Маленький Мук - Гауф Вільгельм

Тому ти сидітимеш у башті доти, поки відкриєш, що саме допомагає тобі так швидко бігати.

Бідному Муку дуже не хотілось повертатися до в'язниці, і він розповів про свої чудові туфлі. Але про те, як зупинити туфлі, він промовчав. Король, бажаючи випробувати туфлі, узув їх і, щойно вийшов з палацу, помчав, мов шалений, по всьому саду. Через якийсь час він захотів спинитися, та — леле! — туфлі його не слухались, а Маленький Мук стояв і тільки посміювався. Йому було приємно хоч трохи помститися цьому жорстокому королю.

Нарешті король так знесилився, що майже непритомний впав на землю, очунявши, він підвівся і, страшенно розлючений, напався на Мука.

— Так ось ти як шануєш свого короля! — закричав він.— Я обіцяв тобі життя і волю, але коли ти за дванадцять годин не заберешся геть з моєї країни, то начувайся. Пощади не буде.

А туфлі й паличку король наказав однести до скарбниці і там сховати.

Бідному Муку не лишалося нічого іншого, як узяти ноги на плечі й піти геть з палацу. Сумно йшов він вулицями міста, проклинаючи свою долю, що привела його до короля. На щастя, країна та була маленька, і вже через вісім годин карлик дістався до її кордонів. Тепер він був у безпеці й вирішив перепочити. Зійшовши з дороги й заглибившись у густий ліс, він натрапив на затишний куточок: гіллясті фігові дерева та м'який моріжок біля прозорого ставка наче запрошували його відпочити. Маленький Мук ліг і скоро заснув.

Спав він довго, і коли прокинувся, то відчув, що дуже голодний. Підвівши голову, карлик побачив, що дерево, під яким він спав, рясно вкрите дозрілими соковитими фігами. Він виліз на дерево, зірвав собі кілька плодів і з'їв, смакуючи. Тепер йому захотілося пити, і він пішов до ставка. Нахилившись, Мук побачив у воді своє відображення і жахнувся: голова його була прикрашена величезними вухами, а ніс став довгий-предовгий і товстий. Він у розпачі схопився за вуха — і правда, вони були завбільшки з ослячі!

— Так мені й треба! — закричав бідолаха.— Я заслужив ці ослячі вуха за те, що, як справжній осел, розтоптав своє щастя ногами.

Маленький Мук довго ходив між деревами, поки знову зголоднів. У лісі нічого їстівного не було, і йому довелося знову повернутися до фігових дерев. З'ївши кілька фіг, бідолаха подумав, що тепер, напевне, його вуха стали ще довші, і він не зможе сховати їх від людей навіть під тюрбаном. Він підніс руки до голови і радісно скрикнув: замість довгих вух у нього знову були його власні. Він зараз же побіг до ставка і подивився на себе у воду. І ніс, і вуха були такі самі, як і колись. "Як же це могло трапитись?",— подумав Мук І раптом усе зрозумів: від першого дерева дістав він ослячі вуха і довгий ніс, від другого вони зникли. Отже, йому знову неабияк пощастило. Він нарвав з обох дерев стільки фіг, скільки міг донести, і пішов у країну, яку недавно залишив. Прибувши до першого міста, Мук перемінив одяг, щоб його ніхто не впізнав, і пішов далі. За кілька годин він був уже біля королівського палацу.

Перед двірцевою брамою щоранку збиралися торговці зеленню, птицею та іншими припасами, чекаючи виходу головного кухаря. Маленький Мук насипав у кошик фіг з першого дерева і собі сів між торговцями. Була саме весна, і спілі ягоди вважалися ще великою рідкістю. Тож коли головний кухар з двома рабами почав вибирати припаси для королівського столу, він дуже зрадів, побачивши кошика з фігами.

— Ага, оце ласощі якраз для короля,— сказав він.— Скільки ти хочеш за весь кошик?

Маленький Мук не став дорожитись, і кошик перейшов до рук головного кухаря. Той звелів одному з рабів віднести фіги до палацу, а сам пішов далі між рядами. А Маленький Мук тим часом поспішив зникнути.

