Острови Халдеї - Джонс Діана Вінн

Не кажучи вже про запах крабів. Я протерла очі рукавом та подивилася знову.

— Ти ж не маєш на увазі…

— Так, маю, — сказав Ого. – Ти не можеш заперечувати, що він досить магічний. І Грін Гріт каже розумні речі, не так як інші папуги. Грін Гріт знає, що він каже.

— Припускаю, що ти правий, — сказала я, починаючи відчувати, радше, благоговіння. – Ймовірно, разом із нами, щонайменше, два Хранителя.

— Тож, ми доберемося до Логри та знайдемо твого батька, — сказав Ого, — якщо його ще можна знайти. І в мене почуття, що тобі доволі подобається командувати…

— Не тоді, коли я не могла танцювати на ярмарку, — сказала я.

— Але більшість часу, — сказав Ого. — Давай же. Визнай це. І ти не повинна почуватися нещасною через Івара, ти знаєш. Він цього не вартий.

Я не усвідомлювала, що мої почуття були настільки очевидні.

— Я скажу тобі, Ого з Логри, — сказала я, — що я вибрала Івара давним-давно, як мого майбутнього чоловіка!

— Я знаю, — сказав Ого. – Але тоді ти була маленька, а він виглядав доволі дорослим. Я довгі роки сподівався, що ти побачиш свою помилку.

— Помилку! – майже заверещала я.

— Бабця завжди каже, що ти робиш помилки, — сказала Тітонька Бек, з візку.

— Тихо, Бек, — сказав Ого. – Так, помилку. В тебе є розум, Ейлін. Івар дійсно, доволі дурний. Тобі буде жахливо нудто, якщо ти проводитимеш із ним весь час. Я знаю по собі. Здається, він гадає, що оскільки він принц, то він ідеальний.

Я подумала про це. Припускаю, я ніколи не наділяла Івара розумом. Донал був розумний, і я завжди знала, що, саме через це, Мевенне надавала перевагу Доналу, а не Івару. Але вона давала Івару усе, що він хоче, постійно. Всі дітлахи у замку знали, що краще не сваритися із Іваром. Він піде до матері і вона покарає особу, що посварилася із ним. Думаючи про це, я розуміла, що Мевенне робила це для Івара, через те, що не дуже любила його.

Мої ранні спогади про Івара були про слабкий жаль до нього. Мевенне давала йому усе, що він захоче, але вона ніколи не обнімала його, як обнімала його брата. Тітонька Бек, яка не була людиною, схильною до обіймів, обнімала мене, коли я цього потребувала і, коли я була мала, вона брала мене на свої (дуже кістляві) коліна. Мевенне ніколи не робила цього для Івара. Але я вірю, Івар думав, що він її улюбленець. Як глупо!

— Але Ріаннан така гарна! – вила я.

— Ти також, — відплатив Ого.

Я вилупилася на нього.

— У неї волосся як стиглий овес, — протестувала я.

— Твоє волосся, — сказав Ого, — саме кольору ірисок, які замкова кухня робить на свята. Ти маєш розпускати його частіше, тому що воно кучеряве.

— Воно мені заважатиме. — сказала я. – І в неї великі сині очі.

— Твої очі настільки ж великі, — сказав Ого, — і вони майже завжди зелені. Я ніколи не зустрічав когось, із кольором твоїх очей.

— Але я така коротка, — сказала я. – Ріаннан майже така висока як ти.

— Така собі каланча, — нетерпляче сказав Ого. – Якщо ти визначилася, що будеш думати про себе як про уродливу карлицю, уперед. Але не чекай, що я буду співчувати.

Я виявила, що сміюся.

— Гаразд, гаразд, — сказала я. – Але є одна річ. Я не можу співати. А ти чув Ріаннан.

— Так, вона може співати, — сказав Ого, — але вона не Мудра Жінка, так? І я не думаю, що це її голос вплинув на почуття Івара.

