Модеста Міньйон - Бальзак Оноре де
Власне, ні той, ні той не був схожий на людину щасливу. Крім усього, Каналіс ішов на чималий ризик. Лише намір одружитися міг призвести до розриву серйозної дружби, яка майже десять років поєднувала його з герцогинею де Шольє. Необхідність своєї подорожі він пояснив їй втомою — привід, якому жінки ніколи не вірять, навіть коли це правда, і сумління трохи мучило його. Та слово "сумління" здалося Лабрієрові вкрай лицемірним за цих обставин, і він тільки плечима знизав, коли поет поділився з ним своїми побоюваннями.
— Твоє сумління, друже, видається мені звичайним страхом — ти боїшся втратити цілком реальні переваги звичного зв'язку та втіх, які так лестять твоєму марнолюбству, коли пані де Шольє перестане обдаровувати тебе своєю прихильністю. Та якщо ти матимеш успіх у Модести, ти без жалю відмовишся від прісних радощів пристрасті, що триває вже вісім років і давно зблякла. Скажи відверто, що ти остерігаєшся розгнівати свою покровительку,— а вона таки розгнівається, коли взнає, чому ти приїхав сюди,— і я охоче повірю тобі. Адже відмовитись від герцогині й зазнати невдачі в Шале було б для тебе справжнім крахом. Ти просто вагаєшся і приймаєш свою нерішучість за докори сумління.
— Ти нічого не розумієш у почуттях,— кинув Каналіс роздратовано, бо йому сказали правду, а він хотів почути комплімент.
— Те саме, мабуть, каже двоєженець перед судом дванадцяти присяжних,— відповів Лабрієр, засміявшись.
Цей саркастичний жарт теж не вельми втішив Каналіса, і він подумав, що Лабрієр надто дотепний і надто вільнодумець як на секретаря.
Поява чудової коляски з кучером, одягненим у ліврею дому Каналісів, справила тим більше враження, що всі дійові особи цієї повісті, крім герцога та Буча, вже чекали обох претендентів на руку Модести.
— Котрий з них поет? — спитала пані Латурнель у Дюме, дивлячись у вікно, біля якого вона зайняла спостережний пост, коли почула стукіт коліс екіпажа.
— Той, що виступає, наче полковий барабанщик,— відповів касир.
— А! — мовила нотарева дружина, роздивляючись Мельхіора, що йшов бундючною ходою людини, яка звикла привертати до себе загальну увагу.
Попри свою різкість, зауваження Дюме, людини простої,— якщо такі взагалі трапляються — було досить-таки справедливе. З вини вельможної дами, яка надміру лестила поетові й розпещувала його, як це завжди робили й робитимуть жінки, старші за своїх коханців, Каналіс був із погляду моралі своєрідним Нарцисом. Коли жінка досить-таки зрілого віку хоче міцно прив'язати до себе поклонника й запобігти будь-якому суперництву, вона починає обожнювати його вади. Суперниця ніколи зразу не збагне таємниці цих витончених лестощів, а чоловік звикає до них дуже швидко. Фати, які народилися не фатами, є наслідком цієї жіночої політики. Каналіс — а прекрасна герцогиня де Шольє взяла його собі в коханці зовсім юним — виправдовував у власних очах своє хизування тим, що така поведінка до вподоби жінці, чий смак — закон для світського товариства. Хоч якими витонченими були відтінки цього хизування, воно все ж таки впадало у вічі. Так, Мельхіор мав талант читця, яким усі захоплювалися, але надмірні вихваляння завели його на фальшиву стежку пишномовності, де ні поет, ні актор не могли зупинитись, і це дало підстави сказати про нього (тому ж таки де Марсе), що Каналіс не декламує, а завиває свої вірші — так розтягував він кожен звук, із насолодою вслухаючись у власний голос. Висловлюючись мовою сцени, Каналіс "перегравав". Він кидав запитливі погляди на слухачів, ставав у гордовиті пози, вдавався до вивертів, які актори називають "відсебеньками" — яскравий вислів, як і все, що створюється в артистичному світі. До того ж у Каналіса з'явилися послідовники, і він очолив школу. Ця звичка до пишної декламації