Король Матіуш Перший - Корчак Януш

Таємно вирушаючи до Матіуша, він велів лейб-медикові говорити всім, що він захворів. Тоді ніхто, крім лікаря, не входитиме до нього в опочивальню і його зникнення не виявиться.

Лікар щоранку входив у порожню спальню нібито для огляду хворого, ліки виливав у віконце, а їжу з'їдав сам.

Повернувшись від Матіуша, Сумний король насправді захворів і зліг. І вигляд у нього був такий змучений, що ні в кого не виникло сумнівів: король переніс важку хворобу. Подорожувати країною, охопленою війною, — задоволення нижче середнього, особливо якщо ще треба ховатися.

Наступного дня він прочитав обидва листи і схопився за голову.

— Приготувати королівський потяг. Я їду до короля-хитруна, — розпорядився він.

Сумний король сподівався схилити його на бік Матіуша, але не підозрював, яку підступну штуку придумав спритний шпигун.

XLVII

х, так! Значить, Матіуш тобі нічого поганого не зробив! — Шпигун був у нестямі від злості. — У моєму розпорядженні три дні. За будь-яку ціну треба налаштувати його проти Матіуша. Поглянемо, як він тоді заспіває!"

У шпигуна в кишені лежав важливий папір із двома підписами: справжньою — міністра Фелека і підробленою — Матіуша. Це була та сама відозва до дітей всього світу, про яку говорив Фелек.

Діти! Я, король Матіуш Перший, звертаюся до вас із проханням: допоможіть мені провести реформи. Моя мета домогтися того, аби діти не слухалися дорослих і робили, що хотіли. Вічно ми чуємо: не можна, недобре, неввічливо. Пора з цим покінчити! Чому дорослим можна все, а нам — нічого? На нас сердяться, кричать, нас осмикують. Навіть б'ють. А я хочу зробити так, щоб у дітей були однакові права з дорослими.

У моїй державі діти користуються вже необмеженою свободою. У країні королеви Кампанелли діти зчинили бунт.

Повстаньте й домагайтеся свободи! Геть дорослих королів! Проголосіть мене королем усіх дітей світу — білих, жовтих і чорних! Я надам вам повну свободу. Діти, об'єднуйтеся для боротьби проти тиранів дорослих! Хай живе новий, справедливий лад!

Король Матіуш

Барон фон Раух, міністр

Шпигун помчав у друкарню, попросив терміново видрукувати маніфест і розкидав листівки по місту. Кілька листівок він навмисне вимазав брудом, потім висушив, зім'яв і заховав у кишеню.

І в той самий час, коли два королі радилися, як бути, уже схиляючись до того, щоб допомогти Матіушу, у кімнату недбалою ходою увійшов шпигун.

— Ось дивіться, що витворяє Матіуш, — сказав він, простягаючи королям брудні листівки. — Надумав чужих дітей баламутити! Королем всіх дітей захотів стати! Ці папірці я підібрав на бруківці. Вони, правда, трохи забруднилися, але розібрати, що там написано, усе-таки можна.

Королі прочитали маніфест і дуже засмутилися.

— Якщо так, доведеться оголосити йому війну. Він бунтує наших дітей, а це вже втручання у внутрішні справи чужої держави. З його боку це дуже недобре.

У Сумного короля на очі навернулися сльози:

— Що він наробив! Навіщо він так написав?

Та робити вже було нічого.

"Може, для Матіуша буде краще, якщо я теж оголошу йому війну? — по думки міркував Сумний король. — Вони все одно його переможуть, і, окрім мене, за нього ніхто не заступатиметься".

Дізнавшись, що вони оголосили йому війну, Матіуш спочатку не повірив.

"Значить, Сумний король мене теж зрадив. Ну що ж, у минулій війні я показав їм, як перемагають, а в цій покажу, як вмирають із честю".

