Селяни - Реймонт Владислав

Село наче прокинулося від сплячки, заворушилось. Але ті, хто виїхав саньми, відразу ж повернулися: шляхами неможливо було проїхати. Люди прокопували стежки від хати до хати, відгрібали сніг від дверей, розчиняли навстіж двері хлівів. Всі повеселішали, а дітвора просто шаленіла від радощів. Собаки лизали сніг і з гавканням ганяли за хлоп'ятами. На сільських вулицях закипіло, на подвір'ях знявся гамір і крики, діти гралися в сніжки, качалися по м'якому, пухнастому снігу, ліпили величезних сніговиків, бігали з санками, і їхній веселий вереск та біганина наповнювали все село. Рох у цей день навчання відмінив, бо не міг нічого вдіяти з дітлахами.

Днів через два-три, вже смерком, сніг перестав сипати, тільки зрідка ще порошило, але це було майже непомітно — наче хто витрушував над землею мішок з-під борошна. Проте небо хмурилось, ворони кружляли біля хат і сиділи на дорогах, а ніч прийшла беззоряна, свинцева, освітлена тільки снігами, тиха, застигла й помертвіла, мов людина, яку зовсім залишили сили.

— Тепер нехай зніметься хоч найлегший вітерець — почнеться завія,— шепнув ранком старий Билиця, виглянувши у віконце.

— Ну й нехай мете, мені все одно! — буркнув Антек, підводячись з ліжка.

Ганка розпалила в печі вогонь і вийшла за поріг. Було ще дуже рано, на селі співали півні, скрізь лежав густий морок, наче хто змішав вапно з сажею й осипав усе. Не можна було розрізнити ні дерев, ні хат, ні далечини, тільки на сході ледь ясніла зоря, мов жар, що тліє під попелом. Над землею лежала глибока тиша, віяло різким холодом.

У хаті теж був пронизливий холод і вогкість, така дошкульна, що Ганка поквапилася взути черевики на босу ногу. Вогонь у печі ледве тлів, свіжі ялинові сучки тільки тріщали й диміли, і лише коли Ганка підкинула в піч трісок та соломи, сучки загорілись і полум'я освітило хату.

— Нападало снігу стільки, що на цілу зиму вистачить,— знову обізвався старий, хухкаючи на шибку, вкриту товстим шаром паморозі; він хотів хоч глянути на світ божий.

Старший хлопчик, якому пішов уже четвертий рік, захлипав у ліжку, а з другої половини хати, де жила Веронка з сім'єю, долинали сердиті голоси, лайка, дитячий плач і грюкання дверима.

— Веронка вже своєю молитвою день починає! — шепнув зневажливо Антек, обгортаючи ноги нагрітими біля печі онучами.

— Привчилася торохтіти, то й торохтить, хоч і потреби немає... Але це не зо зла, ні...— тихо відгукнувся старий.

— Аякже! Дітвору вона товче теж не зо зла? А Стахові й доброго слова не скаже, все тільки гримає на нього, мов на собаку,— це що, від доброго серця? — сказала Ганка, стаючи на коліна біля колиски, щоб погодувати немовля, яке плакало й дриґало ноженятами.

— Скільки ми вже тут у вас живемо, три тижні? І жодного дня не минуло в них без вереску, бійки та лайки! Не жінка — пес лютий! А Стах роззява, дозволяє з себе знущатися. Робить, як віл, а життя в нього гірше, ніж у собаки.

Старий боязко глянув на Ганку, хотів щось сказати на захист Веронки, але в цю хвилину двері з сіней відчинились і в хату просунулась голова Стаха, разом із ціпами, які він ніс на плечі.

— Антеку, хочеш іти зі мною? Органіст сказав, щоб я кого-небудь підшукав молотити ячмінь. Там такий сухий, добрий, легко лущиться... Просився Філіп, але, якщо хочеш, іди ти... підроби трохи.

