Портрет митця замолоду - Джойс Джеймс

— Прекрасна музика!

Вони звернули на Ловер-Маунт-стріт і не встигли пройти кількох кроків, як їх перепинив товстий парубок з шовковою хусткою на шиї.

— Ви чули результати іспитів? — спитав він. — Ґріффін провалився. Галпін та О'Флінн проскочили на державну службу. Мунан — п'ятий у черзі на Індію, О'Шонессі — чотирнадцятий. Вчора ввечері ірландці, що працюють у Кларка, добряче почастували їх, усі скуштували індійського перцю.

Його бліде обрезкле обличчя повнилося добродушною зловтіхою, і в міру переказування новин його невеличкі, заплилі жиром очиці втонули у ньому зовсім, а слабкий, з присвистом голос і цілком сів.

Та у відповідь на Стівенове запитання і очі його, і голос знову вигулькнули назовні:

— Аякже, МакКаллаф і я, — мовив він. — Він вибрав теоретичну математику, я — конституційну історію. Там двадцять предметів. Я записався також на ботаніку. Ви ж знаєте, я — член польового клубу.

Він маєстатично відступив назад і поклав пухку руку у вовняній рукавичці собі на груди, звідки тут же вирвався глухий, з присвистом, сміх.

— Привези й нам пару ріпин та цибулин, коли поїдете на природу, — мовив Стівен сухо. — Зготуємо раґу.

Товстун засміявсь поблажливо і сказав:

— Ми в нашому польовому клубі — респектабельні люди. Минулої суботи ми їздили в Ґленмалюр, всі семеро.

— З жінками, Доноване? — спитав Лінч. Донован знов поклав руку на груди:

— Наша мета — набуття знань. Тоді швидко промовив:

— Я чув, ти пишеш якісь есеї з естетики. Стівен невиразно заперечив.

— Ґете і Лессінґ, — сказав Донован, — багато написали на цю тему, класична школа, романтична школа і всяке таке. Мені було дуже цікаво читати "Лаокоона". Звісно, все це дуже в німецькому дусі — ідеалістичне і дуже вже глибоке.

Йому ніхто не відповів. Донован ґречно розпрощався.

— Мушу йти, — тихо і добродушно сказав він. — Маю сильну підозру, недалеку від певності, що сьогодні моя сестра збиралась напекти млинців на обід родини Донованів.

— Бувай, — сказав Стівен йому навздогін. — Не забудь про ріпу для нас двох.

Лінч дивився йому вслід, і губа його повільно викривлювалась у глузливу посмішку, аж обличчя стало схоже на диявольську машкару:

— Подумати тільки, це жовте млинцеїдне лайно дістане гарну посаду, — сказав він нарешті, — а я мушу курити дешеві цигарки!

Вони повернули у напрямку Мерріон-сквер і прошкували якийсь час мовчки.

— На закінчення того, що я говорив про красу, — мовив Стівен, — скажу, що бездоганні пов'язаності чуттєвого повинні відповідати необхідним фазам художнього сприймання. Знайди їх — і ти знайдеш властивості універсальної краси. Тома Аквінський каже: Ad pulchritudinem tria requiruntur, integritas, consonantia, claritas. Я перекладаю це так: Красі потрібні три речі — цілісність, лад, яскравість. Чи відповідають вони фазам сприймання? Ти розумієш все це?

— Звичайно, — сказав Лінч. — Якщо ти вважаєш, що розуміння в мене лайняне, то біжи за Донованом — хай він тебе слухає.

Стівен вказав на кошик, що його служка м'ясника почепив собі на голову догори дном.

— Глянь на цей кошик, — сказав він.

— Бачу, — сказав Лінч.

— Аби побачити цей кошик, — сказав Стівен, — твоя свідомість насамперед виокремлює його з решти видимого всесвіту, який кошиком не є. Перша фаза сприймання — це вирізнення об'єкта, який сприймається. Естетичний образ являється нам у просторі або в часі. Почуте вухом являється в часі, побачене зором — у просторі. Але насамперед — часовий він чи просторовий — естетичний образ явно сприймається як самообмежений і самодостатній на безмірному тлі простору або часу, які ним не є. Ти сприймаєш його як щось одне. Ти бачиш його як одне ціле. Сприймаєш його цілісність. Це і є integritas.

— Як в око вліпив! — сказав Лінч, сміючись. — Давай далі.

— Далі, — сказав Стівен, — ти рухаєшся від точки до точки, як ведуть тебе лінії його форми; сприймаєш його як рівновагу частин в межах цілого; відчуваєш ритм його структури. Інакше кажучи, після синтезу безпосереднього сприйняття іде аналіз сприймання. Відчувши спершу, що це щось одне, тепер ти відчуваєш, що воно якесь. Ти вже сприймаєш його як щось різнояке, багаточленне і подільне, як щось складне, утворене з частин, як їх результат і сума — тобто як щось зладнане. Оце і є consonatia.

— І в друге око вліпив! — дотепно сказав Лінч. — Тепер поясни, що таке claritas і дістанеш сигару.

