Тихий Дін. Книга третя - Шолохов Михайло
Миронов відходив до границь Саратів-щини. Майже ввесь Хоперський округ був звільнений від більшовиків. На кінець літа Дінська армія, збита з козаків усякого віку, здатних носити зброю, стала на кордонах. Реорганізована по дорозі, поповнена прибулими з Новочеркаська офіцерами, армія набувала подоби справжньої армії: малочисленні, виставлені станицями, дружини зливались ; відновлювались колишні регулярні полки з колишнім, зацілілим від германської війни, складом; полки збивались в дивізії; в штабах хорунжих замінили старі полковники; помалу мінявся і начальницький склад.
На кінець літа бойові одиниці, скомпановані із сотень мигулинських, мешківських, казанських ішумилинських козаків, з наказу генерал т майора Алфьорова перейшли дінський кордон, і, зайнявши Донецьке — першу на рубежі слободу Воронізької губерні, повели облогу повітого міста Богучара.
Вже чотири доби сотня татарських козаків під командою Петра Мелехова йшла через хутори й станиці на північ Усть-Медведицького округа. Десь правіше від них спішно, не Ііриймаючи бою, відступав до лінії залізниці Миронов. За ввесь час вони не бачили супротивника. Переходи робили невеликі.
Петро, та й усі козаки, не змовляючись, вирішили, що до смерті поспішати нема рації, за перехід лишали позад себе найбільш три десятки верстов.
На п'яту добу вступили до станиці Кумилженської. Через Хопер переправились на хуторі Дундуковому. На луках серпанковою завісою висіла мошка. Тонке вібруюче бриніння її зростало неугавно. Міріади її сліпо кружляли, кишіли, лізли в вуха, очі вершникам і коням. Коні нудились, чхали, козаки відмахувались руками, раз-у-раз чадили тютюном — самосадом.
— От забава, будь вона проклята, — крекнув Христоня, витираючи рукавом око, що все сльозилося.
— Вскочила, чи що? — посміхнувся Григорій.
— Око щипа$. Виходить, вона отруйлива, диявол!
Христоня, віддираючи червоне повіко, провів по очйому
яблуку шкарубким пальцем; відкопиливши губу, довго тер долонею навідворіт око.
Григорій їхав поруч. Вони держались вкупі з дня виступу. Прилучився до них ще Анікушка, розгладілий останнім часом і від цього ще дужче схожий на бабу.
Загін складався з неповної сотні. У Петра помічником був вахмістр Латишов, що пристав на хутір Татарський у прийми. Григорій командував взводом. У нього майже всі козаки були з нижнього кутка хутора: Христоня, Анікушка, Федот Бодовськов, Мартин Шаміль, Іван Томилін, цибатий Борщов та ведмежкуватий незграба Захар Ковальов, Прохір Зиков, циганська рідня —= Меркулов, пифан Макеадв, 6$гор Синілін і ще півтора десятки молодих хлопців — однолітків.
Другим взводом командував Микола Кошовий, третім — Яків Коловейдін, і четвертим — Митько Коршунов, після страти Подтьолкова спішно підвищений генералом Алфьо-ровим в старші урядники.
Сотня гріла коні степовою ристю. Дорога оббігала залиті водою музги, пурнала у видолинки, порослі молодою кугою й верболозом, вилюжилась по луках.
В задніх лавах басовито реготався Яків Підкова, тенорком підголоінував йому Андрюшка Кашулін, що теж дістав урядницькі лички, заробивши їх на крові підтьолківських сподвижників.
Петро Мелехов їхав з Латишовим обіч лав. Вони про щось тихо розмовляли. Латишов бавився свіжим темляком шаблі. Петро лівою рукою гладив коня, чухав йому поміж вухами. На пухлощокому обличчі Латишова світилась усмішка, обкурені, з підточинами коронками зуби жовтаво чорніли спід непишних вусів.
Позаду всіх, на кульгавій строкатій кобильчині тюпцяв Антип Авдійович, син Бреха, прозваний козаками "Антипом Бреховичем".
