Менсфiлд-парк - Остін Джейн

Її старші кузини дошкуляли їй зауваженнями щодо її малого зросту і сором'язливості; міс Лі дивувалася з її невігластва, а служниць смішив її одяг; і до цих прикрощів додавалася ще й гіркота розлуки з братами та сестрами, для кого вона була і подругою, і вчителькою, і нянькою; і її мале серденько стискалося в болючій журбі.

Велична розкіш будинку захоплювала її, але не могла звеселити. Кімнати були завеликі, щоб вона могла почуватися в них вільно; хоч би до чого вона торкалася, їй ставало лячно, щоб, бува, чогось не розбити, не поламати; вона ходила по домі тихенько, завжди немовби чимось перестрашена, і дуже часто тікала до своєї кімнати, щоб виплакатися на самоті; і ця дівчинка — про яку вечорами, коли вона йшла спати, говорили, що вона, здається, справді розуміє, як їй пощастило, — щовечора плакала у ліжку.

Так минув тиждень, і з її скромної, непоказної поведінки неможливо було щось запідозрити, поки одного ранку її кузен Едмунд, молодший із двох синів, не побачив, що вона гірко плаче на сходах.

— Люба моя кузино, — сказав він з усією делікатністю, що була притаманна його благородній вдачі. — Що сталося?

І, сівши з нею поруч на сходинці, він намагався побороти її знічення, викликане тим, що її захопили зненацька, і вмовляв її сказати відверто, у чому річ. Може, вона нездужає? Чи хтось на неї розгнівався? Чи вона посварилася з Марією і Джулією? А може, не зрозуміла чогось у навчанні, — якщо так, він радо усе пояснить. Чи може він якось її втішити чи щось зробити для неї?

Довгий час він не міг добитись будь-якої відповіді, окрім "ні, ні… нічого… ні, дякую"; але він наполягав — і, лише коли завів розмову про її рідну домівку, а вона розплакалася ще дужче, він збагнув, у чім причина її страждань. Він спробував її втішити.

— Ти сумуєш за мамою, люба Фанні, — сказав він, — і це значить, що ти добра дівчинка. Та пам'ятай, що ти зараз у своїх рідних, у друзів, і вони всі тебе люблять, і всі хочуть, щоб ти була щаслива. Ходімо до парку, і ти розкажеш мені про своїх братів і сестер.

Під час подальшої розмови він дізнався, що, хоч усі брати й сестри були дорогі дівчинці, одного з них вона любила найдужче.

То був Уїльям, — про нього вона найчастіше згадувала, за ним скучила найдужче. Уїльям, старший брат — на рік старший від неї, — був її незмінним супутником і справжнім другом; він завжди заступався за неї перед матір'ю (у якої був улюбленцем). Уїльям не хотів, щоб вона їхала з дому; він казав, що буде дуже, дуже сумувати за нею.

— Але ж він, мабуть, писатиме тобі листи.

Так, він обіцяв… але сказав, нехай вона напише першою.

– І коли ж ти напишеш?

Вона похнюпилася і непевно відповіла, що не знає; у неї немає паперу.

— Ну, якщо лише в цьому справа, я тобі дам і папір, і все письмове приладдя; і можеш писати свого листа, коли захочеш. Ти ж будеш рада, якщо зможеш написати братові?

— Так, дуже!

— Тоді давай владнаємо це зараз. Ходімо до вітальні, там усе є, і ніхто нам не заважатиме.

— Але… кузене… а як лист потрапить на пошту?

— Не турбуйся, я про це подбаю; його відішлють з іншими листами. Твій дядечко сплатить за нього, і для Уїльяма це нічого не коштуватиме.

— Дядечко! — повторила Фанні, налякано позирнувши на нього.

— Так; коли ти напишеш листа, я віднесу його батькові, і він його оплатить заздалегідь.