Жителі столиці від малого до старого вийшли з лопатами на вулиці. Копали траншеї, насипали оборонні вали. Крім того, створили три лінії укріплень: першу — за двадцять кілометрів від міста, другу — за п'ятнадцять, третю — за десять.

Вирішили здавати рубіж за рубежем, поступово.

Коли стало відомо, що війська союзників виступили в похід і знаходяться вже зовсім близько, Молодий король вирішив сам дати бій. Йому дуже хотілося вступити в місто першим. Він розраховував на легку перемогу. Першу лінію укріплень і справді взяли без особливих зусиль. Але друга виявилася неприступною: і вали вищі, і рови ширші, і густа мережа колючого дроту перепиняла шлях.

І ось тут-то наздогнали війська союзників, і всі три армії рушили на Матіуша.

Битва тривала цілий день. Супротивник зазнав великих втрат, а Матіуш тримався стійко.

— Може, укласти все-таки мир? — боязко запропонував Сумний король, але двоє інші з люттю накинулися на нього:

— Треба провчити цього задаваку!

І знову з раннього ранку закипів бій.

— Ого, сьогодні вони щось не так стріляють, — раділи вороги. Того дня солдати Матіуша стріляли дійсно рідше, оскільки отримали наказ заощаджувати порох і кулі.

— Як бути? — тривожно запитував Матіуш.

— Я думаю, — сказав канцлер, — треба ще раз спробувати укласти з ними мирну угоду. Без пороху й куль не повоюєш.

Зібралася військова рада. На ній була присутня Клу-Клу: вона командувала загоном негритянських дітей. Але її загін поки що не брав участі в боях, бо не було зброї. Адже негренята вміють стріляти лише з луків. Спочатку не знайшлося відповідного дерева, а коли знайшлося, знадобився час, щоб змайструвати і стріли. Тепер загін був готовий до бою.

— Я пропоную, — сказала Клу-Клу, — уночі відступити за третю лінію укріплень, а у ворожий табір підіслати когось із звісткою, ніби Бум-Друм прислав своє військо й диких звірів. Удосвіта ми випустимо з кліток левів і тигрів і почнемо стріляти з луків. Злякаємо їх гарненько і запитаємо, хочуть вони миритися чи ні.

— А чи не буде це нечесно з нашого боку? — запитав Матіуш із занепокоєнням.

— Ні, це називається військовим маневром, — запевнив його міністр юстиції.

Усі погодилися з пропозицією Клу-Клу.

Фелек перевдягнувся ворожим солдатом, підповз на животі до ворожого табору і в розмові ніби ненароком згадав про диких левів і негрів-велетнів.

Солдати посміялися з нього і, звичайно, не повірили.

— Ото дурник, напевно, це тобі наснилося.

І стали переказувати один одному слова Фелека як забавний жарт. Іде Фелек табором, його зупиняють солдати й запитують:

— Гей, приятелю, чув новину?

— Яку ще новину? — недбало запитує Фелек.

— Кажуть, Бум-Друм із негритянським військом і дикими левами прибув на підмогу Матіушу.

— Е, брехня! — відмахнувся Фелек.

— Ніяка не брехня! Чутно вже, як вони ревуть.

— Ну і хай собі ревуть, мене це не стосується, — сказав Фелек.

— Мабуть, не так заспіваєш, коли на тебе лев накинеться.

— Що мені лев! Я його у два махи здолаю!

— Ах ти хвалько! З левом змагатися надумав. Погляньте на нього: молоко на губах не обсохло, а туди ж, сміливця із себе корчить!

Іде Фелек далі й чує: солдати один одному розповідають, ніби Бум-Друм цілий корабель отруйних змій прислав. Чутки, одні неймовірніші за інші, поширювалися, обростали подробицями, а Фелек сміявся й говорив: "Брехня!" Солдати кричали, щоб він негайно замовк: "Не то біду на всіх накличеш своїм безглуздим сміхом!"

Як легко попалися солдати на вудку!