Я розсміялася знову, трошки. Ми йшли далі. Ми, мабуть, пройшли майже половину милі, коли до мене дійшло, що слід сказати:

— Дякую тобі, Ого.

Він посміхнувся мені, униз.

— Будь-ласка, Ейлін.

Він настільки покращив моє самопочуття, що я навіть почала дивитися на краєвид. Скрізь були кострубаті скелі. Здавалося, тут не було поблизу барда, щоб виспівувати красу, тож він був такий простий, як Плаг-Аглі і виснажений та сірий. Я виявила, що краєвид утішає мене. Він нагадував мені Скарр.

Однак, скоро ми вийшли на височину, що була майже пласка, де трава була нормального різновиду зеленого кольору. Там всюди паслися вівці. Вони бродили по дорозі та дивилися на нас та блеяли. Навколо вигону була огорожа, за якою були корови, а біля наступної огорожі був великий камінь. З якихось міркувань, там була мотузка, обмотана навколо цього каменя, із чимось, що було схоже на маленький корабельний якір, який був прикріплений до її кінця.

— Вони бояться, що камінь улетить геть? – поцікавився Ого.

— Ніколи не знаєш, з усією магією Галлісу, — сказала я.

Щойно я це сказала, ми обійшли камінь та побачили, що мотузка веде до маленького сарайчику, нагору від нас.

— Ні, це хатинка може полетіли, — сказав Ого.

Різ та Фінн чекали якраз за хатинкою. Івар та Ріаннан приєдналися до них, якраз як ми їх побачили. Вони всі повернулися та спостерігали, як ми наближаємося.

— Ласкаво просимо до Панді, — сказав Різ, коли ми зрівнялися. Різ показав жестом нагору на ліво.

Там був великий старий фермерський будинок, оточений ще більшою кількістю овець, він гніздився дуже зручно серед скель та кам'яних будинків. Хтось у одному з дверних отворів побачив нас та закричав та помчав до задньої частини будинку. Коли ми прибули, двері фермерського будинку були відчинені і Різові мати та батько виходили, щоб привітати нас, за ними, ціла юрба фермерських працівників та служниць.

— Вона виграла Співи! – хтось закричав. – Я знав, що вона виграє!

Мати Ріаннан кинулась обнімати її. Тоді нас усіх представили і масивний пастух досяг візка та витяг з нього Тітоньку Бек. Коли її заносили у Панді, вона скромно сиділа на його великих руках, саме так, як її заносили на човен у Скаррі. Всередині, нас прийняли дуже радо. Гадаю, я ніколи не почувалася настільки вдома як у тому будинку.

Головною кімнатою нижнього поверху була величезна кухня, дуже світла, тому що була побілена. Широкі вікна дивилися на південний-захід. У великому вогнищі був вогонь, незважаючи на теплий день, і пастух влаштував Тітоньку Бек у м'яке крісло біля вогнища, перш ніж зіткнутися із одними з вхідних дверей. На стелі були чорні балки з яких звисали різні штукенції – Грін Гріт одразу полетів до них, де всівся, вагомо інспектуючи зв'язку цибулі. Плаг-Аглі направився прямо до вогнища. Чотири вівчарки і цілий натовп котів миттю надали йому місце, з найвеличезнішою повагою. Він кинувся на найкраще місце і, наскільки я пам'ятаю, решта дня була заповнена його буркочучим муркотінням.

Я бачила все це уривками, тому що пересувалася між моїм дядьком та тіткою, які весь час казали:

— Дійсно, дочка Гарета! Ти досить схожа на нього, — та, — У тебе очі твого батька, ти знала?, — та тому подібне. Він цього мені хотілося плакати. Венда, моя тітка, була майже така ж прекрасна як Ріаннан, окрім того, що була старша, звичайно ж, і її волосся було темнішим. Мого дядька звали Бран. Я весь час придивлялася, чи схожий він на мого батька, але було важко сказати, тому що він був дуже високий і мав велику бороду. Гадаю він мав таку ж саму невелику ауру величності, яку я пам'ятала у мого батька, так, ніби він вищий за більшість людей, зовсім не маючи при цьому такого наміру. Молодший брат Різа Брент, мав таку ж ауру.

