Іонич - Чехов Антон

Приїду, скажи, отак днів через три.

Але минуло три дні, минув тиждень, а він все не їхав. Якось, проїжджаючи повз будинок Туркіних, він згадав, що треба б заїхати хоч на хвилинку, але подумав і... не заїхав.

І більше вже він ніколи не бував у Туркіпих.

V

Минуло ще кілька років. Старцев ще більше потовстішав, ожирів, важко дихає і вже ходить, відкинувши назад голову. Коли він, пухлий, червоний, їде на тройці з бубонцями, і Пантелеймон, теж пухлий і червоний, з м'ясистим карком, сидить на козлах, простягши вперед прямі, наче дерев'яні, руки, і кричить зустрічним "Пр-р-раво держи!", то картина буває вражаюча, і здається, що їде не людина, а язичницький бог. У нього в місті величезна практика, ніколи передихнути, і вже є маєток і два будинки в місті, і він облюбовує собі ще третій, вигідніший, і коли йому у "Товаристві взаємного кредиту" кажуть про який-небудь будинок, призначений на торги, то він без церемонії іде в цей будинок і, проходячи по всіх кімнатах, не звертаючи уваги на неодягнених жінок і дітей, що дивляться на нього із здивуванням та острахом, тикає в усі двері палицею і каже:

— Це кабінет? Це спальня? А тут що?

І при цьому важко дихає і витирає з лоба піт.

У нього багато клопоту, але все ж він не кидає земського місця; зажерливість взяла, хочеться встигнути і тут, і там. В Дяліжі і в місті його звуть вже просто Іоничем, "Куди це Іонич їде?", або: "Чи не запросити на консиліум Іонича?"

Мабуть, тому що горло запливло жиром, голос у нього змінився, став тонким і різким. Характер у нього теж змінився: став важким, дразливим. Приймаючи хворих, він звичайно сердиться, нетерпляче стукотить палицею у підлогу і кричить своїм неприємним голосом:

— Прошу відповідати тільки на запитання! Не розмовляти!

Він самотній. Живеться йому нудно, ніщо його не цікавить.

За весь час, доки він живе в Дяліжі, кохання до Котика було його єдиною радістю і мабуть, що останньою. Вечорами він грає в клубі у вінт і потім сидить сам за великим столом і вечеряє. Йому прислужує лакей Іван, найстаріший і найповажніший, подають йому лафіт № 17, і вже всі — і старійшини клубу, і повар, і лакей — знають, що він полюбляє і чого не полюбляє, стараються з усіх сил догодити йому, а то, чого доброго, розсердиться раптом і стане стукати палицею об підлогу.

Вечеряючи, він зрідка обертається і встряє в яку-небудь розмову:

— Це ви про що? Га? Кого?

І коли, буває, за яким-небудь сусіднім столом заходить мова про Туркіних, то він питається:

— Це ви про яких Туркіних? Це про тих, що в них дочка грає на фортепіянах?

От і все, що можна сказати про нього.

А Туркіни? Іван Петрович не постарішав, анітрохи не змінився і, як і раніше, все говорить дотепи та розповідає анекдоти; Віра Йосипівна читає гостям свої романи, як і раніш, охоче, із щирою простотою. А Котик грає на роялі щодня, години по чотири. Вона помітно постарішала, нездужає і щоосені їздить з матір'ю в Крим. Виряджаючи їх на вокзалі, Іван Петрович, коли рушає поїзд, втирає сльози і кричить:

— Прощайте, будь ласка!

І махає хусточкою.

1898

[1] Скажи, щоб дали нам чаю (франц.).