1984 - Орвелл Джордж

Вигляд слів Я КОХАЮ ТЕБЕ і бажання лишитися живим вщент сповнювали його, і тепер вдаватися навіть до найменшого ризику здавалося йому дурістю. Ще не було двадцяти трьох тридцять, коли він вже був вдома та у ліжку – у суцільній пітьми, де ти був у безпеці навіть від телезахисту, доки зберігав тишу – це повернуло йому здатність міркувати послідовно.

Це було фізичною проблемою яка потребувала вирішення : як зв'язатися з цією дівчиною і призначити зустріч. Він більше не розглядав можливості,що вона могла бути причетна до певного роду пастки для нього. Він знав що це не так, через її безпомилкове хвилювання під час того як вона передавала йому записку у долоні. Вочевидь вона була вщент перелякана майже до непритомності, так сильно як тільки могла бути. Йому навіть на думку не спадало відмовитися від її запрошення. Лише п'ять діб тому він цілком серйозно вирішив розвалити їй черепа брукованою каменюкою, але це було не важливо. Він думав про її оголене, сповнене молодої жаги тіло, таке ж яке він бачив у своїх мріях. Він уявляв її спочатку такою ж дурепою як і усі решта з них, що її голова геть набита брехнею та ненавистю, а її шлунок геть повний криги. Певного роду лихоманка охопила його коли він подумав що може втратити її, біле сповнене молодої жаги тіло могло вислизнути від нього! А що найбільше за все лякало його так це те,що вона могла просто передумати якщо він достатньо швидко не зв'яжеться з нею. Але фізична складність зустрічі була неймовірно величезною. Це було так неначе ти намагаєшся зробити рух у шахах вже після того як тобі поставили мат. Куди б ти не пішов, усюди натикався на обличчя телезахистів. Насправді, усі можливі шляхи зв'язку з нею спали йому на думку ще під час тих п'яти хвилин протягом яких він читав записку; але зараз, коли прийшов час думати, він перебрав їх один за одним, неначе інструменти що лежали рядком на його столі.

Безумовно цю несподівану зустріч яка трапилася цього ранку не можна було повторювати. Якщо б вона працювала у Відділі Записів це могло бути відносно просто,але він мав лише тьмяне уявлення де саме у будівлі знаходиться Відділ Фікцій і він не мав жодного офіційного приводу або відмовки щоб піти туди. Якщо б він знав де вона живе та о котрій йде з роботи, то він би міг якось примудритися зустріти її по дорозі до її дому; але намагатися простежити за нею до її дому було небезпечно, тому що це означало тинятися без діла біля цього Міністерства, що обов'язково буде помічено. Надсилання листа поштою – це він навіть теоретично не припускав. Оскільки усталеною практикою,про яку навіть ніхто й не вдавав що вона була таємницею, було розкривання усіх листів при пересилці. Насправді ж,лише декілька людей могли написати листа. Для повідомлень які зрідка все ж потрібно було відіслати існували печатні поштові картки з довгим переліком фраз і ти просто викреслював не потрібні. У будь-якому разі він не знав ні ім'я цієї дівчини, ні її домашньої адреси. Нарешті він вирішив , що найбезпечнішим місцем для цього є буфет. Якщо б він міг всістися поруч із нею за одним столиком, десь у центрі приміщення, не занадто близько до телезахисту, і з достатнім рівнем дзижчання від розмов навколо – якщо ці умови будуть дійсними на,скажімо, тридцять секунд, то з'явиться можливість обмінятися принаймні кількома словами.

Цілий тиждень після цього його життя було неначе суцільний тривожний сон. Наступного дня вона не з'являлася у буфеті допоки йому не довелося піти, оскільки свисток вже пролунав. Ймовірно її було переведено на іншу пізнішу робочу зміну. Вони розминулися навіть не поглянувши один на одного. За день після цього вона була у буфеті у звичайний час, але з трьома іншими дівчатами і прямісінько під телезахистом. Потім протягом трьох жахливих днів вона не з'являлася взагалі. Усе його тіло та розум здавалося були сповнені нестерпно чутливої болючої зажури, певного роду пронизливості, з якою кожен здійснений рух, кожен звук, кожен контакт, кожне слово які він мав сказати або вислухати перетворювалися на агонію. Навіть уві сні він не міг цілковито втекти від її образу. Він навіть не торкався свого щоденника протягом цих днів. Якщо і була хоч якась розрада, то вона була у його роботі, у якій він міг хоч іноді забутися протягом принаймні десяти хвилин. Він не мав абсолютно жодного уявлення про те, що ж трапилося з нею. І не було жодної можливості за якою він би міг отримати довідку щодо неї. Її можливо вже випаровано, можливо вона вчинила самогубство, можливо її вже перевели до іншого кінця Океанії : найгірше і найімовірніше з усього цього, вона могла просто передумати і вирішити уникати його.