вплинула і на його розмовну мову — він став користуватися в ній ораторськими прийомами, як можна було помітити з його бесіди з Дюме. Коли поет став кокетувати зі своїм розумом, це позначилось і на його манерах. Каналіс виробив собі особливу ходу, став вигадувати жести, нишком зазирати в дзеркала і прибирати пози, що відповідали його пишномовним тирадам. Він настільки переймався тим, яке враження справляє на людей, що один жартівник на ім'я Блонде не раз бився об заклад — і не без успіху,— обіцяючи збентежити поета пильним поглядом, спрямованим на його кучері, чоботи або фрак. Але через десять років ці манірні вихиляси, що їх спочатку скрашувала квітуча молодість, якось ніби постаріли, та й сам Мельхіор ніби зносився. Світське життя виснажує не тільки жінок, а й чоловіків, і, можливо, ті двадцять років, на які герцогиня була старша від Каналіса, давили на нього ще сильніше, ніж на неї, бо світське товариство досі бачило її гарною, без зморщок, без рум'ян — і без серця. Гай-гай! Ні в чоловіка, ні в жінки не буває такого друга, який остеріг би їх, що настала хвилина, коли аромат їхньої скромності гіркне, ласка погляду починає скидатися на затертий акторський прийом, усмішка перетворюється на манірну гримасу, а надуманість дотепів свідчить, що блиск розуму давно потьмянів. Лише геній уміє обновляти шкіру, мов змій. А з якостей, що роблять людину привабливою, не старіє тільки серце. Люди з добрим серцем — це люди прості. А в Каналіса, як ви уже знаєте, було черстве серце. Він зловживав красою своїх очей, зовсім недоречно надаючи погляду тієї пильності, яка свідчить про напружену діяльність думки. Коли він кого-небудь хвалив, то тільки з корисливою метою, прагнучи здобути з цього вигоду. Його манера говорити компліменти, вельми приваблива в очах людей пересічних, ображала людей витонченого розуму своєю банальністю, тим улесливим апломбом, за яким угадувався голий розрахунок. І справді, Мельхіор брехав, як царедворець. Він безсоромно заявив герцогові де Шольє, який справив аж ніяк не вигідне враження, коли вперше виступив з трибуни в ролі міністра закордонних справ: "Ваша промова була блискучою, ясновельможносте!" Скількох людей, подібних до Каналіса, доля могла б відучити від афектації, якби підносила їм невдачі малими дозами!.. Вади Каналіса здавалися малозначущими в позолочених вітальнях Сен-Жерменського передмістя, де кожен акуратно вносить у товариство свою частку дурниць і де всі різновиди самовихваляння, хизування і, якщо хочете, неприродності мають відповідне обрамлення, де надмірна розкіш обстави та пишні убори, певно, служать цьому виправданням; але всі ці вади різко впадають у вічі на тлі життя провінційного, де дурниці мають інший характер. Одначе фальшивий і манірний Каналіс не міг змінитися. Він уже застиг у тій формі, якої надала йому герцогиня де Шольє. А крім того, він був аж надміру парижанин чи, коли хочете, аж надміру француз. Парижанин дивується, що життя не скрізь влаштоване так, як у Парижі, а француз — що не скрізь воно йде так, як у Франції. Добрий тон полягає в умінні пристосуватися до чужих звичаїв, не надто поступаючись і власною своєрідністю,— так робив Алківіад, цей взірець для шляхетних людей. Справжня витонченість має бути гнучкою. Вона змінюється залежно від обставин, від суспільного середовища, вона вдягне для вулиці сукню з простої матерії, примітну лише фасоном, і не стане чіпляти на себе яскраві квіти та пишні пера, як це роблять міщанки, виходячи на прогулянку. А Каналіс, яким керувала жінка, що любила його більше заради себе, ніж заради нього, хотів усім нав'язувати свій стиль поведінки і всюди бути однаковим. Він вважав,— помилка, яку з ним поділяють чимало паризьких знаменитостей,— що всюди його оточує прихильно настроєна публіка.
