Мартін Іден - Лондон Джек

Не було в ньому місця на фальш і облуду. Хай там хоч як, а він буде такий, як є. Тепер він не вміє говорити по-їхньому, однак згодом навчиться. В цьому Мартін був певен. А поки що розмовлятиме з ними своєю мовою, звісно, пом'якшуючи вирази, щоб присутні його зрозуміли і щоб не дуже їх шокувати. Він не показуватиме своїм мовчанням, ніби знає те, чого не знає. Отже, коли брати, говорячи про університетські справи, кілька разів ужили слово "триг", Мартін Іден спитав:

— Що таке "триг"?

— Тригонометрія, — відповів Норман посміхаючись,— частина вищої "матики".

— А що таке "матика?" — було наступне запитання, і цього разу усі чомусь засміялися, дивлячись на Нормана.

— Математика — ну, арифметика, — пояснив той. Мартін Іден кивнув головою. Здавалося, на мить він зазирнув у безмежну глибочінь знання, і те, що побачив, набрало відчутно реальних форм. Надзвичайна сила його уяви абстрактне обернула на конкретне. В алхімії його мозку тригонометрія, математика і вся галузь знання, яку вони обіймали, перетворилася в яскравий краєвид. Він бачив зелене листя й лісові прогалини, то залиті ніжним сяйвом, то пронизані золотистим промінням. Далі все повивала пурпурова мла, а за цією пурпуровою млою, він знав, криється чарівне невідоме, приваблива романтика. Це п'янило його, як вино. От де можна випробувати силу й розум, от де світ, який варто завоювати; і вмить з глибини свідомості зринула думка — завоювавши, здобути її, цей лілейно-білий дух, що сидить поруч нього.

Блискуче видиво розвіяв Артур, котрий весь час намагався розбудити в ньому дикуна. Мартін Іден пам'ятав своє рішення. Уперше за весь вечір він став самим собою. Спочатку це виходило дещо силувано, але потім він перейнявся творчою радістю, змальовуючи те життя, яке знав.

Він був матросом на контрабандистській шхуні "Алкіон", коли її захопив митний катер. Мартін умів бачити й умів розповісти про те, що бачив. Він змалював бурхливе море, кораблі й людей на морі. Силою своєї уяви він примушував слухачів бачити все його очима. З чуттям справжнього художника він вибирав з-посеред безлічі дрібниць найцікавіше, створював картини життя, що мінились яскравим світлом і барвами, надавав їм руху, захоплював слухачів потоком своєї, хай і невишуканої, красномовності, свого запалу й сили. Часом їх шокував реалізм розповіді і грубі вислови, але неотесаність у його мові незмінно чергувалася з прекрасним, а трагізм пом'якшувався гумором, химерно своєрідними та гострими матроськими дотепами.

І поки він розповідав, дівчина дивилася на нього зачарованими очима. Його вогонь грів її. Вона дивувалась, як могла такою холодною жити всі ці роки. Їй хотілося пригорнутися до цього палкого, могутнього чоловіка, який, немов вулкан, так і клекотів силою й здоров'ям. Бажання це було таке сильне, що вона ледве стримувалась. Але водночас щось і відштовхувало її від цієї людини. Відштовхували оті подряпані, брудні від важкої праці руки, на яких у шкіру в'ївся бруд самого життя, і отой червоний слід від комірця, і випнуті м'язи. Його вульгарність лякала її. Кожне грубе слово разило їй слух, кожен грубий випадок з його життя разив їй душу. І все-таки її тягла до нього якась, їй зрештою почало здаватися, диявольська сила. Усе, що було в її душі таке непохитне, враз захиталося. Його життя, сповнене романтики й пригод, розбивало всі звичні уявлення. Життя, до небезпек якого цей юнак ставився з веселим усміхом, видалося Рут дитячою забавкою, якою можна гратися, безжурно тішитись і яку можна й віддати без особливого жалю. "Отже, грайся, — бриніло в ній.— Коли хочеш, пригорнись до нього, обійми його за шию". Їй хотілося осудити себе за ці легковажні думки, але даремно протиставляла вона йому свою чистоту й культурність — все те, що різнило її від нього. Рут озирнулась і побачила, що всі захватно дивляться на нього, слухають його, мов зачаровані; вона впала б у розпач, коли б в очах матері не прочитала той самий жах — захоплений, але все-таки жах, і це додало їй сил. Так, ця людина, що виринула з темряви, — породження зла. Її мати помітила це і не помилилась. І вона повірить матері й цього разу, як вірила завжди. Його вогонь уже не грів її, і страх перед ним уже не тривожив.

Після обіду, сівши за рояль, вона грала йому — з таємним викликом, напівсвідомо підкреслюючи безодню, що розділяла їх. Її музика вразила Мартіна, приголомшила, як безжальний удар по голові; і хоч це ошелешувало й гнітило його, але водночас і збуджувало. Він дивився на неї з побожним острахом. В очах у нього, так само як і в неї, безодня ширшала, але ще швидше зростало бажання перейти її. Він був занадто вразливий і експансивний, щоб сидіти цілий вечір, спокійно споглядаючи цю безодню та ще й під музику — мав-бо він душу, надзвичайно чутливу до музики. Музика впливала на нього, як міцний трунок, проймаючи вогнем завзяття, полонила його уяву й заносила понад хмари. Жалюгідна дійсність переставала існувати, поступаючись місцем прекрасному й даючи волю окриленій романтичності.

