Хлопчик з лісового берега - Олдрідж Джеймс

Я підбіг і хотів забрати в нього вудку, але він відштовхнув мене і витягнув рибу на берег.

Так і є, справжня муррейська тріска, величезна, вагою навіть більше, ніж двадцять фунтів. Рой тягнув її вгору, далі від води, а вона била хвостом і роззявляла пащу. Я вхопився за волосінь — тепер уже ясно було, хто з нас піймав цю рибу.

— Мій гачок! Моя волосінь! — закричав я на Роя, мало не плачучи. — Ти витягнув мою рибу!

Це його волосінь зачепилася за мою і зіпсувала всю справу. Але я кричав йому тільки одне: "Ти витягнув мою рибу!"

— Та ти що, здурів? — розсердився Рой, і я подумав, що він зараз мене знов ударить. — Хто витягнув цю рибу? У тебе б сили не вистачило, ти б сам звалився в ковбаню і рибу впустив би.

— Ти витягнув мою рибу, — повторював я. — Ту саму, яку я так мріяв піймати.

— Ось ти й піймав її, — сказав Рой і наступив на тріску, щоб витягти з її пащі гачок.

— Ні, це ти піймав!

— Але ж вона була на твоєму гачку, — тепер він уже сміявся.

— Це все одно! Витягнув її ти. Виходить, ти й піймав. Ти забрав її в мене. Витягнув мою рибу.

— Та візьми її собі, будь ласка.

— Тепер вона мені вже не потрібна. Я сам хотів піймати її.

— Тьху, чорт! Ти ж її й піймав! Можеш усім казати, що це ти піймав її. Я нічого не скажу.

— Все одно! — горлав я. — Том Вудлі сам піймав свою п'ятнадцятифунтову. Ну навіщо ти мені перешкодив? — Я не те щоб плакав, а просто кричав на Роя, тому що підчепити коли-небудь ще одну таку рибину годі було й сподіватись.

Рою раптом стало мене шкода, і він сказані

— Ну годі, Едгаре, чого там.

І тоді я вилаявся, довго й закрутисте.

Рой знов розсердився і жбурнув у мене грудкою глини.

— Ти вкрав мою рибу, — сказав я, відбігши вбік. Мені хотілося образити його.

— Забирай до бісового батька свою рибу! — закричав він.

— Не хочу, — відповів я і кинувся тікати.

Я хотів спустити на воду Роїв човен, щоб переправитись ним на той берег, але застряв на мілині, а Рой наздогнав мене і сміявся з мене весь час, доки ми пливли через річку. Потім, коли ми причалили до берега, він обняв мене, і я почав казати, що ніколи вже мені не піймати такої риби й ніколи не вбити лисиці. Школи. Тепер я пропаща людина, і Рой це знає. А він усе тримав мене й умовляв, він обіцяв усьому світу розповісти про те, що цю рибу піймав я, — і більше того: він ще допоможе мені вбити лисицю. У нього є патрони і вабець, і якщо я прийду до нього завтра, ми з ним підемо полювати лисицю, а може, ще й повудимо. Нарешті, він мене відпустив.

— Ти забув вудку! — крикнув він мені навздогін.

— Можеш узяти її собі, — одізвавсь я і знову вилаявся. Він жбурнув її мені вслід, але я втік. Я кричав і лаявся, а на березі залишилися моя вудочка і велика тріска, яка повинна була бути моєю.

