Хозарський словник (жіночий примірник) - Павич Милорад

А про добродійку Євфросинію пошепки говорили, що вона таємно сповідує Мойсееву віру.

Та що б там не казали люди, а коли Самуеля Коена вигнали з Дубровника, добродійка Євфросинія не залишилась байдужою; говорили, що вона помре з туги. І відтоді по ночах, мов камінь, вона клала собі на серце свій власний кулак, з обидвох сторін якого випинало по великому пальцю. Та, замість того щоб померти, одного ранку вона зникла з Дубровника; опісля її бачили в Конавлє, тоді — на Данчах, де пополудні вона сиділа на могилі й розчісувала коси, а ще пізніше — на півночі по дорозі до Белграду і далі вниз до Дунаю, де вона шукала свого коханця. Довідавшись, що Коен помер під Кладово, вона більше не вернулася додому. Обстриглася, закопала свої коси, і ніхто не знає, що з нею потім сталося. Вважають, що її смерть оспівана в одній народній пісні, довгій і тужливій, записаній у Которі в 1721 році і збереженій до сьогодні тільки в італійському перекладі під назвою "Дівчина-латинянка і волоський воєвода Дракула". Переклад той зберігся погано, але відомо, що поруч з героїнею пісні, в якій вгадується образ добродійки Євфросинії, у воєводі Дракулі слід бачити особу на ім'я Влад Малеску, який і справді жив у Трансільванії на межі XVII і XVIII століть. У найкоротших словах пісня повідомляє про наступне:

В ту пору, коли білий очерет пускає свої пагони, одна вродлива і печальна жінка зійшла до Дунаю, шукаючи свого милого, загубленого на війні. Коли ж дізналася, що милий загинув, вона пішла до воєводи Дракули, який має всевидющі очі і краще од всіх інших виліковує від туги. Під його волоссям виднівся зовсім чорний череп, на обличчі лежала мовчазна зморшка, а між ногами висів могутній прутень, до якого у свята він прив'язував зяблика на довгій шовковій нитці, і той ніс його, летючи перед воєводиними очима. За поясом він мав невелику морську мушлю, якою спритно міг обдерти живу людину, а потім знову вбрати її в ту саму шкіру, тримаючи за чуприну. Він варив напої для солодких смертей, і на його дворі завжди було повно упирів, котрі гасили свічки, благаючи в Дракули нової смерті. Бо смерть була для них єдиним доторком до життя. Клямки на дверях його покоїв рухалися самі собою, а в подвір'ї стирчав у небо вузький вертлявий смерч, який безупинно крутився навколо себе і перемелював усе, чого сягав. Він кружляв тут уже сім тисяч років, і в його осерді — чи то в оці — протягом усіх цих семи тисяч років було світло, як у сонячний полудень, і кисло місячне сяйво. Коли молода жінка увійшла, слуги воєводи Дракули сиділи в затінку того вихора й кружляли чарку таким чином: один дудлив напій з барила, а інший у цей час виводив голосом якісь протяжні звуки, схожі на пісню, і так перший пив, аж доки другий не спинявся, щоб набрати в груди повітря. А тоді мінялися ролями. У той спосіб вони проспівали на честь гості спершу гласи вечірні, потім пісню на польські гласи і нарешті пісню, яку співають "головою до голови", приблизно наступного змісту:

"Щороку навесні, щойно птахи беруться рахувати рибу в Дунаї, на усті ріки в море проростає білий очерет. (Він росте лише три дні, в час, коли перемішуються між собою солоні й прісні води, і насіння його прудкіше від будь-якого іншого насіння; воно проростає швидше, ніж повзе черепаха, і біжить угору, обганяючи мурахів, які метушаться на його стеблі. В сухому місці насіння білого очерету може лежати спокійно хоча б і двісті років, та щойно воно падає в вологий грунт, як за неповну годину паросток пробивається на поверхню, за три — чотири години сягає висоти одного метра, а потім ширшає, і під вечір його вже не охопиш пальцями. До ранку він стає товстий, як людське тіло, і високий, як хата; рибалки прив'язують до його стебел свої сіті, і, виростаючи, він витягує їх сам з води. Птахи знають, що білий очерет проростає навіть в утробі, і добре стережуться, щоб не ковтнути його зерна чи паростка. Та все ж рибалки і пастухи помічають часом пташку, яка розпадається в леті, і знають, що та пташка в хвилину безумства чи якоїсь пташиної туги, що так схожа на людську брехню, надзьобалась зернят білого очерету і вони розірвали її у повітрі). При корені білого очерету завжди видно сліди, як від зубів, і пастухи кажуть, що білий очерет проростає зовсім не з землі, а з рота якогось водяного демона, котрий свище і говорить крізь стебло, заманюючи до свого насіння птахів чи інших жертв. Через це з білого очерету не роблять флоярок, бо не добре грати в чужу флоярку. Інші рибалки розповідають, що птахи-самці часом замість свого сімені запліднюють самиць сіменем білого очерету; так і відновлюється на землі яйце смерті…"

Коли пісня закінчилась, дівчина пустила своїх хортів до лисиць, а сама увійшла до вежі воєводи Дракули і дала йому гаман золота, щоб він прогнав її тугу. Він обійняв її, повів до свого ложа і відпустив лише тоді, коли хорти вернулися від лисиць. Був ранок, коли вони розпрощалися, а ввечері біля Дунаю пастухи знайшли виючих хортів, і біля них — молоду вродливу жінку, роздерту, наче пташку, запліднену зерням білого очерету. Тільки її шовкові сукні все ще обвивалися навкруг величезної стеблини, яка вже пустила корені й шуміла крізь її коси. Дівчина привела на світ бистру дочку — свою смерть. Її врода у тій смерті розділилася на сироватку і кисле молоко, а на дні виднілися чиїсь уста, які тримали корінь очерету…

