Модеста Міньйон - Бальзак Оноре де
Він не міг стримати сліз і не хотів показати їх Буча. Але карлик був досить проникливий, щоб здогадатися про них.
— Що з вами, добродію?
— Вона має слушність! — сказав Лабрієр, рвучко підводячись.— Я — негідник.
І він розповів Буча про обман, на який його намовив Каналіс, зауваживши при цьому, що він хотів у всьому признатися Модесті раніше, ніж вона скине маску, і став майже по-дитячому нарікати на свою нещасливу долю. Буча відчув до нього симпатію, угадавши в його гірких словах любов з її наївною безпосередністю, з її щирою і глибокою тривогою.
— Але чому ж ви не покажете себе у справжньому світлі перед Модестою? — спитав він Ернеста.— Чому дозволяєте суперникові морочити її своїми фокусами?
— Отже, ви ніколи не відчували, як ваше горло стискається, тільки-но ви хочете заговорити з нею? Як терпне тіло і холоне шкіра біля корінців волосся, коли її погляд, хай навіть неуважний, ковзає по вас?
— Проте ви ще не зовсім утратили тяму. Я помітив, як ви засмутилися, коли вона, хоч і непрямо, сказала своєму шановному татові: "Ви дурень".
— Добродію, я надто її люблю! І такі її слова — для мене — ніж у серце, настільки вони суперечать бездоганним чеснотам, які я в ній бачу...
— А Каналіс виправдав її,— зауважив Буча.
— Якби справді в ній було більше самолюбства, ніж серця, не варто було б і жалкувати за нею,— сказав Лабрієр.
В цей час Модеста в супроводі Каналіса, який програв свою партію у віст, батька й пані Дюме вийшла подихати свіжим повітрям зоряної ночі.
Поки його дочка прогулювалася з поетом, Шарль Міньйон підійшов до Лабрієра.
— Вашому другові, добродію, слід би стати адвокатом,— сказав він, усміхаючись і пильно дивлячись на молодика.
— Не поспішайте осудити поета, графе, до нього не можна підходити з тією самою строгою міркою, що до людини звичайної, такої, як я,— відповів Лабрієр.— У поета високе призначення. Він створений, щоб виражати поезію всього сущого, і тому насамперед сприймає поетичну сторону життя. Отож там, де ви вбачаєте суперечність, він насправді лишається вірний своєму покликанню. Він скидається на художника, що малює однаково добре і мадонну, і куртизанку. Мольєр створив правдиві образи і старих дідів, і юнаків, а Мольєр, безперечно, умів мислити тверезо. Така гра розуму, яка розбещує людей пересічних, не завжди впливає на характер людини по-справжньому видатної.
Шарль Міньйон потис Лабрієрові руку і сказав:
— Але ж при такій гнучкості розуму він зможе виправдати у власних очах вчинки діаметрально протилежні, а надто в політиці.
— Ох мадмуазель,— казав у цю хвилину Каналіс скрадливо-ласкавим голосом у відповідь на якесь зауваження Модести,— не думайте, що розмаїття почуттів бодай трохи впливає на силу справжньої пристрасті. Поети постійніші й відданіші в коханні, ніж звичайні люди. Насамперед не ревнуйте поета до його музи! Це щастя — бути дружиною чоловіка завжди заклопотаного! Коли б ви почули, як нарікають на свою долю жінки, чиї чоловіки б'ють байдики, бо не навчені жодного ремесла, або завдяки своєму багатству, ви зрозуміли б, що найбільша радість для парижанки — це бути вільною і необмеженою володаркою у себе вдома. І саме ми, поети, дозволяємо дружині взяти в руки скіпетр домашнього царювання, бо він непотрібний нам, бо ми нездатні принизитися до тиранії, до якої вдаються люди дріб'язкової душі. У нас є цікавіші справи. Якщо я коли-небудь одружуся,— а це для мене, повірте, ще дуже віддалена катастрофа,— я хотів би, щоб моя дружина зберегла за собою ту саму духовну свободу, що й коханка, бо саме в цій свободі я вбачаю джерело жіночої зваби.