І не дивно. Декілька днів безперервних боїв геть вимотали їх. А їм обіцяли легку перемогу. У Матіуша, казали, пороху немає, і він одразу здасться в полон. Обдурені солдати почали нервуватися, а тут ще безсонні ночі, туга за домівкою. Ось вони й готові були будь-якій небилиці повірити.

"Скільки разів мені в житті таланило, може, і цього разу пощастить", — подумав Матіуш, вислухавши донесення Фелека.

Уночі солдати безшумно вилізли з окопів і зайняли найближчу до міста лінію укріплень. Із звіринця привезли клітки з тиграми й левами. Половина негренят залишилася біля кліток. Інші по десять осіб розійшлися по всіх частинах, аби створилося враження, ніби їх дуже багато.

План операції був такий.

Уранці вороги відкриють вогонь по окопах і, не почувши у відповідь пострілів, підуть в атаку. Увірвуться в окопи, а там — ні душі. Вони зрадіють, закричать "ура". Як же не радіти: місто видно, як на долоні, — отже, буде багата здобич, їжа, питво. І ось тоді негренята вдарять у барабани, страшно заволають і відчинять клітки з дикими звірями. А щоб звірі бігли на ворожі позиції, навздогін їм пустять стріли. У ворожих окопах почнеться паніка, сум'яття, переполох. Матіуш виступить на чолі кінноти, а за ним — піхота.

Битва має бути страшна. Але треба раз і назавжди провчити цих нахаб.

Успіх ніби забезпечений. Головне — захопити їх зненацька.

І ще. За розпорядженням Матіуша в окопах залишили бочки з пивом, горілкою, вином. А біля кліток нагромадили оберемки соломи, паперу і хмизу, щоб підпалити, коли відкриють клітки. Це ще більше розлютить звірів, і потім, була небезпека того, щоб, крий боже, звірі не кинулися на своїх.

Хтось навіть порадив випустити змій.

— Із зміями краще не зв'язуватися, — авторитетно заявила Клу-Клу. — Вони дуже примхливі. А щодо левів будьте спокійні.

XLVIII

роте в супротивника теж був свій план.

— Завтра ми, що б там не було, повинні вступити в місто, — заявив на військовій раді Молодий король. — Інакше нам не минути лиха. Ми знаходимося далеко від своїх країн, і доводиться зброю і продовольство возити залізницею. А Матіуш у себе вдома, у нього все під боком. У цьому відношенні йому битися біля міста добре. Але з іншого боку, погано, бо населення легко піддається паніці. І ось, щоб нагнати на них ще більше страху, наші аероплани завтра вранці скинуть на місто бомби. І жителі змусять Матіуша здатися. Але треба подумати, як би свої солдати не дали тяги. Тому ми встановимо в тилу кулемети і, якщо вони побіжать, відкриємо по них вогонь.

— Як, стріляти по своїх?

— Або ми завтра будемо в місті, або нам гаплик! — відрізав Молодий король. — Солдат, який кидає поле бою, не свій, а ворог.

Солдатам оголосили, що завтра — генеральна битва.

"Нас троє, а Матіуш — один, — говорилося в наказі. — У нього немає ні пороху, ні гармат. Населення столиці повстало. Голодні, обірвані солдати відмовляються битися. Завтра ми займемо столицю Матіуша, а його захопимо в полон".

Пілотам видали бензин і бомби й наказали вдосвіта вилітати.

Солдати дуже здивувалися, побачивши позаду окопів кулемети.

— Кулемети потрібні для оборони, а не для атаки, — пояснили їм офіцери.

Але солдатам це здалося підозрілим.

Уночі ніхто не спав: ні в таборі Матіуша, ні в стані ворогів.

Хто чистив рушницю, хто писав листи, прощаючись перед боєм із рідними.

Стояла мертва тиша. Лише злегка потріскували вогнища та голосно стукали солдатські серця.