МОКАДАСА АЛЬ-САФЕР

МОКАДАСА АЛЬ-САФЕР (VIII–IX століття) — найкращий поміж читачів і ловців снів. За переказами, він уклав чоловічу половину хозарської енциклопедії, в той час як жіночу її половину зібрала царівна Атех. Свою частину енциклопедії, чи то хозарського словника, аль-Сафер не хотів писати для сучасників і нащадків: він уклав його древньою хозарською мовою V століття, якої жоден із його сучасників вже не розумів. Він писав словника виключно задля предків — тих, які колись бачили вві снах свою частину тіла Адама Кадмона, ту частину, яка вже ніколи нікому не присниться. Коханкою аль-Сафера була хозарська царівна Атех, і одна легенда оповідає про те, як він умивав їй перса своєю бородою, вмоченою у вино. Аль-Сафер закінчив свої дні в ув'язненні, причиною якого, як подають джерела, стало непорозуміння між царівною Атех і хозарським каганом. Непорозуміння виникло через один лист царівни, який ніколи і нікому не був відісланий, проте якимось чином все ж потрапив до каганових рук. Оскільки лист стосувався аль-Сафера, він викликав каганові ревнощі й гнів. У листі писала:

Я посадила рожі в твої чоботи, у твоєму капелюсі росте моя левкоя. Доки чекаю на тебе у своїй єдиній вічній ночі, крізь мене віють дні, мов клапті дертого листа. Я збираю їх буква до букви, і по складах читаю слова твоєї любові. Та мало можу прочитати, бо іноді знаходжу чужий рукопис, і між твоїх листів зринають уривки якогось іншого листа, входить у мою ніч якийсь чужий день і чуже слово. Я жду, коли ти прийдеш, і листи з днями стануть не потрібними. І питаю: чи писатиме мені й тоді той другий, чи й далі буде ніч?

Згідно з іншими джерелами (Даубманус пов'язує їх з рукописом з каїрської синагоги), цей лист — чи то вірш — отримав зовсім не каган, а сам аль-Сафер, і йшлося в ньому про аль-Сафера та Адама Кадмона. Як би там не було, лист викликав ревнощі або ж політичну заздрість хозарського кагана, оскільки ловці снів були сильною опозиційною партією царівни Атех, що протистояли каганові. Аль-Сафер був покараний і ув'язнений в залізній клітці, підвішеній на дереві. Царівна Атех щороку слала йому крізь свої сни ключа від своєї спочивальні, а його муки могла полегшити лиш тим, що підкуповувала демонів, і ті накоротко замінювали аль-Сафера в клітці кимось із людей. Через це життя аль-Сафера складалося певною частиною з життів інших людей, котрі по черзі позичали йому свій тиждень або два. Решту часу коханці обмінювалися звістками своїм особливим способом: він вигризав зубами кілька слів на панцирях черепах і раків, яких ловив у річці під кліткою, а тоді випускав їх назад у воду, а вона тим самим способом відповідала йому, пускаючи свої любовні послання, написані на інших черепахах, у ріку, що впадала в море під кліткою. Коли шайтан забрав у царівни Атех пам'ять про хозарську мову і примусив її ту мову забути, вона перестала писати, проте аль-Сафер і далі випускав у воду свої послання, намагаючись нагадати їй своє ім'я і слова з її віршів.

Декілька сотень років після тих подій на узбережжі Каспійського моря спіймали двох черепах, панцирі яких були списані посланнями. Посланнями якогось чоловіка і якоїсь жінки, що кохали одне одного. Черепахи усе ще повзали разом, і на їхніх спинах можна було прочитати послання закоханих. Чоловіче послання говорило:

Ти — як та дівчина, що ніколи не вставала рано, а коли віддалася в сусіднє село і перший раз піднялась на світанку, побачила на полях паморозь і сказала свекрусі: у нашому селі цього нема! Отак, як вона, і ти думаєш, що на світі немає любові, бо ти ніколи не прокидалася так рано, щоб її зустріти, вона ж щоранку була тут в свій час…

Жіноче послання було коротшим і умішалося в кількох словах:

Мій дім — то тиша, мій харч — мовчання. Сиджу в своєму імені, наче весляр в човні. Не можу спати — так тебе ненавиджу.

Мокадаса був похоронений в могилі, що має форму кози.

САНГАРІ ІСАК

САНГАРІ ІСАК (VIII століття) — рабин, гебрейський представник у хозарській полеміці. Лише починаючи з XIII століття про нього стали згадувати як про знавця Кабали та як про особу, що перевела хозарів у юдаїзм. Він був переконаний у винятковості гебрейської мови, проте володів і багатьма іншими. За твердженням Сангарі, відмінність між мовами полягає в наступному. Всі мови, окрім божої, є мовами страждань і словниками болю. "Я помітив, — говорив він, — що крізь якусь щілину в часі — а може, в мені — витікають страждання, бо інакше було б їх дотепер вже значно більше. Те ж саме відбувається і з мовами". Р. Ґедаліах (бл. 1587 р.) утвердив, що відповіді Ісака Сангарі на хозарському дворі звучали хозарською мовою. Згідно з дослідженнями Халеві, Сангарі опирався на вчення рабина Наума Писаря, котрий описав, як мудреці учились від пророків. "Чув я се од рабина Майяша, — пише учитель Сангарі, рабин Наум, а Сангарі в свою чергу переказує це каганові, щоб потім усе разом ввійшло до книги Халеві, — чув я од рабина Майяша, який навчався у достойників, а ті взяли се од пророків як заповідь, дану Мойсееві на Синайській горі.