Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Роулінг Джоан

Рон і не приховував свого поганого настрою, і Гаррі почав боятися, що Герміона теж розчарувалася в його задатках проводиря. Він відчайдушно прораховував, де б іще могли бути горокракси, але ніщо не спадало на думку, крім Гоґвортса. Та оскільки його друзі вважали, що школа не підходить узагалі, він перестав про неї згадувати.

Осінь завойовувала сільську місцевість, по якій вони пересувалися. Намет доводилося ставити на підстилці з опалого листя. Природні тумани поєднувалися з мрякою від дементорів, а вітер і дощ додавали мороки. Те, що Герміона навчилася відрізняти їстівні гриби від отруйних, не компенсувало відсутності спілкування з іншими людьми, постійної ізольованості від світу й цілковитого незнання перебігу війни з Волдемортом.

— Моя мама, — сказав якось увечері Рон, коли вони сиділи в наметі на березі річки у Вельсі, — вміє робити так, що прямо з повітря з'являється смачнюща їжа.

Він вередливо поштурхав кусні обгорілої сірої рибини на своїй тарілці. Гаррі мимоволі зиркнув на Ронову шию й не здивувався, коли побачив, що там поблискує золотий ланцюжок з горокраксом. Він ледве стримав бажання висварити Рона, розуміючи, що настрій у друга трохи поліпшиться, коли настане пора знімати медальйон.

— Твоя мама не може здобувати їжу прямо з повітря, — заперечила Герміона. — Цього ніхто не може. Їжа належить до першого з п'яти основних винятків з Ґемпового закону природної трансфігур...

— Ой, та говори нормальною мовою, — буркнув Рон, витягаючи з-поміж зубів риб'ячу кісточку.

— Неможливо зробити смачну їжу з нічого! Її можна викликати, якщо знати, де вона є, її можна трансформувати, можна збільшити кількість...

— ...тільки не треба збільшувати кількість оцієї гидоти, — скривився Рон.

— Рибу ловив Гаррі, а я, готуючи, старалась як могла! Я взагалі помітила, що тільки я одна тут готую, мабуть, тому, що я дівчина!

— Ні, просто ми думали, що ти найкраще володієш чарами! — огризнувся Рон.

Герміона зірвалася на ноги, і шматочки смаженої щуки посипалися з її залізної тарілки на підлогу.

— Завтра сам приготуєш їжу, Роне, сам знайдеш потрібні компоненти і спробуєш вичаклувати з них щось їстівне, а я сидітиму, кривитимуся й стогнатиму, і ти побачиш, як це...

— Тихо! — крикнув Гаррі, теж схоплюючись на ноги й піднімаючи обидві руки вгору. — Замовкни негайно!

Герміона обурилась.

— Як ти можеш ставати на його бік, він же ніколи не...

— Герміоно, замовкни, я щось почув!

Він уважно прислухався, тримаючи руки вгорі й показуючи, щоб друзі мовчали. Крізь гамір і плюскіт води в темній річці він знову почув голоси. Зиркнув на стервоскоп. Той не рухався.

— Ти захистила нас закляттям "Глушилято"? — прошепотів він Герміоні.

— Я все зробила, — також пошепки відповіла вона. — "Глушилято", маґлонепроникні чари, "Розілюзнення", все, що потрібно. Нас ніхто не побачить і не почує.

Важке човгання, шарудіння, стук каміння і тріск гілок свідчили, що група людей спускається стрімким, зарослим деревами схилом до вузенького берега ріки, на якому вони поставили намет. Друзі приготували чарівні палички й чекали. Заклять, якими вони захистилися, цілком мало б вистачити, щоб у цій майже суцільній темряві їх не помітили маґли або нормальні чаклуни й відьми. Якщо ж це були смертежери, то їхні обереги вперше буде випробувано на міцність темною магією.