Наступного дня вона з'явилася знову. Її рука вже не була на перев'язі і вона мала лише наліпку з лейкопластиру на своєму зап'ястку. Розрада від того, що він її побачив була настільки великою,що він не зміг втриматися від витріщання прямісінько на неї протягом декількох секунд. Наступного ж дня він був дуже близький до успішної розмови з нею. Коли він прийшов до буфету вона сиділа за столиком,що був на добрячій відстані від стіни, і вона була достатньо усамітнена. Було дуже рано і це місце було майже порожнім. Невеличка черга закінчувалася перед Вінстоном і він був вже майже перед прилавком, потім виникла затримка майже на дві хвилини доки хтось попереду скаржився що не отримав своєї таблетки сахарину. Але ця дівчина була все ще на самоті коли Вінстон безпечно узяв свою тацю та почав торувати шлях до її столика. Він йшов наче ненавмисно прямо до неї, його очі шукали якесь місце за столиком поза нею. Вона була приблизно у трьох метрах від нього. Ще дві секунди і він міг би зробити це. Потім голос з-за спини озвався до нього : "Сміт!" Він вдав що не чує. "Сміт!" – повторив голос більш гучно. Це було марно. Він обернувся. Білявий, з дурникуватим обличчям молодий чоловік на ім'я Вільшер, якого він заледве знав, запрошував його посміхаючись до вільного місця за своїм столиком. Відмовлятися було небезпечно. Після того як його було упізнано, він не міг піти і сісти за столик поруч із незнайомою дівчиною. Це занадто привертало увагу. Він сів з привітною посмішкою. Дурникувате біляве обличчя сяяло радісною посмішкою до нього. Вінстон мав яскраву галюцинацію як він щосили лупить киркою прямо у центр цього обличчя. Столик тієї дівчини заповнився декілька хвилин потому.

Але вона повинна була помітити що він прямував до неї і можливо вона зрозуміла натяк. Наступного дня він попіклувався щоби прийти раніше. Цілком достатньо раніше, вона сиділа за тим же столиком майже у тому самому місці і знову сама. Людина,що знаходилася відразу ж перед ним у черзі, це був маленький, з поспішними смикаючимися рухами, тарганоподібний мужчинка з пласким обличчям і крихітними,підозріливими оченятами. Як тільки Вінстон обернувся від прилавку зі своєю тацею у руках, він побачив що цей маленький мужчинка торує шлях прямісінько до столику тієї дівчини. Його надії знову захлинулися. Там було вільне місце за столиком трохи подалі,але щось у зовнішньому вигляді цього маленького мужчинки підказувало що він достатньо турботливо, заради власного комфорту, обере саме найменш залюднений столик. З крижаним серцем Вінстон пішов слідом. Усе було намарно доки йому не вдалося б залишитися з цією дівчиною на одинці. Цієї ж миті роздався оглушливо роздрузканий гуркіт. Цей маленький мужчинка вщент розпластався по підлозі, його таця відлетіла геть, два потоки борщу та кави струменіли по всій підлозі. Він звівся на ноги злобно зиркнувши на Вінстона, якого він вочевидь підозрював у підніжці. Але нічого страшного. За п'ять секунд потому, із серцем що гуркотіло немов справжнісінький грім, Вінстон сидів за столиком з тією дівчиною.

Він не поглянув на неї. Він розвантажив тацю і відразу ж почав їсти. Було вкрай важливо поговорити саме зараз,коли вони на одинці і до того як хтось інший прийде, але зараз жахливий страх оволодів ним. Вже тиждень минув з того часу як вона вперше наблизилася до нього. Вона могла і передумати, вона повинна була передумати! Це неможливо,що б ця афера могла скінчитися вдало; речі такого штибу не трапляються у справжньому житті. Він міг взагалі ухилитися від розмови якщо б цієї миті він не побачив Амплефорта, поета з волохатими вухами, мляво та кульгаво блукаючого по приміщенню з тацею,що шукав місце де б всістися. На своєму туманному шляху Амплефорта неначе тягнуло якимось магнітом до Вінстона, і він обов'язково б всівся за його столик якщо б тільки побачив його. На дію лишилося не більше хвилини. Обоє і Вінстон і ця дівчина були міцно та непохитно загрузлі у поїдання своєї їжі. Та речовина яку вони їли була ріденьким борщем,насправді ж швидше супом з квасолею. Вінстон розпочав розмову з глухого бубоніння. Ніхто з них навіть не підвів очей; вони грузно спрямовували повні ложки цієї водянистої речовини до своїх ротів і між цими повними ложками обмінювалися лише декількома найбільш необхідними словами глухими безвиразними голосами.

"О котрій ти йдеш з роботи?"

"О вісімнадцятій тридцять."

"Де ми можемо зустрітися?"

"Площа Перемоги, неподалік того пам'ятнику."

"Там же повно телезахистів."

"Не має значення,якщо там буде достатньо людно."

"Якийсь сигнал?"

"Ні. Не підходь до мене доки не побачиш юрми людей навколо мене. І не дивись на мене. Просто тримайся десь поблизу від мене."

"О котрій годині?"

"О дев'ятнадцятій годині."

"Добре."

Амплефорт так і не побачив Вінстона та всівся за інший столик. Вони більше не розмовляли і, наскільки це було можливо для двох людей що сидять навпроти за одним і тим самим столиком,вони не дивилися один на одного. Дівчина швидко закінчила ланч та пішла,у той час як Вінстон лишився щоб викурити сигарету.

Вінстон прийшов до Площі Перемоги раніше зазначеного часу. Він блукав навколо підмурків величезної рифленої колони, на верхівці якої статуя Старшого Брата пильно вдивлялася у південному напрямі прямо у небеса де він вщент переміг Євразійські аероплани ( лише кілька років тому це були Східазійські аероплани) у Битві за Злітно-посадкову Смугу Один. На вулиці попереду цього пам'ятнику була статуя чоловіка верхи на коні, що певно зображувала Олівера Кромвеля.