— Спасибі. Візьми Філіпа, а я до органіста працювати не піду.

— Твоя воля. Щасливо!

Ганка аж з місця схопилася, почувши Антекову відповідь, але відразу ж знову схилилася і сховала голову в колисці, щоб приховати сльози розпачу...

"Господи, така зима, така бідність, харчуємось самою картоплею з сіллю, гроша в кишені немає, а він робити не хоче! Цілими днями сидить у хаті, курить і думає про щось чи вештається хтозна-де, як волоцюга! Боже мій, боже мій! — болісно стогнала про себе Ганка.— Вже й Янкель у борг не дає, доведеться корову продавати... Що ж, уперся, то й продасть, а за роботу не візьметься. Воно й правда, на поденне йому ніяково йти, прикро,— та що ж поробиш? Якби чоловіком була, боже мій, не жаліла б рук і ніг, аби тільки корови не продавати, аби тільки весни дочекатися, зиму пережити... Але що я можу зробити, нещасна, що?.."

Ці думки так шматували їй душу, що вона місця собі не знаходила. Взялася за звичайну, щоденну роботу, і все крадькома поглядала на чоловіка. А він сидів біля печі і, закутавши полою свого кожуха старшого хлопчика, зогрівав йому ніжки рукою, похмуро дивився у вогонь і зітхав. Старий біля вікна чистив картоплю. Важке, неспокійне мовчання, повне таємних жалів, підсилене гнітючим почуттям нужди, лежало між ними. Вони не дивились одне одному в очі, не розмовляли. Розпач душив слова, гасив усмішки; в очах світились невисловлені докори, на блідих, виснажених обличчях можна було прочитати гіркоту, жаль, але водночас і непохитну, залізну впертість. Минуло вже три тижні з того часу, як батько вигнав їх. Стільки довгих днів, стільки ночей, а обоє — і Антек, і Ганка — ще не переболіли цією кривдою, не вщухала в них злоба. Вони так гостро її відчували, наче все трапилося щойно.

Вогонь весело тріскотів, тепло розливалося по всій хаті. Вже танув лід на шибках і сніг на порозі, навіяний крізь шпарини, а глиняна долівка мокріла і вкривалася росою.

— Що, прийдуть сьогодні євреї? — спитала нарешті Ганка.

— Сказали, що прийдуть.

І знову ні слова. Кому ж заговорити першим і про що? Ганці? Але вона боялась і рота розкрити, щоб мимоволі не вирвалися всі жалі й кривди, які накипіли в неї на серці. Ні, вона таїла їх у собі й стримувалась, як могла. Антек? Що ж він міг сказати? Що йому важко? Це й без того було видно, а до відвертості він ніколи не був схильний і ніколи не мав охоти до признань, хоча б і перед власною жінкою. Як було говорити, коли його гризла ненависть, коли від кожного спогаду серце корчилося з болю і мимоволі стискалися кулаки в пориві такої злоби, що хотілося кинутися на всіх, на весь світ.

Вже не зринали солодкі спогади про Ягну, наче він її ніколи не любив, наче не обіймав цими самими руками, якими зараз готовий був її роздерти. Але ненависті в нього до неї не було.

"Деякі жінки — мов дурні собаки, біжать за тим, хто їх більшим шматком поманить чи добре відлупцює".

Він, проте, думав про неї не часто, образ її притлумлював у пам'яті почуття гострої, болючої злоби проти батька. Так, в усьому винен старий. Він його кривдник! Він — та скалка, що вп'ялася в серце і ятрить його дедалі дужче! Через нього все це, через нього!

І Антек накопичував у собі все зло, всі страждання, яких йому довелося зазнати, і нагадував їх самому собі, мов слова молитви, якої не можна забути. Це був ланцюг спогадів, що ятрив душу, але він пропускав його через самісіньке серце, щоб запам'ятати краще.

