Модеста Міньйон - Бальзак Оноре де
Природно, що розмова, в якій тон задавала Модеста — та Модеста, яку ми знаємо з її листів — торкнулася і самого Деплена, чий геній, на шкоду його славі, могло оцінити лише невеличке коло вчених та професорів.
У Гобенгейма вихопилися слова, які, на думку економістів та банкірів, виражають у наші дні найзаповітнішу суть таланту:
— Він заробляє скажені гроші!
— Його вважають дуже користолюбним,— сказав Каналіс.
Похвала, з якою Модеста відгукнулася про Деплена, справила прикре враження на поета. Марнославний чоловік схожий на жінку. Як і їй, йому здається, ніби він щось втрачає, коли хвалять або люблять когось іншого. Вольтер заздрив розумові шахрая, яким Париж захоплювався протягом двох днів. Герцогиня часто почуває себе скривдженою, якщо хтось гляне прихильним поглядом на її покоївку. Люди такі жадібні до хвали, що багатії ображаються, коли частка уваги дістається вбогому.
— Невже ви гадаєте, добродію,— з усмішкою спитала Модеста,— що генія слід міряти звичайною міркою?
— Насамперед слід уточнити, що ми розуміємо під геніальністю,— відповів Каналіс.— Одна з головних прикмет генія — здатність відкривати, винаходити щось нове: нові форми, нові системи або нові сили. Так, Наполеон був винахідником, хоч мав і інші прикмети геніальності. Він винайшов свій метод вести війну. Вальтер Скотт, Лінней106, Жофруа Сент-Ілер107 і Кюв'є — теж винахідники. Таких людей можна вважати геніями у повному значенні цього слова. Вони оновлюють, розвивають або вдосконалюють науку чи мистецтво. Проте Деплен належить до людей, чий величезний талант спрямований на те, щоб правильно застосовувати вже відкриті закони, розгадувати завдяки природженому хисту, властивості кожного темпераменту і час, визначений природою для операції. Він, як і Гіппократ, не заснував науки. Він не винайшов нової системи, як і Гален, Бруссе чи Разорі108. Це геній-виконавець, подібно до Мошлеса — віртуоза-піаніста, Паганіні — віртуоза-скрипаля, Фарінеллі — віртуоза-співака. Хоча ці люди обдаровані надзвичайними здібностями, вони нічого не створили в царині музики. Якби мені довелося обирати між Бетховеном і Каталані109, то дозвольте увінчати Бетховена безсмертним вінком генія й мученика, а Каталані винагородити купою монет по сто су. Світ назавжди залишиться боржником першого, а з другим ми уже квити.
— Мені здається, друже, ти надаєш надто великої ваги ідеям,— сказав Лабрієр; його лагідний, мелодійний голос прозвучав різким контрастом до безапеляційного голосу поета, яким той володів так досконало, що цього разу, замість звичних облесливих нот, оздобив його гучними ораторськими тонами.— Генія треба цінувати насамперед у міру його корисності. Пармантьє110, Жаккар111 і Папен112 — теж генії, і коли-небудь їм спорудять пам'ятники. В якомусь розумінні вони змінили або змінять лице держави. З цього погляду Деплен завжди поставатиме в уяві нащадків, оточений цілим поколінням людей, чиї сльози він осушив, чиї страждання зцілив своєю всемогутньою рукою.
Досить було Ернестові висловити цю думку, як у Модести з'явилося бажання заперечити її.
— В такому разі, добродію,— сказала вона,— можна буде назвати генієм і того, хто винайде машину, яка жатиме жито за десятьох женців, не псуючи соломи?
— Звичайно, доню! — втрутилася пані Міньйон.— Його благословлятимуть бідняки, бо хліб буде тоді дешевшим, а того кого благословляють бідні, благословляє Бог.
— Це означало б віддавати перевагу корисному над прекрасним,— сказала Модеста, хитаючи головою.