Король цього ранку був у гарному настрої. Він снідав з великим апетитом і при кожній страві похвалював головного кухаря за старанність і майстерність. А той лише посміювався і казав загадково:

— Стривайте, ваша величносте, це ще не все. Побачите, що далі буде. Недарма ж бо кажуть: кінець — ділу вінець.

Принцеси аж палали з цікавості і ніяк не могли відгадати, які ще ласощі приготував їм головний кухар. І коли нарешті на стіл подали таріль із спілими апетитними фігами, з усіх грудей вирвалося захоплене "ох!".

— Яка розкіш! — сказав король.— Агулі, ти заслуговуєш за це особливої нагороди.

Король був дуже жадібний до таких рідкісних ласощів, і тому взявся сам їх ділити. Принцам і принцесам він дав по дві фіги, фрейлінам, візирам та іншим придворним — по одній, а решту присунув собі і почав їсти.

— Тату,— закричала принцеса Амарза,— що з тобою сталося?

Усі придворні подивилися на короля і з жахом побачили, що в нього виросли довжелезні вуха, а ніс витягся і звис нижче підборіддя. Здивовані й перелякані, фрейліни і візири глянули одне на одного і побачили, що й вони не кращі: у кожного з них на голові й на обличчі з'явились такі самі прикраси.

— Лікаря, швидше лікаря!— закричав король, і в палаці знялася страшенна метушня. У місто побігли гінці скликати всіх лікарів, які тільки там були. Вони прийшли цілою юрбою і прописали всім пігулки та мікстури. Але ніякі ліки не допомагали — вуха й носи нізащо не хотіли вкорочуватись. Одному з принців спробували навіть відрізати вуха, але вони знову виросли.

А Маленький Мук, який переховувався весь час у потаємному місці, дізнався про те, що відбувалося в палаці, і вирішив, що пора діяти. За вторговані гроші він одразу ж купив собі одяг, який звичайно носять учені, надів його і підв'язав собі бороду з козячої вовни. Тепер його ніхто б не впізнав. Поклавши в мішечок фіг з другого дерева, Мук пішов до королівського палацу, де удав із себе приїжджого лікаря і запропонував свої послуги. Спочатку ніхто йому не повірив. Тоді Мук умовив одного з принців спробувати його ліків і дав йому одну фігу.

Принц з'їв — і відразу ж його вуха й ніс зробилися такі, які й були раніше. Тепер всі кинулися до Мука, просячи ліків. Та король випередив усіх. Він мовчки узяв карлика за руку і повів до своєї скарбниці.

— Ось тут усі мої багатства,— сказав він.— Вилікуй мене, і я нічого для тебе не пожалію.

Недалеко від порога Мук помітив свої туфлі й чарівну паличку. Він почав походжати по кімнаті, ніби милуючись скарбами, і непомітно наблизився до туфель. Не встиг король і оком змигнути, як карлик уже вскочив у туфлі й схопив паличку. Він зірвав із себе бороду, і король упізнав тоді маленького Мука, з яким так жорстоко повівся.

— Невдячний королю,— сказав Мук,— за віддану службу ти відплатив мені злом. То хай же ці довгі вуха залишаться тобі навіки на згадку про Маленького Мука.

Тоді карлик швидко крутнувся тричі на закаблуці, і не встиг король навіть рота розтулити, щоб покликати слуг, як Мук був уже далеко.

Відтоді Маленький Мук живе у нашому місці. Досвід зробив його мудрою людиною. Хоч вигляд у нього й досить кумедний, та Маленький Мук заслуговує пошану.

Отаке розповів мені мій батько. Я щиро покаявся в тому, що кривдив бідолашного маленького чоловічка, і дав обіцянку ніколи більше не чіпати його. Я розповів товаришам про дивовижні пригоди карлика, і відтоді жоден з нас уже не сміявся з нього. Ми дуже шанували його і так низько кланялись йому на вулиці, наче він був начальником міста чи головним суддею.