Тяжкі часи - Діккенс Чарлз
Я й половини їх, либонь, не пам’ятаю.
— Ото ж бо й є, — буркнула Луїза.
— Не переч мені! Яке там ото ж бо й є! — простогнала пані Товкматч. — Ідіть зараз же та беріться вчити яку-небудь логію! — Вона була жінка не дуже вчена і, проганяючи дітей до їхніх книжок та зошитів, завжди вживала цього загального слова: хай, мовляв, самі вибирають, що їм учити.
Запас фактів у голові в пані Товкматч і справді був аж надто вбогий, і не її вченість спонукала пана Товкматча піднести її до високого становища своєї дружини, а дві зовсім інші обставини: по-перше, вона уособлювала більш ніж задовільну суму, а по-друге, не мала ніяких "фанаберій". Цим словом пан Товкматч називав уяву, і дійсно, його дружина настільки була позбавлена цієї властивості, наскільки те взагалі можливо для людини, що не є довершеним ідіотом.
Саме лиш те, що вона лишилася на самоті з своїм чоловіком та паном Горлодербі, так спантеличило цю достойну панію, що вже не треба було більш ніякого факту, аби її до решти приголомшити. Вона знов завмерла, і ніхто на неї більше не зважав.
— Горлодербі, — сказав пан Товкматч, присовуючи стільця до каміна. — Ви завжди так цікавитесь моїми дітьми — надто Луїзою, — що я можу без сорому признатися вам, яке прикре мені це відкриття. Я ж (як вам відомо) невхильно силкувався розвивати в своїх дітях розум. Бо це (як вам відомо) єдина людська здатність, на яку слід націлювати виховання. А проте, Горлодербі, оця сьогоднішня несподіванка, хоч сама з себе й нікчемна, немовби показує, що Томасові й Луїзі закралося в голову щось таке, що слід… чи, радше, чого не слід… як би його краще висловитися… ну, чого я ніколи не мав наміру в них виховувати і що не має нічого спільного з розумом.
— Авжеж, тут небагато розумного — цікавитися жменею волоцюг, — відказав Горлодербі. — Як я сам був волоцюга, мною ні одна душа не цікавилась, будьте певні.
— Тепер постає питання, — провадив надзвичайно практичний батько, втупивши очі в вогонь, — у чому корениться ця вульгарна цікавість.
— Я вам скажу, в чому: в пустих мріях.
— Не може того бути! Хоча, признаюся, така прикра думка наверталася й мені на розум, як я оце йшов додому.
— В пустих мріях, Товкматчу, — ще раз сказав Горлодербі. — Це річ негожа й для будь-кого, а для такої дівчини, як Луїза, то й зовсім чортбатьказна-що. Я не перепрошую пані Товкматч за круте слово, бо вона добре знає, що я чоловік нескребений. Добрих манер від мене дожидатися шкода. Не так мене виховувано.
— Невже це вони від кого з учителів або слуг набралися? — міркував пан Товкматч, сховавши руки в кишені й утупивши ямкуваті свої очі у вогонь. — Чи, може, Луїза або Томас що-небудь таке прочитали? Може, попри всю осторогу, в дім попав якийсь пустий роман? Бо ж інакше як пояснити таке незбагненне збочення в дітях, що їх від самої колиски виховувано в неухильно практичному дусі?
— Стривайте! — вигукнув Горлодербі, що все стояв, як і перше, біля каміна, чванячись своєю настирливою смиренністю навіть перед меблями в кімнаті. — У вас же в школі є дочка одного з тих фіглярів!
— Авжеж… Сесілія Джуп, — відказав пан Товкматч, аж вражено звівши очі на приятеля.
— Стривайте, стривайте! — знову гукнув Горлодербі. — А як вона туди потрапила?
— Та я, правду сказати, до сьогодні її в вічі не бачив. Але вона сама приходила сюди, до Кам’яної Осади, проситися, щоб її прийняли, хоч вона й не мешкає постійно в нашому місті, і… так, так, ваша правда, Горлодербі, ваша правда.