Отож свою появу у вітальні Шале Каналіс обміркував заздалегідь у всіх подробицях, розрахованих на ефект, а Лабрієр прослизнув у двері, наче провинний пес, який боїться дістати копняка.
— А, ось і мій солдат! — вигукнув Каналіс, звертаючись до Дюме, після того як люб'язно привітався з пані Міньйон і вклонився дамам.— Ваша тривога розвіялася, чи не так? — провадив він, театральним жестом простягуючи бретонцю руку.— Але побачивши панну Міньйон, я зрозумів, що тривожилися ви недарма! Я говорив про земні створіння, а не про ангелів.
На обличчях у присутніх відбилося бажання зрозуміти значення цих загадкових слів.
— О, недавно я пережив справжній тріумф,— сказав знаменитий поет, зрозумівши, що всі чекають від нього пояснень,— адже мені вдалося схвилювати одного з тих залізних людей, яких умів знаходити Наполеон, що намагався спорудити на них, як на підмурку, імперію, надто велетенську, щоб вона могла бути довговічною. Такі грандіозні будівлі може зцементувати лише час! Але чи маю я підстави пишатися цим тріумфом? Я тут ні до чого. То був тріумф ідеї над дійсністю. Ваші битви, мій дорогий Дюме, ваші героїчні атаки, графе, вся війна, зрештою, були тільки формою, в яку вилилася думка Наполеона. І що залишилося від усіх цих подій? Трава, що росте на полях баталій, нічого про них не знає, копи жнива нездатні вказати місця, де відбувалися битви і якби не історики, якби не писемність, нащадки могли б і не знати про ці героїчні часи. Отож від п'ятнадцяти років вашої боротьби лишилися тільки спогади, і тільки вони врятують імперію, бо поети створять із них поеми! Країна, що вміє вигравати такі битви, повинна вміти їх оспівати!
Каналіс замовк і окинув поглядом обличчя слухачів, щоб зібрати данину захопленого подиву, яку повинні були принести йому провінціали.
— Ви не можете уявити собі, ласкавий пане, як мені прикро, що я вас не бачу,— сказала пані Міньйон, а надто після того як я з радістю вас вислухала — ви говорите так цікаво!
Модеста вдягнена так само, як і в той день, з якого почалася наша повість, сиділа за вишиванням. Вона заздалегідь вирішила захоплюватися Каналісом і тепер була така вражена, що впустила з рук своє рукоділля, і воно повисло на нитці, яку вона встигла схопити пальцями.
— Модесто, дозволь відрекомендувати тобі пана де Лабрієра. Пане Ернест, познайомтеся з моєю дочкою,— сказав Шарль Міньйон, побачивши, що секретар тримається осторонь, і на нього ніхто не звернув уваги.
Дівчина холодно вклонилася Ернестові, кинувши на нього погляд, який мав сказати всім, що вона його бачить уперше.
— Даруйте мені, добродію,— сказала вона, не почервонівши,— але палке захоплення найславетнішим з наших поетів послужить для моїх друзів достатнім виправданням того, що нікого іншого я не помітила.
Її чистий і виразний голос, схожий на голос знаменитої мадмуазель Марс, зачарував бідолашного Ернеста, уже й так засліпленого красою Модести, і від збентеження він зронив слова воістину прекрасні, якби тільки вони відповідали дійсності:
— Але ж він мій друг.
— В такому разі ви мене, звичайно, простили,— зауважила Модеста.
— Він для мене більше, ніж друг! — вигукнув Каналіс, спершись Ернестові на плече, мов Александр на Гефестіона103.— Ми любимо один одного, як брати.
Пані Латурнель безцеремонно урвала великого поета.
