще два злотих обіцяли Билиці за те, що відведе корову.

Гроші заплатили тут-таки, на місці, і старий Билиця повів за ними корову до саней, які чекали їх біля корчми. Ганка з дітьми проводжала свою Красулю до самої дороги і щохвилини гладила її по морді, припадала до неї, відірватися не могла, не могла побороти свого горя й жалю.

Вона ще постояла на дорозі, дивлячись услід корові і від щирого серця проклинаючи нехристів, які її забрали.

І не диво, що вона так лютувала! Втратити таку корову!

— Так порожньо в хаті стало, наче кого на кладовище відвезли,— сказала Ганка, повернувшись додому. Вона то заглядала до загородки, то дивилась у вікно, на протоптану стежку із слідами гною й копит, і голосила, і заливалась сльозами.

— Годі тобі! Реве й реве, мов теля! — гримнув на неї Антек, який сидів біля столу, де розкладені були гроші.

— У кого не болить, той і не кричить! У тебе серце не боліло, коли корову на заріз євреям віддав!

— А що ж мені з себе шкуру здерти й продати?

— Тепер ми, як останні халупники, гірші за жебраків, краплі молока не буде й радості ніякої! От до чого я дожилась! От до чого я доробилась! Боже, боже! Інші чоловіки працюють, наче воли, і завжди що-небудь прикуповують для господарства, а цей останню корову, яку мені батьки дали, і ту продав! Видно, вже погибель наша приходить! — нестямно голосила Ганка.

— Реви, реви, може, це в тебе кров від голови відтягне, бо ти зовсім з глузду з'їхала, нічого зрозуміти не можеш! Ось на тобі гроші, заплати всім, кому винна, та купи, що треба, а решту сховай.

Він підсунув їй купку грошей, а п'ять карбованців поклав собі в гаманець.

— Навіщо тобі стільки грошей?

— Як "навіщо"? Не піду ж я тільки з костуром.

— Куди ж це ти зібрався?

— Піду по світу роботи шукати.