Дехто з козаків розмовляв, деякі, зламавши лави, їхали по п'ятеро в ряд, інші уваяшо роздивлялись на незнайому місцевість, луку, пофарбовану вісп'яним ряботинням озер, зелену горожу тополь та верб. Із спорядження видно було, що йшли козаки в далеку дорогу; сакви сідел, роздуті від поклажі, в'юки набиті, в тороках у кожного дбайливо ув'язана шинель. Та й по збруї можна було міркувати; кожний ремінець попетляний дратвою, все прошито, підігнано, полагоджено. Якщо місяць тому вірилось, що війни не буде, то тепер йшли з покірною, безрадісною свідомістю; крові не уникнути. "Нині носиш шкуру, а завтра може ворони будуть її в чистому полі чинити", — думав кожний.
Проминули хутір Кріпці. Криті очеретом рідкі курені замигтіли праворуч. Анікушка дістав з кишені шароварів бурсака, відкусив половину, хижо оголивши дрібні різці, і метушливо, як за ць, зарухав щелепами, прожовуючи.
— Зголоднів? — скосився на нього Христоня.
— А чого ж... Жіночка напекла.
-— Ай митець же ти жерти! Черево у тебе, виходить, як у кнура. — Він повернувся до Григорія і якимсь сердитим і скаржливим голосом провадив : — Жере, нечистий дух, неподобно! Куди він ото скільки пхає? Придивляюсь до нього цими днями, і мовби аж страшно: сам* ото невеличкий, а вже ж що лопає — як у прірву.
— Своз їм, стараюсь. Увечері з'їси барана, а вранці другого на. Ми всяку фрукту споживаймо, нам все корисне, що рука в рот затисне.
Анікушка реготався, моргав Григорієві на Христоню, що плювавсь досадливо.
— Петре Пантелейовичу, ночівлю де робиш? Бач, коники підбились! — крикнув Томилін.
Його піддержав Меркулов:
— Ночувати час. Сонце сідає.
Петро махнув нагаєм.
— Заночуємо в Ключах. А може, і до Кумилги потягнемо.
В чорну кучеряву борідку посміхнувся Меркулов, шепнувши Томиліну:
— Вислужується перед Алфьоровим, сука! Поспішає...
Хтось, підстригаючи Меркулова, пустувавши, обчикрижив йому бороду, зробив з пишної бороди борідку, застругав ії кривим клином. Вигляд мав Меркулов новий, аж смішно, — це й служило приключкою до повсякчасних жартів. Томилін не вдержався й тут:
— А ти не вислужуєшся?
— Чим це?
— Бороду під генерала підстриг. Мать, думаєш, як обкраяв під генерала, так тобі відразу дивізію дадуть? А дулю не хочеш?
— Дурень! Чорт! Ти йому всерйоз, а він гне.
За сміхом і розмовами в'їхали в хутір Ключі. Висланий уперед квартир'єром Андрюшка Кашулін зустрів сотню біля крайнього двору.
— Наш взвод — за мною! Першому — ось три двори, Другому — по лівий бік, третьому — отой двір, де колодязь, та ще чотири зряду.
— Нічого не чув? Питався? — під'їхав до нього Петро.
— Ними тут і не смердить. А от медів, хлопче, тут до чорта. В одної бабусі триста колодок. Вночі неодмінно якусь розколемо.
— Но, но, не дурій! А то я розколю!
Петро нахмурився, торкнув коня нагадм.
Розмістились. Прибрали коні. Смеркло. Господарі дали
козакам повечеряти. Біля дворів, на вільхах торішнього порубу посідали служиві й хуторні козаки. Побалакали про те, про це й розійшлись спати.
Вранці виїхали з хутора. Майже під самісінькою Кумил-женською сотню наздогнав нарочний, Петро розпечатав пакет, довго читав його, похитуючись на сідлі, натужно, як вагу, держачи у витягнутій руці аркуш паперу. До нього під'їхав Григорій.
— Наказ?
— Еге!
— Що пишуть?
