Король Матіуш Перший - Корчак Януш

Йому не терпілося поглянути, як це він замість запрошень на відкриття парламенту зуміє вкласти в конверти фальшиві папірці з оголошенням війни. Яким же було його розчарування, коли замість статс-секретаря з'явився його помічник.

Засідання продовжувалося.

— Значить, удома будуть готові? — запитав Матіуш.

— Обов'язково, ваша величносте!

— Добре.

Наступне питання порядку денного: приїзд іноземних королів. Вирішили, що урочистості триватимуть тиждень, і встановили таку програму: у перший день — військовий парад, урочистий обід, увечері велика вистава в театрі; наступного дня — відкриття парламенту дорослих; на третій день — відкриття дитячого парламенту; на четвертий — відкриття звіринця; на п'ятий — парад дітей, що виїжджають на літо за місто, де вони житимуть у побудованих Матіушем будинках; на шостий день — прощальний бал для іноземних королів; на сьомий — від'їзд гостей.

До програми четвертого дня Матіуш уніс доповнення: відкриття пам'ятника відважному пілотові, розваги й атракціони для чорних королів. Депутати обох парламентів мають право бути присутніми на всіх урочистостях. Міністр Фелек сидітиме ліворуч від короля, а канцлер — праворуч. Щоб усі бачили: міністр дітей і міністр дорослих — рівноправні. І Фелека зобов'язані називати "пан міністр".

Коли з цим було покінчено, Матіуш підписав запрошення: білим королям — на білому папері; жовтим — на жовтому; чорним — на чорному. Запрошення білим королям були написані чорним чорнилом, жовтим королям — червоним, а чорним королям — жовтим.

Церемоніймейстер вніс скриньку, у якій зберігалась королівська печатка. Одне за іншим вкладали запрошення в конверти і на розплавленому червоному чи зеленому сургучі відтискували королівську печатку.

Матіуш уважно стежив за кожним рухом помічника статс-секретаря. Раніше ця церемонія здавалася йому нудною й непотрібною. Він сердився, що доводиться витрачати стільки часу на такі дурниці. Але сьогодні він зрозумів, чому королі надають цьому такого великого значення.

Незаконвертованими залишилися три листи. Міністрам ця процедура набридла. Від нудьги вони закурили сигари й тихо перемовлялися між собою, хоча етикет не дозволяє розмовляти в той час, коли королівською печаткою запечатують листи. Але міністри ні про що не підозрювали. Посвячених у таємницю було троє: Матіуш, канцлер і міністр юстиції. Потім, коли все з'ясувалося, міністр закордонних справ обурювався: чому йому нічого не сказали?

Помічник статс-секретаря ледь зблід, але зовні залишався абсолютно спокійний, навіть руки в нього не тремтіли. Коли черга дійшла до останніх трьох конвертів, він раптом закашлявся й поліз у кишеню за носовою хусткою. І разом із нею так вправно витягнув такі самі аркуші паперу, засунув у кишеню запрошення, що ніхто, окрім трьох посвячених, нічого не помітив.

— Прошу вибачення, ваша величносте, — невимушено сказав він, — у мене в кабінеті вибите скло, і я трохи застудився.

— Ну що ви, це я повинен перед вами вибачитися. Адже скло те розбив я, коли ми гралися в сніжки, — також невимушено відповів Матіуш.

Помічник статс-секретаря дуже зрадів — думає, пронесло. Але не тут-то було!

— Панове міністри, прошу уваги. Негайно відкладіть сигари! — прогримів у тиші бас міністра юстиції.

Усі зрозуміли: щось трапилося. А міністр юстиції начепив на ніс окуляри і, звертаючись до помічника статс-секретаря, оголосив:

— Іменем закону ви арештовані за шпигунство і зраду. Згідно з параграфом 174, цей злочин карається смертю через повішання.

У помічника секретаря неспокійно забігали очі, на чолі виступили крупні краплі поту, але він не подав вигляду, що здрейфив.

— Пане міністр, це непорозуміння! Я нічого не розумію! Я застуджений, у мене кашель, тому що в кабінеті розбите скло. Мені необхідно піти додому й лягти в ліжко, — лепетав помічник секретаря.

— Ні, приятелю, нікуди ти не підеш! У в'язниці одразу тебе вилікують, не турбуйся!

Двері розчинилися, до зали увійшли п'ятеро тюремників і наділи зрадникові кандали на ноги й на руки.

— Що таке? Що сталося? — галасували міністри.

— Зараз побачите. Будь ласка, ваша величносте, розкрийте ці конверти.

Матіуш вийняв із конвертів підроблені листи і прочитав уголос:

"Тепер, коли чорні королі за мене, мені на вас наплювати. Один раз я розбив вас і ще розіб'ю. Тоді ви станете шовковими. А поки що оголошую вам війну".

У цей час п'ятий тюремник витягував із кишені помічника секретаря разом із носовою хусткою три зім'яті запрошення на відкриття парламенту.

Закутому в кандали в'язневі веліли підписати протокол, що все це правда. І терміново викликали по телефону статс-секретаря, який негайно примчався, ледь живий від страху.

— Ах, мерзотник! — обурювався він. — Я хотів сам прийти, а він просив доручити це йому. Сказав, що в цирку дуже цікава програма, і навіть квиток мені купив. А я, дурень, повірив!

На суд прибули п'ять генералів — військових юристів.

— Підсудний, ви повинні говорити тільки правду. Це може полегшити вашу долю. Якщо ви брехатимете й вивертатиметеся, ви загинули!

— Я говоритиму правду.

— Коли ви стали шпигуном?

— Три місяці тому.

— Що спонукало вас вступити на цей злочинний шлях?

