Усмішка Джоконди - Гакслі Олдос

Але він заспокоївся думкою, що йдеться про її самопочуття, а не дійсний стан здоров'я. Співчуття не може вилікувати хвору печінку або слабке серце.

— Люба, на твоєму місці я б не пив компоту з порічок, — промовив він, раптом виявляючи піклування про неї. — Пам'ятаєш, Ліббард заборонив тобі все, що має шкуру та зернятка.

— Але ж я їх так люблю, — запротестувала місіс Гаттон, — до того ж у мене сьогодні нічого не болить.

— Не будьте тираном, — сказала міс Спенс, подивившись спочатку на нього, а потім на його дружину. — Нехай сердешна з'їсть, що їй до смаку, це піде їй на користь. — Вона погладила руку місіс Гаттон.

— Дякую, люба, — місіс Гаттон налила собі ще компоту.

— Що ж, тільки не звинувачуй мене, коли від них тобі стане погано.

— А хіба я коли-небудь звинувачувала тебе, любий?

— Ти ніколи для цього не мала підстав, — грайливо відповів містер Гаттон. — Я — ідеальний чоловік.

Після ланчу вони сиділи в садку. З острівця затінку від старого кипариса вони милувалися лужком, де на клумбах металевим блиском відливали квіти.

Містер Гаттон глибоко вдихнув теплого, запашного повітря.

— Добре бути живим, — сказав він.

— Так, живою бути добре, — відгукнулася дружина, простягаючи до сонця бліду, кістляву руку.

Покоївка принесла каву; срібний сервіз для кави та блакитні філіжанки стояли на складаному столику поруч із стільцями.

— Ой, а мої ліки! — вигукнула місіс Гаттон. — Кларо, будь ласка, побіжи і принеси їх мені. Біла пляшечка на буфеті.

— Я піду, — озвався містер Гаттон. — Мені все одно треба сходити по сигару. Він поспішив до будинку. На порозі він зупинився й на мить обернувся: покоївка йшла моріжком, дружина сиділа у шезлонзі й намагалася розкрити свою білу парасольку, міс Спенс схилилася над столом, наливаючи в чашки каву. Він зайшов у прохолодні сутінки будинку.

— Ви питимете каву з цукром? — запитала міс Спенс.

— Так, дякую. І то побільше цукру. Я питиму її після того, як прийму ліки, щоб забити той бридкий смак.

Місіс Гаттон відкинулася на бильце крісла й затулилася парасолькою від сліпучого сяйва неба.

За її спиною міс Спенс тихенько чаклувала над філіжанками з кавою.

— Я всипала вам три великі ложки. Від смаку ліків не залишиться й сліду. А ось і ваші ліки.

Містер Гаттон повернувся, тримаючи в руці склянку, наполовину заповнену якоюсь прозорою рідиною.

— У них чудовий запах, — сказав він, подаючи склянку дружині.

— Це лише запах, — вона одним проковтом випила рідину, здригнулася і скривилася. — Пху, вони такі гидкі. Де моя кава?

Міс Спенс передала їй чашку, вона сьорбнула кави.

— Ви зробили її такою солодкою, мов сироп. Але вона дуже смачна, особливо після тих огидних ліків.

О пів на четверту місіс Гаттон поскаржилася, що почувається не так добре, як зранку, і пішла до себе полежати. Чоловік мало не бовкнув їй про порічки, але стримався; перемога від "я ж тобі казав" була б отримана дуже задешево. Натомість він співчутливо провів її до будинку.

— Ти відпочинеш, і все знову буде гаразд, — сказав він їй. — До речі, я не вечерятиму сьогодні вдома.

— Чому? Ти кудись їдеш?

— Я обіцяв сьогодні ввечері бути у Джонсонів. Ми збиралися побалакати про меморіал загиблим у війні, про який я тобі розповідав.

— Мені так не хочеться, щоб ти йшов із дому. — Місіс Гаттон мало не плакала.