— Діла... Сотню наказують здати. Всіх моїх однолітків відкликають, формують у Казанці двадцять восьмий полк. Батарейців — теж, і кулеметників.
— А решті куди?
— А ось тут прописано: "В Аржанівській стати під оруду командира двадцять другого полку, посуватися невідкладно". Чи ба! "Невідкладно" !
Під'їхав Латишов, узяв з рук Петра наказ, Він читав, ворушачи товстими тугими губами, косо вигнувши брову.
— Рушай! — гукнув Петро.
Сотня рвонулась, поїхала ступою. Козаки, оглядаючись, уважно поглядали на Петра, чекали, що скаже. Наказ оголосив Петро в Кумилженській. Козаки старших років заметушились, збираючись у поворотну дорогу, вирішили переднювати в станиці, а на світанку другого дня рушати в різні боки. Петро, що ввесь день шукав нагоди побалакати з братом, прийшов до нього на квартиру.
— Ходімо на плац.
Григорій мовчки вийшов за ворота. їх наздогнав був Митько Коршунов, але Петро холодно попрохав його:
— А йди, Митрію. Хочу з братом погомоніти.
— Це можна, — Митько тямущо посміхнувся, відстав.
Григорій, скоса стежачи за Петром, бачив, що той хоче
говорити про щось серйозне. Відводячи цей розгаданий намір, він заговорив з удаваною жвавістю:
— Чудно все таки: від'їхали від дому сто верстов, а народ уже інший. Балакають не так як у нас і будівлі іншого штибу, мовби у полипонів1. Бачиш, ось, — ворота накриті тесовим дашком, як каплиця. У нас таких немаз. І ось, — він показав на ближній багатий курінь, — призьба теж оббита тесом; щоб дерево не гнило, так, чи що?
— Облиш.—Петро скривився.—Не про це ты балакаєш... Стривай, станьмо під тином. Люди дивляться.
На них цікаво позирали, йдучи з плацу, баби й козаки, Старик у синій непідперезаній сорочці та в козацькому кашкеті з рожевою від старості околичкою, спинився.
— Днюйте?
— Хочемо переднювати.
— Овесець коням д?
— 6; трішки, — відгукнувся Петро.
— А то зайдіть до мене, наберу мірок зо дві.
— Спаси христос, дідуню!
— Богу святому... Заходь. Он мій курінь, 'зеленою бляхою критий.
— Ти про що хочеш балакати? — нетерпляче, хмурячись, спитав Григорій.
— Про все. — Петро якось винувато й вимучено посміхнувся, закусив кутком рота пшеничний вус. — Час, Гри-цуню, такий, що, може, й не побачимось...
Неусвідомлена ворожість до брата, що вжалила була Григорія, враз зникла, роздавлена жалісливою Петровою усмішкою та давнім, від дитинства ще, ім'ям,
1 Цодипони — назва старообрядців,
Грицунь. Петро ласкаво дивився на брата, все також дляво й негарно посміхаючись. Рухом губ він стер усмішку, Згрубів на лиці, — сказав:
— Ти дивись, як народ розділили, гади! Наче з плугом проїхались один в один бік, інший в інший, як під лемешем. Чортове життя, і час страшний! Один одного вже не пізнає ... Ось ти, — круто перевів він розмову, — ти ось брат мені рідний, а я тебе не збагну, їйбогу! Почуваю, що ти відходиш якось від мене... Правду кажу? — і сам собі відповів : — Правда. Мутишся ти ... Боюсь, перекинешся ти до червоних... Ти, Гришо, досі себе не знайшов.
— А ти знайшов ? — спитав Григорій, дивлячись, як за невидимою рисою Хопра, за крейдяною горою сідає сонце, горить захід, і обпаленим чорним клоччям несуться звідти хмарини.
— Знайшов. Я на свою борозну потрапив. З неї мене не зіпхнеш! Я) Гришо, хитатись, як ти, не буду.
— Хо ? — розлючено витис Григорій усмішку.
— Не буду!—Петро сердито посукав вуса, часто заморгав, наче засліплений.