Фанні такий намір здався надто зухвалим, але вона не могла опиратися спокусі; вони пішли до вітальні, і Едмунд дістав папір і розлінував його так сумлінно, як це зробив би, мабуть, її брат, — хіба що трохи акуратніше. Він сидів із Фанні, поки вона писала, і підстригував їй олівця, і підказував, як правильно писати слова; до того ж він виказав ще й дружні почуття до її брата, і це втішило її найдужче. Він власноруч приписав кілька рядків добрих побажань для Уїльяма і вклав у конверт півгінеї. Фанні охопили такі почуття, що вона, здавалося, просто не зможе їх висловити; але вираз її обличчя і кілька простих слів подяки сказали Едмундові все, і він, відчувши її вдячність і захоплення, ще більше зацікавився дівчинкою. Він продовжував говорити з Фанні і з усього сказаного зрозумів, що вона має щире серце і бажає чинити тільки добро; і це переконало його в тому, що вона потребує особливої уваги через несподівану зміну, яка сталася в її житті, та через свою природну сором'язливість. Досі він ніколи не кривдив її зумисне, але зараз відчував, що цього мало: їй потрібні ласка й турбота; тому він намагався розвіяти її страхи та давав їй добрі поради — наприклад, гратися з Марією і Джулією і бути веселішою.

Від того дня Фанні почувалася спокійно. Вона зрозуміла, що тепер у неї є справжній друг, і доброта кузена Едмунда спонукала її бути привітнішою з усіма іншими родичами. Дім перестав здаватись їй таким дивним, а люди довкола — такими ворожими; і навіть якщо вона ще не повністю позбулася страху перед деякими з них, то принаймні краще їх пізнавала і намагалася призвичаїтися до їхньої поведінки. Певна простакуватість її манер, що спершу непокоїла родичів, а найдужче — її саму, безслідно зникла, як і слід було того очікувати; і вона вже не боялася дядька, не здригалася, почувши голос тітоньки Норріс. З кузинами вона також потроху заприятелювала; хоч вони загалом і не вважали її гідною свого товариства, бо різнилися із нею віком, і силою, та в їхніх забавках часом був потрібен хтось третій — особливо якщо цей третій мав таку поступливу вдачу; і коли тітонька розпитувала їх про її вади чи брат Едмунд просив їх бути добрими до кузини, вони визнавали, що "Фанні досить приємна".

Едмунд став її вірним другом, а щодо Тома, то він її не ображав — хіба що часом покепкує з неї; та сімнадцятирічний хлопець не може сприймати всерйоз десятирічну дитину. Він тільки-но став на порозі дорослого життя, сповнений молодечої наснаги; і, усвідомлюючи власні права старшого сина, він поводився так, наче був народжений тринькати гроші й насолоджуватися всіма життєвими втіхами. Його прихильність до кузини цілком відповідала його становищу і правам; іноді він робив їй гарні подарунки, а як бува заманеться, міг з неї трохи покпити.

Коли настрій дівчинки покращав і ліпшою стала поведінка, сер Томас і місіс Норріс остаточно впевнилися в тому, що справді її ощасливили; і невдовзі вони вирішили, що дитина, хоч і не вельми розумна, проте має погідливу вдачу і не завдаватиме їм зайвих клопотів. Не лише вони так низько оцінювали її розумові здібності; Фанні справді вміла тільки читати й писати, а більше її не навчили нічого; і кузини, бачачи її невігластво в тих предметах, які вивчали змалку, вважали її безнадійно нездарною: перші два чи три тижні вони що не день розповідали у вітальні про її похибки.

— Люба матусю, ти тільки уяви собі, кузина не може нічого показати на мапі Європи… не знає навіть головних річок Росії… про Малу Азію вона й не чула… — Або: — Вона не знає, яка різниця між акварельними фарбами та кольоровими олівцями! Ти коли-небудь чула про таку тупість?

— Дорогенькі мої, — розважливо казала тітонька, — авжеж, це дуже прикро, та вам не слід чекати, щоб усі були такі розумні та здібні, як ви.

