Амок - Мавр Янка

Зрештою, став проти фіорду і спустив шлюпку. Туди сіло дванадцять чоловік в гвинтівками напоготові. На палубі вишикувалась у бойовій готовності вся команда. На берег були скеровані кулемети і гармати. Видно, не довіряли цій тиші і спокою.

Човен проскочив через прохід і ввійшов у затоку.

— Добре було б їх постріляти тепер! — сказали товариші вгорі, звідки вони все добре бачили, сховані за скелями і деревами.

— Ні в якому разі. не можна! — прошепотів Сурат. — Хай вони краще думають, що нікого тут не тільки нема, а навіть і не було.

Проте остання надія була марною. З човна одразу помітили в тихій затоці сліди людини: поламані гілки, шматки дерева, дощечки, папір та інше сміття, яке повинне, було лишитися після такої великої стоянки.

Матроси весь час позирали вгору, шукаючи місця, де б можна було висадитись. Але, крім тієї щілини, через яку по вірьовці вперше піднімалися повстанці, нічого іншого не могли знайти. І, видно, дивувалися: як тут можна було пристати кораблю, та ще й через рифи?

Про це й доповіли ван-Хорку, коли повернулися на міноносець. Що "Саардам" тут зупинявся і втік, було цілком ясно. Але чи вивантажив він зброю? За всіма ознаками цього зробити не можна було.

— А тимчасом цей Гоно казав, що вони вивантажувались, — сушив голову ван-Хорк. — Шкода, що не пустили його зі мною, а послали на якусь іншу роботу.

Але так лишати справу не можна було. Треба було неодмінно висадитись і обстежити берег.

Тоді міноносець почав шукати підхожого місця. Довго плавав він уперед і назад, поки знайшов місце, де сяк-так можна було зачепитись. Це було якраз між малою і великою печерами.

Сурат і його десять товаришів так стомилися, стежачи і повзаючи слідом за міноносцем, що ледве могли пересуватись. Коли остаточно з'ясувалося, що ворог має намір висаджуватись тут, Сурат дав наказ, щоб усі товариші, що були поблизу, розташувались навколо цього пункту й щоб ніхто не стріляв, поки він не подасть сигналу.

Важко було так розміститися непомітно для ворога. Але спритні інсургенти, ховаючись за скелями та деревами, виконали завдання. Тиша і безлюддя протягом кількох годин заспокоїли ворогів. Вони діяли значно сміливіше і з меншою обережністю.

Нарешті, повстанці помітили, що над берегом пролетів кінець вірьовки з гачком, раз, удруге. Потім він закріпився. Тоді показалась голова солдата. Озирнувшись на всі боки, солдат виліз, ліг і націлив гвинтівку вперед. За ним виліз другий, третій. Бачачи, що все спокійно, інші тримались зовсім вільно; стояли на повний зріст, допомагали своїм товаришам вилазити. Зменшилось напруження і на міноносці.

У повстанців аж руки свербіли від нетерпіння. Сурат боявся, що хтось не витримає. Боявся він і того, що товариші забудуть про скеровані з міноносця гвинтівки та кулемети і висунуться під час бою із своїх схованок. Тому він передав по лінії новий наказ про обережність.

Коли всі дванадцять чоловік висадилися, Сурат уже хотів дати сигнал, як раптом помітив, що від міноносця відходить ще один човен, теж з дванадцятьма чоловіками.

— Еге! — пробурмотів Сурат. — І вони не дурні. Не довіряють тиші. Тим гірше для них. Нас вистачить і на двадцять чотири чоловіки.

І він чекав, поки ті висадяться.

Але ось один із солдатів здригнувся, штовхнув під бік свого сусіда, щось крикнув і вистрілив. Видно, помітив якогось необережного повстанця.

У відповідь пролунали постріли з сотні гвинтівок, і за кілька хвилин одинадцять чоловік сіпались на березі, пробиті кулями, а дванадцятий корчився у воді.

Дощ куль посипався з міноносця, забухали гармати. Почався бій, справжнісінький бій. Але де там було дістати за скелями повстанців, А міноносець був доброю мішенню. На ньому було вже кілька вбитих і поранених.

Ван-Хорк скоро побачив, що за таких умов. битися неможливо, і відійшов далі. Тим більше що повстанців, як про це свідчили постріли, було дуже багато. Бій припинився. З міноносця полетіла радіограма про подію.

Тоді повстанці згадали, що у них є гармата. Її не могли перенести, як іншу легку зброю, і змушені були тягти довкола по улоговинах. В одній такій улоговині вона і стояла тепер.

— Воювати так воювати, — жартували повстанці, беручись за гармату.

Зараз же виділили найкращих артилеристів, які й почали готувати гармату. Та одразу ж з'ясувалося, що в них невистачає знань для такої справи. Просто стріляти вони вміли, але тут треба було стріляти по невидимій цілі, за допомогою математичних розрахунків. Була тільки одна сприятлива деталь: міноносець стояв на місці і не думав про таку несподіванку.

Насамперед треба було визначити відстань до цілі.

Прилад для цього був, але користуватися ним наші вояки не вміли. Почали колективно міркувати, як його застосувати. Один бачив, як з ним працював офіцер, другий бачив ближче, третій навіть сам трохи користувався ним. Коли склали докупи всі знання та попрактикувалися, то сяк-так обчислили відстань.

Та ось дійшло до того, під яким кутом стріляти, бо гармата стояла в улоговині, і тут уже зовсім невистачало знань.

А корабель стояв на місці, не рухався…

Мудрували довго, пригадали всю свою практику, навели майже наугад, десятки разів придивлялися, націлювались і… бабахнули!