Злидні його не лякали. Чоловік він здоровий, була б стріха над головою — і гаразд більше нічого йому й не треба, а про дітей нехай жінка піклується. Однак свідомість завданої йому кривди пекла вогнем і чимраз більшала, розросталась, мов пекуча кропива. Минуло лише три тижні, а вже все село від Антека відвернулося, наче його ніхто й не знав ніколи, наче він приблуда якась. Уникають його, мов зачумленого, ніхто з ним не говорить, не заглядає до його хати, ніхто не пожалів, слова доброго не сказав, всі дивляться на нього, мов на розбійника!

Що ж, ні, то й ні! Нав'язуватись він не стане, але й ховатись від людей не буде і нікому не зверне з дороги. Війна, то й війна!

Але за що все це? За те, що він побився з батьком? Та хіба ж на селі це вперше? Хіба Юзеф Вахнік не б'ється із своїм мало не через день? Хіба Стах Плошка не перебив своєму батькові ногу? А їм же ніхто й лихого слова не сказав,— тільки його, Антека, цураються.

Так воно вже заведено — на кого бог, на того й люди! Про це старий подбав,— це його справа! Ну, та нічого, він старому за все відплатить, за все!

Антек жив тільки жадобою помсти й думками про неї і всі ці три тижні був наче в нестямі, наче в гарячці. Ні за яку роботу не брався, про злидні не думав, про завтрашній день не турбувався. Він весь заглибився в свої муки, раз у раз переживав їх у собі. Не раз уночі схоплювався з ліжка і тікав з хати — блукав дорогами, обираючи темні місця, і мріяв про жорстоку помсту, присягався собі, що нічого не подарує батькові.

Поснідали мовчки, а він усе сидів на місці й перебирав свої спогади, гіркі, колючі, мов терни.

Вже зовсім розвиднілось, вогонь у печі згас, і крізь трохи відталі шибки лився білий, холодний блиск снігів. Крижане сумне світло ранку прокрадалося в кутки й освітлювало хату в усій її вбогості.

Боже мій! Проти цієї руїни хата Борини здавалася просто панським палацом. Та що хата — навіть стайня батькова була придатніша для житла. Не дім, а розвалений хлів, купа струхлявілих балок, гною й гнилого сміття! Долівка глиняна, вся у вибоїнах, вкрита підмерзлою грязюкою й затоптаним сміттям. Тільки-но запалювали вогонь у печі, все це розтавало і смерділо гірше, ніж помийниця. Стіни — облуплені, струхлявілі і такі вогкі, що з них текло, а в кутках мороз трусив сивою бородою. Численні дірки в стінах замащені глиною, а подекуди — соломою з гноєм. Низька стеля нагадувала старе, подерте сито — соломи, затканої павутинням, було в ній більше, ніж дощок. Деякі меблі трохи прикривали це убозтво, а кілька ікон на стінах, жердка, де висіла одежа, та скриня затуляли лозову перегородку, за якою стояли корови.

Ганка, хоча й не дуже поспішала, а швидко впоралася з хазяйством,— надто вже воно було невелике: корова, телиця, порося, кілька гусей і курей — от і все багатство. Потім вона одягла хлоп'ят, і вони відразу побігли в сіни гратися з Верончиними дітьми. Звідти хутко стали долинати вереск і біганина. Ганка й сама трохи причепурилась, бо от-от мали прийти покупці, та й на село їй треба було піти.

Вона хотіла поговорити з чоловіком, порадитися про цей продаж, але не зважувалась почати, бо Антек усе сидів біля згаслого вогню і дивився в одну цятку, такий похмурий, що їй навіть моторошно стало.

"Що з ним?" Ганка скинула дерев'яні черевики, щоб не дратувати його стуком, і все частіше поглядала на чоловіка з ніжністю й тривогою.

"Він не такий, як усі, через те йому важче",— думала вона, і їй страшенно хотілося заговорити з ним, розпитати, втішити.