— Стривайте, стривайте! — ще раз вигукнув Горлодербі. — А Луїза бачила її, як вона була тут?
— Авжеж, бачила. Бо це сама Луїза мені й сказала, що вона приходила проситись. Але, я певен, Луїза бачила її тільки при матері.
— Будьте ласкаві, пані Товкматч, — звернувся до господині Горлодербі. — Як воно все було?
— Ой, лишенько, — застогнала пані Товкматч. — Ну, прийшла вона, і каже, що хоче до школи ходити, а пан Товкматч же хотів, щоб до школи ходили й дівчата, і Луїза з Томасом кажуть мені, що ось дівчина хоче до школи і що батько хоче, щоб до школи ходили й дівчата, то як же я могла перечити їм, коли такий факт?
— Знаєте що, Товкматчу? — сказав пан Горлодербі, — Витуріть це дівчисько геть, і буде по всьому.
— Та я вже й сам так подумав.
— І то зразу! — додав Горлодербі. — Це моє правило ще змалечку — робити все зразу. Як надумав я втекти від своєї баби та від ящика з-під яєць, то зразу ж утік. І ви так робіть. Виженіть її зразу!
— Ви не хочете пройтися? — спитав його приятель. — У мене десь є її адреса. Може, сходимо туди вдвох?
— А чого ж! — радо погодився пан Горлодербі. — Аби тільки зробити це діло зразу.
Отож пан Горлодербі насадив на голову капелюха — він завжди саме насаджував, а не надягав його, як і годиться тому, хто мусив сам вибиватися в люди й не мав коли навчитись, як треба носити капелюхи, — застромив руки в кишені й посунув до дверей. "Я рукавичок не ношу, — любив він казати. — Я дерся вгору без них. У рукавичках я б так високо не заліз".
Поки пан Товкматч ходив до себе нагору по адресу, він потоптався хвильку по сінях, а тоді прочинив двері до класу — тихої, світлої, застеленої килимом кімнати, що, попри книжкові шафи, колекції та всіляке навчальне приладдя, чимось дуже нагадувала перукарню. Луїза саме знуджено дивилася в вікно, спершися ліктями на підвіконня, а Томас, сердито сопучи, стояв біля каміна. Двоє менших Товкматчів, Адам Сміт і Мальтус,14 пішли на якусь екскурсію під учителевим конвоєм, а найменша, Джейн, уся обмурзана рідким глеєм з грифеля та сліз, заснула над простими дробами.
— Ну, вже все, Луїзо! Вже минулося, Томасе, — сказав нам Горлодербі. — Ви більше не робитимете так, і я вам обіцяю, що тато вас більше за це діло не картатиме. Ну як, Луїзо? Хіба не заробив я поцілунка?
Дівчина помовчала холодно, тоді сказала: "Як хочете, пане Горлодербі", — повільно перейшла кімнату й знехотя підставила йому щоку, відвертаючи очі вбік.
— Ти ж завше була моя мазушка! — сказав пан Горлодербі. — Ну, бувай здорова, Луїзо!
Він вийшов і зачинив двері, а дівчина все стояла на місці й терла хусточкою ту щоку, що він поцілував, аж поки вона стала червона, як вогонь. І п’ять хвилин минуло, а вона все терла щоку.
— Що ти робиш, Луїзо! — промовив понуро брат. — Дірку ж протреш!
— Як хоч, Томе, візьми свого ножика й виріж це місце. Я не заплачу!
Розділ V. ОСНОВНА НОТА
Кокстаун, куди вирядилися пан Горлодербі з паном Товкматчем, являв правдивий тріумф фактів: "фанаберій" у ньому було не більше, ніж у самій пані Товкматч. Візьмімо ж зразу цю основну ноту — Кокстаун, — перше ніж провадити нашу пісню далі.