— Значення цього слова, — сказав Стівен, — не зовсім певне. Аквінець вживає термін, але він, схоже, неточний. Це слово довгий час збивало мене з пантелику. Ти починаєш гадати, чи не мав він на увазі символізм або ідеалізм, для яких найвища якість краси — це світло з якогось іншого світу, ідея, матерія якої — всього лиш її тінь, реальність якої — всього лиш символ. А може, думав я, він хотів сказати, що claritas — то мистецьке виявлення божественної мети в усьому або сила узагальнення, яка надає естетичному образові універсальності, заступає своєю яскравістю його властиву природу. Проте все це літературні балачки. Я ж розумію це так. Сприйнявши кошик спершу як щось одне, проаналізувавши його потім за його формою і сприйнявши його як якусь річ, ти робиш єдино можливий, логічно й естетично дозволенний синтез. Ти бачиш цю річ як саме цю річ, а не іншу. Яскравість, про яку говорить святий Тома, це схоластична quiddatias, сутність речі. Цю найвищу якість митець відчуває, ще коли естетичний образ лише зароджується в його уяві. Стан ума в цю таємничу мить Шеллі прегарно порівняв із згасаючою вуглиною. Мить, коли ум, в захваті перед цілісністю краси, в подиві перед її ладом ясно сприймає оту її найвищу якість — чисте яскріння естетичного образу, — ця мить і є стаз, ясний безмовний стаз естетичної приємності, настрій духа, дуже схожий на той сердечний стан, що його італійський фізіолог Луїджі Ґальвані назвав, майже так само гарно, як Шеллі, очаруванням серця.

Стівен спинивсь і, хоч товариш його не озивався, відчув, що після слів його довкола стала очарована думкою тиша.

— Те, що я сказав, — знову заговорив він, — стосується краси у ширшому смислі слова — тому, який воно має в літературній традиції. У мові загалу це слово має інакший смисл. Коли ми говоримо про красу в цьому другому смислі, на наше судження справляє вплив саме ж таки мистецтво, форма цього мистецтва. Образ, зрозуміло, неминуче стане між розумом і чуттям самого митця та розумом і чуттям інших. Якщо пам'ятати це, то цілком очевидно, що мистецтво не могло не поділитися на три форми, у певному поступальному розвитку. Ось ці форми: лірична, в якій митець пов'язує образ з собою; епічна, в якій він ставить образ між собою й іншими; драматична, в якій він пов'язує образ з іншими.

— Це ти говорив мені ще кілька днів тому, — сказав Лінч. — З цього й почалася наша знаменита дискусія.

— У мене вдома є зошит, — сказав Стівен, — з питаннями, значно цікавішими, ніж ті, що ти тоді ставив. Знаходячи відповіді на них, я винайшов теорію естетики, і оце пробую її викласти. Ось кілька питань, які я сам собі поставив: Майстерно виготовлений стілець трагічний чи комічний? Чи можна сказати, що портрет Мони Лізи добрий, якщо мені хочеться його побачити? Погруддя сера Філіпа Кремптона ліричне, епічне, чи драматичне? Чи може бути твором мистецтва екскремент, дитина або воша? А якщо ні, то чому ні?

— Ай справді, чому й ні? — засміявся Лінч.

— Якщо хтось, без тями гатячи сокирою по колоді, — вів далі Стівен, — витеше з неї зображення корови, чи буде це зображення твором мистецтва? А якщо ні, то чому ні?

— От гарне питання, — знову засміявся Лінч. — Оце вже страх як смердить схоластикою.

— Лессінґові, — сказав Стівен, — не треба було братися за опис скульптурної групи. Оскільки мистецтво менш досконале, воно не дає чіткого розрізнення форм, про які я говорив. Навіть у літературі, найвищому й найдуховнішому з мистецтв, ці форми часто змішані. Лірична форма — це фактично найпростіше словесне одіння миттєвої емоції, ритмічний вигук, яким споконвіку підбадьорювала себе людина, налягаючи на весло чи тягнучи камінь на гору. З вигуком людина усвідомлює радше момент емоції, ніж себе як когось, хто її відчуває. Ми бачимо, коли саме з ліричної літератури виростає найпростіша епічна форма — коли митець розсуває межі і мислить себе в центрі епічної події, і ця форма розвивається, аж поки центр емоційного тяжіння не стає рівновіддаленим від митця і від інших. Те, що розповідається, перестає бути суто особистим. Особистість митця переходить в саму розповідь, граючи довкола дії й дійових осіб, наче життєдайне море. Цей розвиток дуже добре видно по старовинній англійській баладі "Герой Турпін", де оповідь починається від першої особи, а закінчується від третьої. Драматична форма досягається тоді, коли ота життєдайність, яка вирувала довкола кожної дійової особи, наповнює кожну такою життєвою силою, що вони дістають правдиве нетілесне естетичне життя. Особистість митця — спершу вигук, ритм або настрій, а тоді плинна, ряхтлива розповідь — врешті витоншується до небуття, інакше кажучи, знеособлюється. Естетичний образ у драматичній формі — це життя, очищене в людській уяві і наново народжене нею. Таїнство естетичного сотворення, подібне до сотворення матеріального, звершилося. Митець, подібно до Бога-Творця, залишається збоку — чи поза, чи понад — творивом рук своїх, незримий, витоншений до небуття, байдуже шліфуючи собі нігті.

— Щоб і їх витоншити до небуття, — сказав Лінч.

З високого, повитого в хмари неба посіявся дощ, і вони звернули на Дукову галяву, щоб поспіти до Національної бібліотеки ще до зливи.

— І що ти хочеш довести, — похмуро спитав Лінч, — балачками про красу та про уяву на цьому нещасному, Богом забутому острові? Воно й не дивно, що творець сховався десь збоку чи позад творива рук своїх, встругавши цю країну.

Дощ припустив. Вийшовши з провулка біля Королівської академії, вони побачили гурт студентів, що сховалися під аркадою бібліотеки. Кренлі сперся на колону і колупав у зубах загостреним сірником, слухаючи, хто що говорить. Ближче до дверей стояло кілька дівчат. Лінч шепнув Стівенові:

— Твоя пасія тут.

Не зважаючи на рясний дощ, Стівен мовчки став на сходинку нижче від гурту студентів, час од часу зиркаючи на неї.