Голоси наблизились, та все одно звучали нерозбірливо. Група чоловіків була вже на березі. Гаррі прикинув, що вони за п'ять-шість кроків від намету, хоч шум течії не давав змоги визначити точніше. Герміона схопила вишиту бісером сумочку й почала в ній порпатися. За мить вийняла три пари видовжених вух і кинула по одній Гаррі і Ронові. Хлопці швидко вставили один кінець тілесного кольору струн собі у вуха, а протилежний виставили з намету.

За кілька секунд Гаррі почув утомлений чоловічий голос.

— Може, тут є лососі? Чи ти думаєш, що сезон для них ще не почався? Акціо лосось!

Почулися сплески води й ляскання риби об долоні. Хтось схвально крекнув. Гаррі запхнув видовжене вухо глибше у своє. Крізь жебоніння води розрізнив ще кілька голосів, але вони розмовляли не англійською і не якоюсь відомою йому людською мовою. Це була грубувата й немелодійна говірка, що складалася з деренчливих гортанних звуків, а співрозмовників було, здається, двоє, причому один розмовляв повільніше й глухіше, ніж другий.

Відблиски вогню затанцювали по тканині намету; великі тіні проходили між вогнищем та наметом. Чудесний запах печеного лосося спокусливо долинав до друзів. Почувся брязкіт металу об тарілки, й перший чоловік заговорив знову.

— Ґрипхук, Ґорнук, сюди.

— Ґобліни! — беззвучно поворушила губами Герміона, і Гаррі кивнув.

— Дякую, — сказали ґобліни англійською.

— То всі троє ховалися? І довго? — запитав новий соковитий і приємний голос. Він був Гаррі мовби знайомий, одразу змальовував в уяві пузатенького безжурного чоловіка.

— Шість тижнів... чи й сім... я вже забув, — відповів стомлений чоловік. — Уже в перші дні зустрівся з Ґрипхуком, а незабаром об'єднав зусилля з Ґорнуком. Добре мати товариство. — Запала мовчанка, тільки шкрябали по тарілках ножі, а бляшані кухлі то піднімалися, то опускалися на землю.

— А ти чого втік, Тед? — знову озвався той чоловік.

— Знав, що по мене прийдуть, — відповів соковитим голосом Тед, і Гаррі раптом його впізнав: то був батько Тонкс. — Почув, що за тиждень до того неподалік були смертежери, і вирішив, що краще тікати. Бачиш, я принципово відмовився реєструватися маґлородцем, бо знав, що це тільки питання часу, знав, що рано чи пізно доведеться тікати. З дружиною все буде гаразд, бо вона чистокровна. А потім я зустрів тут Діна. Коли це було, синку, кілька днів тому?

— Ага, — підтвердив ще один голос, і схвильовані Гаррі, Рон та Герміона мовчки перезирнулися, бо впізнали голос їхнього товариша з Ґрифіндору Діна Томаса.

— Ти теж маґлівського роду? — запитав перший чоловік.

— Не знаю, — відповів Дін. — Тато покинув маму, як я ще був малий. Але в мене нема ніяких доказів, що він був чаклун.

Запанувала тиша, порушувана лише жуванням і плямканням, а тоді знову заговорив Тед.

— Мушу сказати, Дерк, що я був здивований, коли натрапив на тебе. Хоч і приємно, та все ж здивований. Ходили чутки, що тебе впіймали.

— Так і було, — зізнався Дерк. — Мене вже везли в Азкабан, але я ризикнув, приголомшив Доліша і вкрав його мітлу. Втекти виявилося легше, ніж можна було подумати. Думаю, що з ним зараз не все гаразд. Мабуть, його конфунднули. Якщо це так, то я потис би руку тому чаклунові чи відьмі, хто це зробив — і цим урятував мені життя.

Знову запала тиша, в якій було чути, як потріскував вогонь і плюскотіла вода. Тоді Тед сказав:

— А ви удвох як сюди потрапили? Я мав таке враження, що всі ґобліни на боці Відомо-Кого.

— Помилкове враження, — відповів ґоблін з пронизливішим голосом. — Ми ні на чиєму боці. Це війна між чаклунами.

— То чого ж ви ховаєтесь?