Каналіс проявив усю свою дотепність і чари, розмовляючи про кохання, шлюб, поклоніння жінці; він сперечався з Модестою і розважав її бесідою, аж поки Шарль Міньйон, який встиг за цей час підійти до них, не скористався з хвилинної мовчанки, щоб узяти дочку під руку й підвести її до Ернеста, якому цей славний воїн порадив спробувати порозумітися з Модестою.
— Мадмуазель, я не в спромозі далі терпіти вашу зневагу,— сказав Ернест зміненим від хвилювання голосом.— Я не стану захищатись і виправдовуватись, я тільки хочу звернути вашу увагу на те, що ще не отримавши вашого такого приємного для мене листа, надісланого просто людині, а не поетові, одне слово, вашого останнього листа, я хотів написати вам правду про себе і дав вам про це знати у своїй записці, надісланій з Гавра. Всі почуття, які я мав щастя вам висловити, цілком щирі. Надія сяйнула мені в Парижі, коли ваш батько видав себе за бідняка; але якщо тепер усе для мене втрачено, якщо на мою долю лишився тільки вічний жаль, то навіщо мені залишатися тут, де все для мене — мука? Отож дозвольте забрати із собою вашу усмішку, і я назавжди збережу її в серці.
— Добродію, я тут не господиня,— відповіла Модеста, яка здавалася холодною й неуважною,— але, звичайно, я була б у розпачі, якби мені довелося затримувати в нашому домі тих, хто не знаходить тут ні втіхи, ні щастя.
Вона відійшла від Ернеста і, взявши під руку пані Дюме, попрямувала додому. Через кілька хвилин усі дійові особи цієї домашньої сцени знову зібрались у вітальні й були неабияк здивовані, побачивши, що Модеста сіла поруч із герцогом д'Ерувілем і стала кокетувати з ним, як найпідступніша парижанка. Вона цікавилася його грою, давала поради, яких він у неї просив, і знайшла нагоду полестити йому, прирівнявши вельможне походження до таких же випадкових дарунків долі, як талант і краса. Каналіс зрозумів, або йому здалося, що зрозумів, причину цієї переміни: адже він хотів дошкулити Модесті, назвавши шлюб катастрофою і при тому ще дуже для нього віддаленою, але, як усі, хто грається з вогнем, він перший же й обсмалився. Гордість Модести, її зневага стривожила поета, і він підійшов до неї, виказуючи ревність, яка тим дужче впадала у вічі, що була вдаваною. З невблаганністю ангела Модеста втішалася усвідомленням своєї влади і, природно, зловживала нею. Герцог д'Ерувіль ще ніколи не відчував такого блаженства: йому всміхалася прегарна дівчина! Об одинадцятій вечора — час досить пізній для Шале — всі три залицяльники попрощались і вийшли на вулицю. Герцог вважав Модесту чарівною, Каналіс — надто кокетливою, а Лабрієр був засмучений її суворістю.
Протягом наступного тижня Модеста трималася з трьома поклонниками так само, як і в перший вечір. Здавалося, поет усе-таки взяв гору над суперниками, незважаючи на витівки та примхи дівчини, що час від часу вселяла надію герцогові д'Ерувілю. Нешанобливе ставлення Модести до батька, надмірні вольнощі, які вона дозволяла собі в поводженні з ним, її нетерплячий тон з матір'ю, коли вона наче знехотя робила нещасній сліпій ті послуги, що раніше були гордістю її дочірньої любові, усе це начебто свідчило про вередливу вдачу та легковажність дівчини, яку її рідні, мабуть, терпіли з дитинства. Коли Модеста заходила надто далеко, вона сама читала собі мораль і приписувала свої гідні осуду витівки притаманному їй духу незалежності. Вона призналася герцогові й Каналісу, що зовсім не схильна до послуху і вважає цю свою ваду серйозною перешкодою на шляху до влаштування своєї долі. В такий спосіб вона досліджувала характер своїх залицяльників, як ото досліджують земні надра, щоб видобути з них золото, вугілля, туф або воду.