— Ти не можеш відкласти цей візит? Я так не хочу залишатися сама.

— Але ж, люба моя, я обіцяв кілька тижнів тому, — його дратувало, що доводилося брехати. — А зараз я мушу повернутися й попрощатися з міс Спенс.

Він поцілував її в лоба і знову вийшов у садок. Міс Спенс пильно вдивлялася йому в обличчя.

— Ваша дружина страшенно хвора, — сказала, мов вистрілила, вона.

— А мені здалося, що ваш візит її підбадьорив.

— То була чисто нервова реакція, чисто нервова. Я уважно спостерігала за нею. З таким слабким серцем і розладнаним травленням, так, геть розладнаним, може статися будь-що.

— У Ліббарда не такий похмурий погляд на стан здоров'я бідолашної Емілі,— містер Гаттон тримав відчиненою хвіртку, що вела з садка до під'їзної алеї; автомобіль міс Спенс стояв біля парадних дверей.

— Ліббард усього лиш сільський лікар. Вам слід звернутися до фахівця. Він не спромігся стримати сміху.

— У вас макабрична пристрасть до фахівців. Міс Спенс підняла руку, зупиняючи його.

— Зараз не до жартів, я вважаю, що бідолашна Емілі в дуже поганому стані. Може статися будь-що, у будь-яку мить.

Він допоміг їй сісти в авто й зачинив дверцята. Водій завів двигун і вмостився на своєму сидінні, готовий їхати.

— Сказати, щоб рушав? — він не мав охоти продовжувати розмову. Міс Спенс нахилилася й кинула в його бік усмішку Джоконди.

— Пам'ятайте, я сподіваюся незабаром побачити вас у себе.

Він мимовільно всміхнувся, щось ввічливо промимрив, і коли машина рушила, помахав рукою. Він був радий, що нарешті її спекався.

За кілька хвилин містер Гаттон теж поїхав. Доріс чекала його на роздоріжжі. Вони повечеряли у придорожньому готелі за двадцять миль від дому. їжа була погана, дорога, така, що її готують лише у сільських готелях, куди навідуються заїжджі автомобілісти. Містерові Гаттону вона видалася огидною, проте Доріс вона сподобалася. Доріс завжди все подобалося. Містер Гаттон замовив не найкращу марку шампанського. Ліпше було б йому залишитися вдома й посидіти в бібліотеці.

Коли вони вирушили у зворотну путь, Доріс була трохи напідпитку й надзвичайно пристрасною. В машині було темно, однак, дивлячись уперед повз непорушну постать М'Наба, вони могли бачити яскравий і вузький світ форм та кольорів, які вихоплювали з мороку фари автомобіля.

Коли містер Гаттон повернувся додому, було вже за одинадцяту. У холі його зустрів доктор Ліббард. То був невисокий на зріст чоловік з маленькими, тендітними руками та гарними рисами обличчя, що видавалося майже жіночим. Його чорні очі були великі й сумні. Він багато часу просидів біля ліжок своїх пацієнтів, дивлячись у їхні сумні очі й розмовляючи з ними про всілякі дрібниці тихим, сумним голосом. Від нього йшов приємний дух, певно, що то був запах антисептика, проте в той же час він був вишуканий і витончено чарівний.

— Ліббард? — промовив здивований містер Гаттон. — Ви тут? Що, моїй дружині погано?

— Ми намагалися повідомити вас раніше, — відповів йому тихий, сумний голос.

— Мені сказали, що ви у Джонсонів, але там нічого про вас не знали.

— Ні, мене там не було. У мене зламався автомобіль, — відповів роздратовано містер Гаттон. Яка досада, коли тебе ловлять на брехні.

— Ваша дружина дуже хотіла вас побачити.

— Добре, я зараз же піду до неї,— містер Гаттон рушив до сходів. Доктор Ліббард узяв його під руку.

— Боюся, що вже запізно.