Тріска була моя, і я це знав. Але в той же час вона була не моя, мені не пощастило піймати її, і думка ця не давала мені спокою. Я весь час думав про це, з самої тієї хвилини, і незабаром це вже була для мене не просто велика риба, а щось таке, чим я володію і разом з тим ніколи не володітиму, чого я добився і разом з тим не доб'юсь. В усьому цьому було ще більше загадкового і незрозумілого, ніж в історії із зникненням лисиці, і якщо тоді я, розгубившись, тільки трохи поплакав, то тепер у мене почалися кошмари, в яких болісно оживали давно вже забуті випадки з мого життя. Кожен із них був загадкою, в кожному повторювалось одне й те ж почуття: ніби я дуже чогось хочу, і ось воно вже майже у мене в руках, але в останню хвилину зникає. Я змучився і зовсім втратив спокій. І дедалі ставало ясніше, що якось розібратися в усьому цьому і звільнитися від гнітючих думок наяву і жахливих кошмарів уві сні я зможу тільки тоді, коли вб'ю нарешті ту лисицю. Якимсь чином лисиця стала для мене здійсненням усіх бажань, і я знав, що або доб'юся свого, або лишуся нещасним на все життя.

Вже майже на кінець літа Рой виконав свою обіцянку. Ми зустрілися з ним на Пентал-Айленді, і він, спочатку нам'явши мені вуха за те, що я, бажаючи помститися за минуле, мало не застрелив його фокстер'єра, почав підсміюватися з мене:

— Ну як, ти все ще скиглиш за тією рибою?

Я ще не простив йому образи, хоч справа була давня. Правда, він розповів у місті, що це я піймав її (тріску на двадцять вісім фунтів), і тим самим неабияк допоміг мені в боротьбі з Томом Вудлі та міськими хлопчаками; але я не простив йому, бо ж я знав, що це не я її піймав, і в тому, що мої нічні кошмари все ще не давали мені спокою, я теж винив його.

Я не хотів розмовляти з ним про цю рибу, але він сміявся так, наче нічого не сталось, і тоді я теж, наче нічого не було, сказав йому, що завтра зайду по свою вудку.

— А як з лисицею, Едгаре? Ти й досі мрієш убити лисицю? — запитав він.

— Так, але я хочу вбити її сам.

— От зарядив! Хочеш, приходь сюди завтра до схід сонця, і я покажу тобі, де можна знайти лисицю.

— Де ж це? — запитав я в нього. Я тепер не довіряв Рою.

— Приходь сюди завтра вранці, побачиш.

— Ага, ти мені покажеш її, а потім сам і вб'єш.

— Ну й негідний же ти хлопчисько! — вилаявся він, і обличчя в нього почервоніло. Йому, видно, усе це було дуже неприємно, тож я навіть пожалів його. — Ти тільки приходь сюди завтра до схід сонця, а я вже приведу тебе на місце, і ти матимеш свою лисицю! Чуєш?

— Гаразд, — погодився я. Дуже він наполягав.

Тієї ночі я, здається, зовсім не заплющив очей, бо знав, що Рой справді покаже мені лисицю і напевне на відстані пострілу. На той час полювання на лисицю стало моїм звичним щоденним заняттям, хоч і досі вона була найголовнішим у моєму житті — єдиною розгадкою, єдиним вирішенням тієї головоломної невідповідності, якою був сповнений для мене тепер кожен день, кожне явище. Я в той час був наче сам не свій, і що більше я думав, то більше все це виявлялося зв'язаним з тією тріскою, котру мені не пощастило піймати. Здається, я сам був винен, бо про що б я не починав думати — про самого себе, про черв'яка, про кілочок, про завісу на дверях, про якусь деревинку, — мої думки незмінно поверталися все у той же безнадійно глухий кут. Варто було мені тільки глянути на що-небудь і запитати себе, що це таке, звідки воно, як сюди потрапило й куди дінеться, і весь кошмар починався знову. Але тієї ночі я напевно знав: усьому цьому прийшов край, бо вранці я вистежу лисицю, застрелю її, досягну того, чого домагався, покінчу з усією цією головоломкою — і життя знову повернеться у свою колію. Швидше б уже надходив ранок.

Я пішов до хатини Роя ще задовго до світанку, і мені довелося будити його, щосили вдаривши ногою в дверцята котла. Рой крикнув мені, щоб я забирався до біса і не заважав йому спати, але я далі гупав ногою в дверцята, і він кінець кінцем устав. Він дав мені шматок холодного м'яса, ми попоїли, сіли в човен і швидко переправились на Пентал-Айленд. Рой знав Пентал-Айленд ще краще, ніж я, у нього по всьому острову були розставлені пастки, він обходив їх майже щодня. І зараз ми перевірили з ним кілька пасток по дорозі і зняли пару кролів, нести які довелося, певна річ, мені.