Було дуже дивно знайти стільки невідомих зв'язків. Невдовзі їх стало ще більше. Люди стікалися з будинків унизу, з іншої сторони пагорбу, всі з метою зустріти нас. Кожен казав мені щось на кшталт:

— Я четвероюрідний брат твого батька, розумієш, — чи, — Я племінниця твоєї бабусі, ось так. – Цих було так багато, що я цілком не здатна назвати їх усіх. Єдині, кого я запам'ятала, були Шкільна вчителька та священик, які залишилися на вечерю, і вони також були родичами. Шкільна вчителька була сестрою Венди і дуже освічена, навіть більш ерудована ніж священик, який був кузеном Брана. Насправді, це нагадувало мені Скарр, як усі були родичами, і я була змушена боротися із ще однією атакою нудьги за домом.

Всі ці відвідувачі спричинили велику метушню гостинності. Було принесене вино та був зроблений чай, і Венда та дві служниці стали дуже зайняті, розносячи оливки та солені печива, що додавалися до напоїв. Іварове обличчя, коли він вперше скуштував оливку, було мальовниче. Його щоки впали, рот та очі зажмурилися і він сказав у розпачі:

— Куди я можу це виплюнути? Будь-ласка!

Ріаннан впала від сміху, але змогла вимовити:

— У вогонь, звичайно ж, дурнику!

Ого сказав:

— О, я пам'ятаю ці! – і взяв жменю. Він дійсно любив їх. І так само, здавалося, любила їх Тітонька Бек. Ого сів на стілець біля її крісла та обережно виймав тяжкі маленькі зернятка-камінці з оливки за оливкою для неї. Вогонь сичав від бомбардування оливковими камінцями. Гадаю, Ого з'їв дві, за кожну, яку давав Тітонці Бек.

Фінн тихенько сидів у кутку, поїдаючи усе, що підносили. Ну, я завжди думала, що Фінн може з'їсти будь-що. Я, я надавала перевагу солоному печиву, хоча уявляла, що можливо, просто набуду смак до оливок, свого часу. Грін Гріт спустився униз з балок, щоб отримати свою частину з мого печива.

В проміжках між цим, Фінн, Ого та я були біля вікон, зачаровані. Землі ферми Брана тягнулися униз до залитих сонцем пологих уступів. Найближчі сіро-зелені дерева були оливковими. Але там були виноградники та фруктові сади з звичайніших фруктів, і поле за полем тягнулися зернові усіх видів – я впізнала ячмінь та сіно, але було багато рослин, яких я до цього ніколи не бачила. Хоча, найчарівнішими речами були команди маленьких товстих коней, що тягнули візки із продуктами до сараїв. Це були не зовсім візки. У них не було коліс. Здавалося, кожен з них важко плив позаду команди, що тягла.

— Як таке може бути? – дивувався Фінн.

Я також дивувалася. Але, найбільше я думала про те, що Бран має тут, свого роду, королівство, повне далеких родичів, радше, як мій далекий кузен Король Кеніг.

Коли всі відвідувачі пішли, окрім священика та Шкільної вчительки, була подана вечеря, за величезним столом. Поки я була зайнята, змушуючи Тітоньку Бек поїсти, Ого був дуже сміливий та балакучий та постійно задавав питання. Одне з перших його питань було про дивовижні візки без коліс.

— О, ці, — сказав Різ, — магічний винахід мого батька. Акуратні, хіба ні?

Я подивилася на мого дядька, думаючи: "Отже, він також чарівник!"

Бран посміхнувся.

— Трохи забрало у мене часу, обміркувати їх, — сказав він. – Вони легші на конях. Але я все ще не знайшов способу, щоб вони не перегорталися.

— Їм потрібне обережне правління, — сказала Ріаннан.