— Я вирішив, що так буде розважливіше, — пояснив ґоблін з глухуватим голосом. — Коли я відповів відмовою на досить зухвале, як на мене, прохання, то зрозумів, що моя особиста безпека під загрозою.

— А що тебе попросили зробити? — поцікавився Тед.

— Виконати обов'язки, що не узгоджуються з гідністю моєї раси, — відповів ґоблін жорстко й холодно. — Я ж не ельф-домовик.

— А в тебе що, Ґрипхук?

— Схожі причини, — відповів ґоблін з пронизливим голосом. — Моя раса вже не керує "Ґрінґотсом". А я не визнаю керівника-чаклуна.

Він щось нечутно додав ґоблідіґуцькою мовою і Ґорнук реготнув.

— Що це за жарт? — запитав Дін.

— Він сказав, — пояснив Дерк, — що є речі, яких чарівники теж не визнають або не впізнають.

Настала коротка пауза.

— Я щось не зрозумів, — зізнався Дін.

— Перед тим, як піти, я їм трошки помстився, — сказав англійською Ґрипхук.

— Людино добра... тобто, ґобліне добрий, — квапливо виправився Тед. — Ти часом не замкнув якогось смертежера в старому наднадійному сейфі?

— Якби замкнув, то навіть меч не допоміг би йому вибратися, — відповів Ґрипхук. Ґорнук знову реготнув, і навіть Дерк ледь-ледь засміявся.

— Ми з Діном усе одно нічого не збагнули, — сказав Тед.

— Северус Снейп теж не збагнув, — вишкірився Ґрипхук, і обидва ґобліни вибухнули лиховісним реготом.

У наметі Гаррі аж задихався від хвилювання. Вони з Герміоною перезиралися й слухали затамувавши подих.

— Ти що, Тед, про це не чув? — здивувався Дерк. — Про дітлахів, які намагалися викрасти меч Ґрифіндора зі Снейпового кабінету в Гоґвортсі?

Наче електричний струм пронизав Гаррі, бренькнувши кожнісіньким нервом, і він закляк на місці.

— Нічого такого не чув, — зізнався Тед. — Про це ж не писали у "Віщуні"?

— Навряд, — пирхнув Дерк. — Мені сказав Ґрипхук, а він чув од Білла Візлі, котрий працює в банку. Серед тих, хто пробував свиснути меча, була й молодша Біллова сестра.

Гаррі зиркнув на Герміону й Рона — вони вчепилися за видовжені вуха, наче за рятувальні круги.

— Вони проникли в Снейпів кабінет і розбили скляну шафку, в якій він зберігав меч. Снейп упіймав їх з мечем аж на сходах.

— А щоб їм добре було, — забідкався Тед. — Вони що, збиралися напасти з тим мечем на Відомо-Кого? Чи на самого Снейпа?

— Ну, хоч би які були їхні наміри, але Снейп вирішив, що меч небезпечно залишати там, де він був, — сказав Дерк. — Минуло кілька днів, і він, отримавши, мабуть, дозвіл від Відомо-Кого, відіслав меч у Лондон для зберігання в "Ґрінґотсі".

Ґобліни знову розреготалися.

— Я все одно не розумію жарту, — знизав плечима Тед.

— Це підробка, — хрипко кинув Ґрипхук.

— Меч Ґрифіндора?!

— О, так. Це копія... щоправда, чудова... але чаклунської роботи. А оригінал багато століть тому викували ґобліни, і він володів певними властивостями, якими наділена лише зброя, виготовлена ґоблінами. Хай де схований справжній меч Ґрифіндора, але його точно немає в жодному сейфі банку "Ґрінґотс".

— Он воно що, — сказав на це Тед. — І я так розумію, що ти забув розповісти про це смертежерам?

— Я не бачив причини турбувати їх цією інформацією, — самовдоволено відповів Ґрипхук, і тепер уже й Тед та Дін зареготали разом з Ґорнуком і Дерком.

Тим часом у наметі Гаррі заплющив очі, воліючи, щоб хтось інший запитав про те, про що він мусив знати. Минула хвилина, яка здалася йому нескінченною, і Дін підкорився цьому бажанню.