— Запізно? — він намагався витягти годинника, однак той ніяк не виходив із кишені.

— Місіс Гаттон померла півгодини тому.

Голос залишався достоту таким же тихим, суму в очах не побільшало. Доктор Ліббард говорив про смерть, немовби розповідав про матч місцевої команди у крикет. Усе було однаково марним, однаково вартим жалю.

Містер Гаттон раптом пригадав слова Дженіт Спенс: "У будь-яку мить, у будь-яку мить". Вона влучила в самісіньку середину.

— Що сталося? — запитав він. — Що стало причиною?

Доктор Ліббард пояснив, що не витримало серце, зупинку якого спричинив шалений напад блювоти, викликаний у свою чергу якоюсь їжею подразнювального характеру. Порічками? — зробив припущення містер Гаттон. Може бути. То було занадто для її серця. У неї було хронічне захворювання клапана: щось не витримало напруги. Все скінчилося; страждала вона недовго.

— Шкода, що вони обрали для похорону день матчу між Ітоном та Гарроу, — говорив старий генерал Грего, стоячи в холодочку під муром кладовища з циліндром у руках і витираючи обличчя хусточкою.

Містер Гаттон почув це зауваження й насилу стримався, щоб не завдати генералові серйозного тілесного ушкодження. Йому хотілося зацідити старому негідникові прямісінько у велику червонясту пику. Потворну величезну ягоду шовковиці, присипану борошном. Де ж повага до мертвих? Невже всім байдуже? Теоретично йому теж було байдуже — нехай мертві ховають своїх мертвих. Але тут, на краю могили, він, здивувавши себе самого, ледве стримував ридання. Сердешна Емілі, колись вони були справді щасливими. Тепер вона лежить у домовині на дні двометрової ями. А цей Грего скаржиться, що не зможе піти на матч Ітон — Гарроу.

Містер Гаттон обернувся й подивився на гурт чорних постатей, що повільно випливав з подвір'я церкви й прямував до череди колясок та автомобілів, які стояли на узбіччі. На яскравому тлі липневої трави, квітів та листя ті постаті мали жахливий, неприродний вигляд. Думка про те, що всі ці люди незабаром теж будуть мертві, трохи потішила його.

Того вечора містер Гаттон допізна сидів у своїй бібліотеці, читаючи книжку про життя Мільтона. Якоїсь особливої причини для того, щоб читати саме цю книжку, у нього не було: то була книжка, що першою трапила йому до рук, та й край. Було вже по півночі, коли він закінчив читати. Він підвівся, відчинив двері й вийшов на невелику, замощену кам'яними плитами терасу. Ніч була тиха, ясна. Містер Гаттон подивився на зірки й на темні провалля поміж ними, кинув оком на темний лужок та безбарвні квіти в садку, а потім полинув поглядом у далечінь, чорну та сіру в місячному світлі.

У нього в голові юрмилася безліч думок. Там були зірки, там був Мільтон… Людина могла зрівнятися з зірками й ніччю. Велич, шляхетність. Але чи є насправді різниця між шляхетністю та ницістю? Мільтон, зірки, смерть і він сам, він сам. Душа, тіло; високе й низьке єство. Може, зрештою, в цьому щось і було. На боці Мільтона був Бог і праведність. А що було на його боці? Нічого, нічогісінько. Були тільки маленькі груди Доріс. Який сенс був у цьому всьому? Мільтон, зірки, смерть, і Емілі в могилі, Доріс, і він сам — завжди він…

О, він — огидне і нікчемне створіння. Усе переконувало його в цьому. То була уроча мить. Він уголос промовив:

— Я виправлюся. Я виправлюся.

Звук власного голосу в мороці ночі приголомшив його. Йому здалося, що він виголосив ту заповітну обітницю, яку дають лише боги.

— Я виправлюся. Я виправлюся.

У минулому були новорічні свята, роковини, коли його поймало достоту таке саме почуття вини і він давав подібні обітниці.