Невідомо, хто більше здивувався: інсургенти чи голландці, коли снаряд несподівано скосив половину труби і радіощоглу. "Артилеристи" навіть очам своїм не вірили…

— Бувають же такі випадки! — дивувався Сурат.

— Значить, щастя на нашому боці! — радісно говорили несподівані герої.

Та зате ж і розсердився міноносець! Так почав довбати з гармат скелі, за якими сховалася "артилерія", що навіть тікати звідти довелося. А потім повернувся і посунув собі геть.

Повстанці зовсім забули про обережність, повискакували з-за скель, почали кричати, стріляти, і за це двоє були поранені.

Перший бій виграно! І виходить, зовсім не страшно, навіть легко. Як же після цього не сподіватися на остаточний успіх?

— Ну, ну! Не дуже радійте, — заспокоював Сурат. — Побачимо ще, що буде через кілька днів.

— Не боїмось! Хай тільки полізуть, — бадьорилися хлопці.

— А тепер відпочинемо трохи — і до роботи. Невідомо, чи встигнемо до того часу знести всю зброю в одне місце.

— Машину, машину налагоджувати! — весело загули товариші.

Видно, вона їм дуже сподобалась, хоч і вимагала надзвичайної праці та напруженості. Поки її налагодили, минуло години зо три.

Тимчасом група повстанців підійшла до вбитих ворогів. З одинадцяти чоловік тільки двоє були голландці. А решта — свої, брати-індонезійці з різних місць — з Борнео, Целебесу, Балі, Мадури.

— Яка прикрість! Як це не розуміти, що краще загинути в бою з ворогом, ніж із своїм братом? — промовив один з тих двох, які нещодавно приєдналися до загону.

— А чого ж ти не йшов, поки тебе не скривдили і не вигнали? — посміхнувся Сурат.

— Дурний був, несвідомий.

— От і вони такі ж. Проти таких нам краще було б виступати з словом, ніж із зброєю. Я дуже шкодую, що ми не спробували зробити це.

Бідолах спустили в море.

Того дня довелось працювати лише дві години. Зате весь наступний день робота йшла тільки з одним невеликим перепочинком.

А через два дні розвідники помітили ворога, який наближався уже з півночі, з середини острова. Спочатку помітили чоловік десять. Їх обстріляли і затримали, але за певний час до цих десяти приєдналося ще чоловік сорок, навіть з кулеметом. Це була вже спеціальна військова експедиція.

Та наші товариші зовсім не злякались її. Всі переваги були на боці повстанців: і чисельність, і зброя, і місцевість.

За кілька годин за кілометрів три від табору повстанців виник фронт. Вісімдесят чоловік, сховавшись за скелями, в ущелинах, з кулеметами, легко затримали дальший наступ ворожого загону. Тільки двадцять чоловік лишилося на березі біля зброї.

Два дні тривала стрілянина. Повстанці були впевнені, що так вони можуть триматися довго, хоча б кількість ворогів збільшилася навіть у кілька разів.

Але чекати, поки ворогові прийде підмога, було небезпечно. Треба було зараз же, користуючись теперішньою перевагою, прогнати його. На нараді активу повстанців, під керівництвом Сурата, вирішили перейти в наступ. Для цього виділили сорок чоловік і вирядили їх на схід, щоб охопити ворога з лівого флангу. В цій справі дуже багато могли допомогти ті два нові товариші-тубільці, які жили в цій місцевості.

— Вони обіцяли за ніч провести загін не тільки на фланг, але й у тил ворога.

Для рішучого наступу Сурат узяв з берега ще п'ятнадцять чоловік, вважаючи, що з моря не може бути загрози.

Тієї ночі ніхто не спав. Усі готувались до рішучих подій, пересувалися ближче до ворога.

Ранок був імлистий, тихий. Ніхто не стріляв. Навіть ворог мовчав. Одного разу ніби пролунало кілька пострілів ззаду, але більше вони не повторилися. Повстанці з нетерпінням прислухалися, чи не чути пострілів з правого боку, куди пішли в обхід товариші.

Але… замість правого флангу постріли почулися з лівого, з заходу! І чим далі, тим більше. Нарешті, несподівано бахнула гармата з моря… Зараз же активізувався ворог попереду, готуючись перейти в атаку.

Тривога охопила повстанців на головній позиції. Що це таке? Звідки воно? Чому мовчать ті, що пішли в обхід?

Стрілянина на лівому фланзі дедалі посилювалась, попереду так само; ось уже солдати по одному перебігають поза скелями, щоб підійти ближче.

В цю мить почулися постріли з правого боку. Ворог попереду зупинився і заметушився.

— Наші, наші почали їм давати збоку! — радісно закричали повстанці.

Проте це мало тішило Сурата і його помічників. Гарматні постріли з моря не дуже непокоїли. Висадку з моря могли затримати навіть ті п'ять товаришів, що лишилися на березі. Але оця стрілянина на лівому фланзі?.. Прибіг, захекавшись, товариш.

— З лівого боку наступає новий загін, великий, куди більший від нашого! Наші відступають сюди.

— Значить, ми одночасно обійшли один одного, — сказав Сурат. — Але звідки ж нові сили, та ще й такі, великі, якщо це правда?

Стрілянина зліва швидко наближалася. На щастя, товариші справа стримували передніх.

Сурат побіг на. ліве крило і побачив, що спереду від скелі до скелі перебігає справді багато людей, мабуть не менше як сто чоловік. Двадцять чоловік повстанців поступово, крок за кроком, відходили назад.

Фронт дедалі відхилявся і, нарешті, став поперек.