— Але ж, тітонько, вона справді така неосвічена! Знаєте, вчора ввечері ми її спитали, як можна звідси дістатись до Ірландії; і вона сказала — через острів Уайт! Вона тільки й думає, що про цей острів Уайт, і називає його просто Острів — так, наче немає на світі інших островів! Мені, наприклад, було б соромно отак нічого не знати — навіть коли я була набагато молодша за неї! Я вже й не пам'ятаю, відколи мені відомо все те, у чому вона досі нічого не тямить! Ми ж, тітонько, вже так давно знаємо всіх королів, які були в Англії, і коли вони правили, і всі важливі події, що при них відбувалися!

— Ну звісно ж, — додала її сестра, — і римських імператорів усіх знаємо, ще з Северина; я вже не кажу про давню міфологію, і метали, і неметали, і планети, і видатних філософів!

— Так, мої любі; але ж і пам'ять у вас — просто дар Божий, а у вашої бідної кузини її, певно, зовсім немає. Пам'ять у людей різна, як і все інше; і тому вам слід бути поблажливими до кузини і жаліти її за те, що їй бракує здібностей. І пам'ятайте, якщо ви такі розумні і навчання дається вам легко, ви мусите бути скромнішими; бо хоч скільки ви знаєте зараз, та вам ще треба вчитись і вчитись.

— Так, звісно, — до сімнадцяти років. Та дайте я ще розповім вам про Фанні, — така вона чудна і дурненька! Знаєте, вона каже, що не хоче вчитися ні музики, ні малювання!

— Щиро кажучи, моя люба, це справді дуже дивно і свідчить про те, як мало в неї здібностей і бажання вчитись. Але, якщо все зважити, це навіть краще; бо хоч ви й знаєте, що завдяки мені ваші тато й мама люб'язно погодилися виховувати її разом з вами, їй зовсім не треба бути такою ж освіченою, як ви; навпаки, бажано, щоб між вами завжди вчувалася відмінність.

За допомогою подібних напучувань місіс Норріс намагалася прищепити своїм племінницям належний спосіб думок; і не дивно, що їм, попри всі їхні здібності та ранню освіченість, вочевидь бракувало тих чеснот, що трапляються рідше, — схильності до самопізнання, душевного благородства й людяності. Виховання, яке вони отримали, не торкнулося їхньої вдачі. Сер Томас не знав, що їм потрібно насправді; він був люблячим батьком, але не звик відверто виявляти свою любов, і його стримана манера поводитися застерігала від цього й дітей.

Що ж до леді Бертрам, то вона анітрохи не цікавилася вихованням своїх доньок. У неї бракувало часу на подібні речі. Ця жінка проводила своє життя на канапі — сиділа на ній годинами, ошатно вбрана, з яким-небудь нікчемним і негарним вишиванням у руках, і набагато більше думала про свого мопсика, ніж про дітей, але ставилася до них дуже поблажливо, якщо вони нічим її не засмучували, і у всіх важливих справах керувалася вказівками сера Томаса, а у дрібніших клопотах — порадами своєї сестри. Якби навіть у неї було більше вільного часу, вона навряд чи вважала б за потрібне приділити його донькам; вони перебували під наглядом гувернантки, мали прекрасних вчителів — чого ж іще бажати? А що Фанні така нетямуща — "одне можу сказати: це дуже прикро; але деяким людям справді судилося бути дурними, тож Фанні лишається тільки старатися щосили — більше тут нічого не вдієш; і, як на те, хоч дівчинка і тупувата, у ній нема нічого поганого; вона завжди готова прислужитися — тільки загадаєш їй щось подати чи принести, біжить тої ж миті".

Невігластво і боязка вдача не завадили Фанні звикнути до Менсфілд-парку і полюбити його майже як рідний дім; і серед кузин та кузенів їй велося не так уже й погано.