— А без корисного не було б і прекрасного, не було б і мистецтва,— сказав Шарль Міньйон.— На що міг би спертися поет, з чого він став би жити, де прихилив би голову і хто йому платив би?
— Ох любий тату, такий погляд пасує капітанові далекого плавання, крамарю, міщанинові! Не дивно, що його підтримують Гобенгейм і пан доповідач палати контролю,— вела Модеста далі, показуючи на Лабрієра,— я розумію, вони зацікавлені у розв'язанні цієї суспільної проблеми. Але ви, чиє життя було чистою поезією нашого століття і не дало ніякої користі, бо ваша кров, пролита по всій Європі, ваші зусилля, яких від вас вимагав титан, не завадили Франції втратити десять департаментів, приєднаних у часи Республіки,— як можете ви бути прихильником цього "старосвітського", за висловом романтиків, міркування? Воно й видно, що ви повернулися з Китаю.
Нешанобливість цих слів тільки підкреслив гордий і зневажливий тон, до якого свідомо вдалася Модеста і який однаковою мірою здивував пані Латурнель, пані Міньйон і Дюме. Нотарева дружина мало що зрозуміла з цієї балачки, хоч не пропустила повз вуха жодного слова. Буча, чию увагу можна було порівняти з увагою шпига, кинув на пана Міньйона промовистий погляд, помітивши, що на його обличчі промайнув вираз обурення.
— Ще б трохи, мадмуазель, і ви образили б свого батька,— сказав полковник з усмішкою.— Ось що означає розпещувати дітей!
— Я єдина дочка! — зухвало відповіла Модеста.
— Та вже ж, єдина! — відгукнувся нотар.
— Добродію, мій батько повинен радіти, що я виступаю в ролі його навчителя,— сухо мовила Модеста.— Він дав мені життя, а я йому даю знання — він завдячуватиме мені хоч чим-небудь.
— Всьому свій час, а головне, місце,— сказала пані Міньйон.
— Але ж панна Модеста має рацію,— втрутився Каналіс, підводячись і спираючись на камін у одній з найефектніших поз своєї колекції.— Бог, у своїй завбачливості, дав людині вміння знаходити собі харч та одяг, але не дарував їй безпосередньо мистецтва. Він тільки сказав нашому першому предкові: "Щоб жити, ти гнутимеш спину, низько схиляючись до землі; щоб мислити, ти піднесешся до мене!" Отож ми не менше потребуємо поживу для душі, ніж для тіла. Звідси два уявлення про корисність. Звичайно, книжку не взуєш на ноги, замість чобіт. З погляду практичної вигоди, натхненна епопея не зрівняється з мисочкою ріденького супу, який видають біднякам у благодійницькому закладі. Найпрекрасніша ідея не замінить корабельного вітрила. Звичайно, казан автоклава, що двигтить під тиском пари, здешевлює метр коленкору на тридцять су, але ні ця машина, ні інші вдосконалення в промисловості не вдихнуть живого струменя в душу народу і не розкажуть нащадкам про його життя; єгипетське, мексіканське, грецьке, римське мистецтво з їхніми шедеврами, що начебто не дають ніякої користі, протягом тисячоліть свідчать про існування народів — своїх творців, тоді як великі нації, позбавлені геніїв, зникли з лиця землі, не лишивши на ній навіть, так би мовити, візитної картки! У геніальних творіннях зосереджена сутність цивілізації — і в цьому їхня ні з чим не зрівнянна корисність. Думаю, що й у ваших очах пара чобіт не буде ціннішою за театральну п'єсу, і ви не віддасте перевагу якомусь вітрякові перед церквою Сент-Уан. Так от, і народи надихаються тими самими почуттями, що й окрема людина, а заповітна мрія кожної людини — і після смерті духовно жити в якихось своїх творіннях, як фізично вона відтворює себе в дітях. А народ досягає безсмертя через творіння своїх