— Не шелести так, — сказав він, коли ми піднімалися на невисокий пагорок. Кролики били мене по спині, а в животах у них щось булькало й перекочувалось. — Кинь їх і йди тихо, — пошепки наказав він.

Рой не повз, як зробив би я, коли б вийшов на полювання сам. Він ступав на повен зріст, але дуже повільно й безшумно, час від часу завмирав на мить, а потім знову йшов. Я крокував за ним, наслідуючи всі його рухи, і держав напоготові заряджену рушницю. Коли ми вибрались на вершину пагорка, червону й круглу, без будь-якої рослинності, Рой ліг і, обережно висунувши голову, заглянув униз. Було ще зовсім темно, небо тільки-но починало ясніти.

— Там унизу, — зашепотів Рой, киваючи на густий, химерних обрисів кущ, — є лисяча нора. Стара лисиця спить зараз там.

— Не бачу, — сказав я.

— Ще б пак тобі побачити, — крізь зуби пробурчав Рой. — От зійде сонце, вона й вилізе з нори. Ти не схибиш звідси?

До куща було приблизно футів п'ятдесят, і я знав, що влучу, якщо лисиця не кинеться одразу бігти.

— Не турбуйся, не схиблю, — сказав я, боячись, щоб йому знову не спало на думку допомагати мені. У нього теж була з собою рушниця, і він тримав її напоготові.

— Тоді лежи, і не розмовляй, і не дригай ногами, — сказав Рой. — Лежи і чекай. А коли побачиш, що вона вийшла, одразу ж стріляй.

Ми почали чекати, і тепер я відчував, що все буде гаразд. Я лежав на вершині пагорка, і все було просто і ясно. Вигляне сонце, лисиця вийде з-під куща, я вистрелю, і життя повернеться в свою колію. Ще ніколи в житті не почував я себе так упевнено й спокійно. Я глянув на Роя і весело усміхнувся — я тепер простив йому ту тріску.

— Стеж за кущем! — сердито просичав Рой.

Я лежав і стежив за кущем і за обрієм. Небо стало рожевим, туман розвіявся, високо над нами летіли ворони, десь сміялися кукебурре; потім зійшло сонце, а трохи згодом вийшла й лисиця.

Вона була стара й руда, з білими лайками, білим кінчиком хвоста, а вуха її насторожено стирчали. Вона вилізла з нори біля самого куща, швидко озирнулась і припала черевом до землі. Потім ступила кілька кроків, високо підіймаючи лапи, наче йшла по розпеченій землі. Обернулася і глянула вгору на пагорок, а потім сіла на хвіст і почала лизати лапу; я звів рушницю.

Рушниця в мене була стара, із збитою мушкою, Я почав наводити лівіше й трошки нижче лисячої голови. Все було просто й певно. Мети я досягну, світ знову стане зрозумілий і міцний. Я побачив, як лисиця облизує мордочку, і торкнув спуск.

Але я не вистрелив. Сам не знаю чому, не знаю, що стримало мене тоді, але я відчув: не хочу вбивати цю лисицю, не хочу і не вб'ю! Я цілився і далі, щокою торкаючись приклада рушниці й не знімаючи пальця із спуска, і думав, що от досить мені натиснути, і лисиця буде мертвою, а я залишуся живий.

— Стріляй, ну! — сказав Рой з таким лютим виглядом, наче ладен був убити мене самого за те, що я такий дурний.

— Не хочу, — відповів я і опустив рушницю.

— Стріляй! — повторив він над самим моїм вухом.

— Не хочу! — Я сказав це голосно, лисиця почула і прожогом кинулась тікати. Рой схопився, і кілька секунд я бачив, як ствол його рушниці повертався услід за лисицею. Потім він вистрелив.