То було місто, збудоване з червоної цегли, а отже, воно мало б бути червоне — коли б не дим та сажа. Але через дим та сажу воно було неприродно червоно-чорне, мов розмальоване обличчя дикуна. То було місто машин та високих коминів, що з них, ніколи не уриваючись, соталися й соталися нескінченні димові гадюки. Був у місті й чорний канал, і річка, бурякова від смердючої фарби, що туди стікала, і здоровезні будівлі з незліченними вікнами, де з ранку до вечора все стугоніло й двигтіло і де толок паровика безперестану ходив угору та вниз, немов голова тихобожевільного слона. У ньому було кілька великих вулиць, дуже подібних одна до одної, і багато ще подібніших один до одного завулків, де жили так само подібні одне до одного люди, що всі виходили з дому й верталися додому тієї самої години, так само тупотіли ногами по тих самих хідниках, і робили таку саму роботу, і що для них кожний день був такий самий, як учорашній чи завтрашній, а кожний рік — достоту минулий або наступний.
Ці прикмети Кокстауна були здебільшого невіддільні від тієї праці, з якої місто жило. Врівноважували їх вироблювані там пожиточні речі, що розходилися звідти по всьому світу, та оздоби, що їм завдячує не питаймо вже скільки зі своєї принадності вельможна красуня, якій ріже вухо й сама назва міста. Решта його рис були не такі неминучі, і були вони ось які.
Усе в Кокстауні мало вигляд суворо діловий. Коли члени котроїсь із релігійних громад ставили собі каплицю — а так зробили всі вісімнадцять громад, — то була неодмінно молитовна комора з червоної цегли, що подеколи (і то лише в найрозкішніших випадках) мала на даху щось ніби пташину клітку, де висів дзвін. Єдиний виняток становила Нова церква — обтинькована будівля з квадратовою дзвіничкою над дверима, яку вивершували чотири невисокі башточки, немов точені ніжки переверненого стільця. Всі вивіски й написи в місті було виведено однаковими рівними, простими літерами, чорним по білому. В’язниця могла б бути лікарнею, лікарня в’язницею, ратуша або в’язницею, або лікарнею, або і тим і тим відразу, або ж іще чим-небудь, бо кожна була анітрохи не принадніша за інші. Факти, факти, факти повсюди в матеріальному образі міста — і факти, факти й факти в образі духовному. Дітодавсова школа була вся з самих фактів, і креслярська школа була з самих фактів, і взаємини між хазяями та робітниками стояли на самих фактах; від породильні до кладовища нічого, крім фактів, і що не переводилось на цифри чи не могло купитись якнайдешевше та продатись якнайдорожче, того не було й не мусило бути і нині, і завжди, і на віки вічні, амінь.
Це місто, що так божествило факти і так переможно їх утверджувало, напевне ж, гараздувало? Та ні, не зовсім. Ні? Та невже!
Таки ні. Кокстаун не вийшов зі своїх горен з усіх боків ясний, мов золото, що не боїться вогню. Насамперед диво брало ось із чого: хто ж належить до тих вісімнадцятьох сект? Бо як хто до них і належав, то не робітники. Аж чудно було ходити містом у неділю вранці та бачити, як мало їх, зачувши бузувірське калатання дзвонів, що доводило до нестями людей хворих чи нервових, виходить зі своїх тісних помешкань, зі своїх вузьких завулків, покидає вуличні перехрестя, де вони знуджено стовбичили, байдуже, мовби те їх нітрохи не тичеться, дивлячись на чисту публіку, що йшла до церкви чи каплиці. І не лишень прибульцям те впадало в вічі: в самому Кокстауні була спілка, члени якої до кожної сесії надсилали Палаті громад гнівні петиції, де вимагали парламентського декрету про те, щоб силоміць нагинати цих людей до побожності. Було ще й Товариство тверезості, що нарікало на прихильність робітників до чарки і доводило статистичними таблицями, що вони справді пиячать, а на бесідах за чаєм члени його запевняли, ніби ніякі сили, ні земні, ні небесні (опріч хіба медалі Товариства) не можуть віднадити їх від цієї звички.