геніїв. У наші часи Франція переконливо підтверджує слушність моїх міркувань. Безперечно, вона поступається Англії в промисловості, торгівлі та в судноплавстві, і все ж, я думаю, вона стоїть на чолі світу завдяки своїм митцям, своїм талантам, витонченості своїх виробів. Нема такого художника чи мислителя, який не поривався б у Париж, щоб там здобути визнання свого таланту. Тільки у Франції нині існує істинна школа живопису, а завдяки своїм книгам ми царюватимемо надійніше й довше, ніж завдяки мечу. Якщо погодитися з Ернестом, то слід знищити квіти розкоші, жіночу красу, живопис і поезію; звичайно, від цього суспільство не загинуло б, але, запитую, хто примирився б із таким життям? Усе, що приносить користь,— бридке і потворне. Кухня необхідна в домі, але ви уникаєте сидіти в кухні, ви надаєте перевагу вітальні, прикрашаючи її, як і ось цю вітальню, зовсім непотрібними речами. Ну для чого годяться оці чарівні розписи, оці різьблені панелі? Красу можна знайти лише в тому, що, як ми вважаємо, не дає ніякої користі. Шістнадцяте сторіччя ми назвали добою Відродження — і цілком справедливо. Це сторіччя стало світанком нової історії. Люди згадуватимуть про нього і тоді, коли забудуть про кілька попередніх століть, уся заслуга яких тільки в тому, що вони колись були, як і мільйони смертних, котрі не мали ніякої ваги в житті того або того покоління.
— Лахміття хай! Мені моє лахміття любе!113 — жартівливо кинув герцог д'Ерувіль, порушивши мовчанку, яка запанувала після пишномовної тиради Каналіса.
— А чи існує оте мистецтво, яке, по-вашому — єдина сфера, де може проявити себе геній? — напав на Каналіса Буча.— А що як це просто красива брехня, в яку прагне вірити суспільна людина? Навіщо мені вішати у себе в кімнаті мальований нормандський пейзаж, коли я можу піти подивитися пейзаж у природі, що чудово вдався Господові Богу? У мріях ми переживаємо поеми прекрасніші, ніж "Іліада". За помірковану ціну я можу знайти у Валоньї, в Карантані, а також у Провансі або в Арле живих Венер, не гірших від Тіціанових. "Судова газета" друкує романи з жахливою розв'язкою і зі справжньою кров'ю — а не чорнильною, як у романах Вальтера Скотта. Щастя і доброчесність стоять вище, ніж мистецтво й геніальність.
— Браво, Буча! — вигукнула пані Латурнель.
— Що він сказав? — спитав Каналіс у Лабрієра, неохоче відриваючи погляд від Модести, в чиїх очах та в позі він із насолодою читав милий, наївний захват.
Зневага Модести, яку довелося витерпіти Лабрієрові, а головне, її непоштива відповідь батькові так засмутили бідолашного молодика, що він нічого не відповів Каналісові; його погляд, скорботно прикутий до Модести, виражав глибоку задуму. Доводи клерка із запалом розвинув герцог д'Ерувіль, висловивши припущення, що екстаз святої Терези має більшу цінність, аніж твори лорда Байрона.
— Ви не взяли до уваги, пане герцог,— заперечила Модеста,— що це екстаз — поезія глибоко особиста, а геній Байрона чи Мольєра приносить користь людству.
— Ти ж начебто була однієї думки з бароном де Каналісом,— жваво втрутився Шарль Міньйон.— А тепер запевняєш, що геній має приносити користь, як, скажімо, бавовна. Та може, й логіка тобі здається чимось старосвітським, як і твій бідолашний батько.
Буча, Лабрієр і пані Латурнель обмінялися насмішкуватими поглядами, які ще дужче розсердили Модесту; на мить вона розгубилась і не знайшла, що відповісти.
— Заспокойтеся, мадмуазель! — сказав Каналіс, усміхнувшись їй.— Нас не розбили і не зловили на суперечності.