Звісно, Мартін не розумів того, що грала дівчина. Це було зовсім не схоже ані на гупання по клавішах у дансингах, ані на грім духового оркестру. Але він знав про таку музику з книжок і брав гру дівчини на віру, терпеливо виловлюючи окремі такти простого танцювального ритму і дивуючись, що вони такі короткі. Тільки-но він схопить такий ритм і уява розправить крила, як раптом усе губиться в хаотичному вихорі звуків, у яких Мартін не міг розібратись, і уява, мов камінь, падає на землю.

На мить йому спало на думку, чи не сміється вона з нього. Він відчував у грі дівчини щось вороже і силкувався відгадати, що хочуть сказати її руки, торкаючись клавішів. Але відігнав цю думку, як негідну й несправедливу, і вільно віддався музиці. Знайоме солодке почуття охопило його. Ноги вже не були кам'яні, і самому йому стало легко-легко. Навколо розлилося величне сяйво; далі все зникло, і він полинув світами, любими серцю світами. Знане й незнане переплелося в яскравому видиві. Він заглядав у невідомі порти залитих сонцем країв, блукав по базарах серед дикунів, яких ще не бачило око цивілізованої людини. Ось він чує пряні пахощі островів, як то бувало теплими безвітряними ночами на морі, а от уже змагається в довгі тропічні дні з південно-східним пасатом; позаду в морську блакить поринають увінчані пальмами коралові острівці, а попереду такі самі коралові острівці випливають з морської блакиті. Хутко, мов думка, виникають й зникають різні картини. Одна мить — і він мчить на дикому коні по випаленій сонцем пустелі Арізони, ще мить — і він уже дивиться крізь мерехтливу млу розжареного повітря на білу гробницю каліфорнійської Долини Смерті, а то враз починає веслувати серед напівзамерзлого океану, де, вилискуючи на сонці, височать велетенські крижані гори. Ось він лежить на кораловому острові під кокосовими пальмами, слухаючи ніжний спів прибою. Ось палає синім вогнем кістяк давно затонулого корабля, і у відсвітах полум'я під дзвін гавайської гітари та стукіт тамтамів танцюристи танцюють гулу. То було жагучої тропічної ночі. Вдалині, на тлі зоряного неба, вимальовувався кратер вулкана, вгорі плив блідий серп півмісяця, а низько в небі горів Південний Хрест.

Мартін скидався на еолову арфу: те, що він пережив і зазнав на своєму віку, було струнами, а потік музики — вітром, що торкався цих струн і примушував їх бриніти спогадами й мріями. Він не просто почував. Кожне відчуття набирало форми, кольору й блиску, і все, що виникало в його уяві, перетворювалось у щось величне й чарівне. Минуле, теперішнє й майбутнє зливалося в одне. І він полинув думкою у широкий живий світ, шукаючи пригод і подвигів заради Неї. І ось він уже з нею, він здобув її, оповив руками й несе по країні своїх мрій.

Рут, глянувши через плече на Мартіна, побачила відсвіт цих мріянь у нього на обличчі. Це було зовсім нове обличчя з великими світлистими очима, що проглядали поза серпанок звуків і бачили там біг життя та велетенські фантастичні видива. Вона була вражена. Грубий, незграбний парубок зник. Правда, погано пошитий костюм, зранені руки й засмагле обличчя лишились; але вони видавалися тюремними гратами, крізь які дівчина побачила прекрасну душу, безпорадну й німу, бо не було слів, які могли б передати її почуття. Рут тільки на мить побачила це; потім знову повернувся незграбний парубок, і вона засміялася з примхи своєї фантазії. Але те хвилинне враження не розвіялось, і, коли він незграбно попрощався й зібрався йти, дівчина дала йому томик Свінберна і томик Браунінга, якого саме вивчала в університеті. Мартін скидався на маленького хлопчика, коли, засоромлений, бурмотів слова подяки, і Рут мимоволі відчула до нього материнську ніжність та жалість. Вона вже не бачила в ньому ні ув'язненої душі, ні неотесаного юнака, що дивився на неї таким чоловічим поглядом, бентежачи й лякаючи її. Перед нею стояв тільки хлопчик — він потискував їй пальці мозолястою зашкарублою рукою, що, немов тертка, дряпала шкіру, і казав затинаючись:

— Це найкращий день мого життя. Бачите, я не звик до цього, — він розгублено глянув навколо.— До таких людей, до таких домів. Усе це зовсім нове для мене і... подобається мені.

— Сподіваюсь, ви ще до нас прийдете, — сказала дівчина, коли він прощався з її братами.

Мартін насунув шапку, круто повернув до дверей, спіткнувся на порозі і вийшов.

— Ну, що скажеш? — запитав її Артур.

— Дуже цікавий... І для нас — немов струмінь озону,— відповіла дівчина.— Скільки йому років?

— Двадцять, майже двадцять один. Я питав його сьогодні. Ніколи не думав, що він такий молодий.

"Виходить, я на цілих три роки старша од нього",— подумала Рут, цілуючи братів на прощання.

РОЗДІЛ III

Опинившись на сходах, Мартін Іден витяг з кишені клаптик темного рисового паперу та щіпку мексіканського тютюну і вправно скрутив цигарку. Тоді глибоко затягнувся й довго, поволі випускав дим.

— Чудасія! — голосно вимовив він з благоговійним подивом. — Чудасія! — повторив і ще раз прошепотів:— Чудасія!

Потім смикнув за комірець і, відстебнувши його від сорочки, засунув до кишені. Сіяв холодний дощ, але

Мартін ішов у щасливому засліпленні, без шапки, в розстебнутій куртці.