— Я ніколи не знайду собі чоловіка,— казала вона напередодні переїзду родини Міньйонів у віллу,— який зносив би мої примхи з терплячою добрістю мого батька, з поблажливістю моєї любої матусі.
— Бо вони знають, що ви їх любите, мадмуазель,— сказав Лабрієр.
— Не сумнівайтеся, ваш чоловік зуміє оцінити скарб, який йому дістанеться,— зауважив герцог.
— Розуму й твердості духу у вас більше, ніж треба, щоб привчити чоловіка до послуху,— сказав, сміючись, Каналіс.
Модеста посміхнулася; мабуть, так само посміхнувся Генріх IV, коли почув три різні відповіді на одне підступне запитання, яке він поставив своїм трьом міністрам, щоб вони висловились і розкрили себе перед послом однієї держави.
Все ж таки Модеста явно віддавала перевагу Каналісові, й у день званого обіду вона довго прогулювалася з ним по утрамбованому майданчику між домом і квітником. Судячи з жестів поета та з вигляду молодої спадкоємиці, вона слухала його досить прихильно, й тоді обидві панни д'Ерувіль підійшли до них, щоб порушити цю неприпустиму бесіду наодинці. З притаманною жінкам у таких випадках винахідливістю вони перевели розмову на життя при дворі, на блиск, що оточує найвищі придворні посади. Вони пояснили, яка прірва лежить між вищими та нижчими вельможами двору, і намагалися заморочити Модесті голову, роздмухати її марнолюбство, малюючи їй чи не найзавиднішу долю, про яку за тих часів могла мріяти жінка.
— Якщо ваш син народиться з титулом герцога — це дасть йому великі переваги,— заявила стара панна.— Такий титул важить більше, ніж багатство. Він недоторканий і передається від покоління до покоління.
— Якій же випадковості,— сказав Каналіс, невдоволений тим, що його розмову з Модестою безцеремонно урвали,— слід приписати більше, ніж скромні успіхи пана обер-шталмейстера в тих делікатних справах, де високий титул мав би сприяти його домаганням?
Панни д'Ерувіль кинули на Каналіса погляд не менш отруйний, ніж укус гадюки, але лукава усмішка Модести привела їх у цілковите замішання, і вони не знайшли, що відповісти.
— Пан обер-шталмейстер ніколи не дорікнув вам за те смирення, з яким ви приймаєте свою славу,— сказала Модеста Каналісові.— Навіщо ж висміювати його скромність?
— Просто моєму небожеві досі не пощастило зустріти дівчину, гідну нашого високого становища,— сказала стара панна.— То нам траплялися такі, що володіли тільки достатнім багатством, то такі, які мали лише необхідний для майбутньої герцогині розум. І признаюся, добре ми зробили, що не квапилися, чекаючи, поки Господь пошле нам нагоду познайомитися з дівчиною, в якій поєднаються шляхетність, розум і багатство, потрібні для нареченої герцога д'Ерувіль.
— Зрозумійте, люба Модесто,— сказала Елена д'Ерувіль, відвівши свою нову подругу на кілька кроків убік,— у Франції знайдеться тисяча баронів, подібних до Каналіса, а в Парижі — сотня поетів, нічим від нього не гірших. А до генія йому так далеко, що навіть я, бідна дівчина, змушена за браком посагу піти в монастир, і то відмовилася б від нього! До того ж ви не уявляєте, на що перетворюється молодик, який десять років був під п'ятою у герцогині де Шольє! Воістину лише стара жінка, якій скоро стукне шістдесят, може терпіти ті недуги, що від них, кажуть, страждає великий поет, а найлегшу з них, до речі, в Людовіка Чотирнадцятого вважали за нестерпну ваду.