— Я програвся в карти, а грошей у мене не було. Як відомо, картярський борг належить платити протягом двадцяти чотирьох годин. Ось я і взяв казенні гроші.

— Значить, ви здійснили розтрату?

— Я розраховував повернути гроші, коли виграю.

— Ну і що далі?

— Я знову програв.

— Коли це було?

— Приблизно півроку тому.

— А потім? Розповідайте!

— Потім я весь час боявся: ось буде ревізія, і мене заарештують. Нарешті мені стало не під силу жити у вічному страхові, я поїхав за кордон і запропонував іноземному королеві свої послуги.

— Скільки він вам платив?

— Як коли; за важливі повідомлення — багато, за дрібні — копійки. За цю справу мені була обіцяна крупна сума.

— Панове судці, — почав свою промову міністр юстиції, — ця людина скоїла три злочини: перший — розтрата казенних грошей; другий — шпигунство; і третій, найжахливіший, — він хотів, щоб знову спалахнула війна й загинули тисячі ні в чому не винних людей. Згідно з параграфом 174, я вимагаю для нього смертного вироку. Оскільки звинувачена людина штатська, розстріл замінюється шибеницею. Що стосується статс-секретаря, він повинен нести відповідальність за свого підлеглого. Я й сам не проти сходити в цирк, але на таке важливе засідання він не мав права присилати свого заступника, який до того ж виявився шпигуном. За таку серйозну провину по службі згідно із законом йому належить тюремне ув'язнення строком на шість місяців.

Судді-генерали пішли радитися.

— Як же так? Адже шпигун казав, що це зробить сам секретар, а не помічник? — пошепки запитав Матіуш у канцлера.

— Ах, ваша величносте, інформація шпигунів ніколи не буває абсолютно точною! Якщо вони почнуть розпитувати, що та як, це може здатися підозрілим, і їх заарештують.

— Це він здорово придумав — заарештувати його тільки на засіданні. А мене так і підмивало віддати наказ, щоб його тоді ж узяли під варту, — не вгамовувався Матіуш.

— Що ви, ваша величносте, хіба так можна! Найкраще — прикинутися, ніби нічого не підозрюєш, зловити шахрая на місці злочину, і діло зроблено!

Церемоніймейстер тричі вдарив срібною булавою по столу: до зали увійшли судді-генерали.

— Іменем закону оголошуємо вирок. Секретаря — на місяць у в'язницю, його помічника — повісити.

Засуджений до смерті так голосно плакав і просив про помилування, що Матіушу стало шкода його.

Він пригадав, як судили його самого й лише завдяки тому, що судді не мали спільної думки — розстріляти його чи повісити, він, Матіуш, залишився живий.

— Государю, ви вирішуєте, чи помилувати злочинця. Страту, якщо на те буде ваша королівська воля, можна замінити довічним ув'язненням.

І Матіуш, не вагаючись, написав на вироку:

Замінити довічним ув'язненням.

А тепер вгадайте, коли Матіуш ліг спати?

О третій годині ночі.

XXXIV

атіуш ще снідав, коли з'явився журналіст:

— Ваша величносте, мені не терпиться показати вам сьогоднішню газету. Вона, поза сумнівом, вам сподобається.

— А що там нового?

— Будь ласка, подивіться самі.

Матіуш узяв газету. Майже на всю першу сторінку — малюнок: він, Матіуш, на троні, а перед троном на колінах — тисячі дітей із букетами квітів. Під малюнком вірш, у якому невідомий поет підносить його до небес, називаючи найбільшим владикою від створення світу, найбільшим реформатором, сином сонця і братом богів.

Ні малюнок, ні вірш Матіушу не сподобалися, але він промовчав, боячись образити журналіста.

На другій сторінці красувалася фотографія Фелека, а під нею велика стаття: "Перший у світі міністр-дитина". І знову надмірні похвали Фелеку: який він мудрий, хоробрий! Матіуш здолав дорослих королів, а він здолає дорослих міністрів.

І ще там було написано: "Дорослі погано управляють державою, тому що не вміють бігати. А бігати їм не хочеться, тому що вони старі і в них болять кістки".

І в такому дусі ціла газетна сторінка!

Це теж не сподобалося Матіушу: навіщо хвалитися завчасно й лаяти дорослих?

Унизу, де дрібним шрифтом друкувалися події, Матіуш прочитав таке, що змусило його насторожитися:

"Грандіозна лісова пожежа".

— Так, так, горить найбільший королівський ліс, — підтвердив журналіст.

Матіуш кивнув, даючи зрозуміти, що сам бачить, і заглибився в читання замітки. Причина пожежі пояснювалася тим, що лісоруби кинули недопалок.

— Дивно… — бурмотів журналіст. — Я розумію, влітку, під час посухи, ліс може спалахнути від цигарки, але тепер, коли щойно розтанув сніг… Дуже дивно! І потім, ходятьчуткипро якийсь вибух. А при лісових пожежах, наскільки мені відомо, вибухів не буває.

Матіуш мовчав.

— А ви що про це думаєте, ваша величносте? — не вгавав газетяр. — По-моєму, тут щось нечисто.

Голос у нього став тихий, вкрадливий, і Матіуш чомусь подумав: "З ним треба бути обережним".

Журналіст закурив цигарку і змінив тему розмови.

— Кажуть, статс-секретаря засудили вчора на місяць ув'язнення. Я не повідомив про це в нашій газеті, вважаючи, що дітей не цікавлять справи дорослих. Ось якби щось сталося з їхнім міністром, тоді інша розмова! Як це добре, що міністром призначили саме Фелека! Солдати тріумфують: син простого сержанта — міністр! Газетярі теж раді, адже вони давно знають Фелека, він до війни газети продавав.