Цусіма - Новиков-Прибой Олексій
В результаті на другий день сталося те, чого японці аж ніяк не чекали. Багато разів безкарно вони крейсирували перед очима росіян, які не розпочинали ніяких дій. І раптом пролунав вибух, другий: "Хатсузе" потонув на місці, слідом за ним — "Ясіма". Це так сильно вплинуло на психологію знахабнілого ворога, що всю відвагу з нього немов рукою зняло. На інших його кораблях зчинився неймовірний переполох. Японці втратили всяке самовладання, їхній страх посилювався від того, що навколо не було видно жодного російського корабля. Вони не знали, від чого сталися ці вибухи: від мінного загородження чи від підводних човнів. Як вийти з цього становища? Стріляти було ні в кого, але, охоплені панікою, вони все ж безладно й безцільно гатили в усі боки і у воду навколо себе. Це був дуже зручний момент для довершення розгрому решти японських кораблів і прориву блокади. Але замість того, щоб розпочати активні дії, російська ескадра, не підготовлена до виходу в море, продовжувала стояти на внутрішньому рейді, неначе сторонній глядач.
А 28 липня вона не прорвалась у Владивосток тільки тому, що на флагманському кораблі був убитий командуючий ескадрою адмірал Вітгефт.
Командуючий японським флотом Того сам собі ускладнив справу. Замість того, щоб розпорошувати свої сили, він міг би, користуючись раптовістю, спрямувати на російську ескадру зосереджений удар три-дцяти-сорока міноносців. Напевне можна сказати, що тієї ж ночі в Порт-Артурі не уціліло б жодного великого корабля. А така грандіозна катастрофа прискорила б і падіння фортеці.
Одноокий моряк-артурець, прощаючись з нами, сказав на закінчення:
— Коли б у нас вище начальство було розумніше, японцям зовсім був би капут. Шкода, що загинув адмірал Макаров. Батько його був кантоністом, колись служив боцманом. Через це офіцери з вищої породи, глузуючи, називали нашого знаменитого адмірала знахабнілим кантоністом. А тим часом, як тільки він замість "адмірала-лахмітника" приступив до командування Першою ескадрою, зразу на ній люди ожили. Лише один тиждень прожив він у нас, і флот став невпізнанним. І. треба ж було статися лиху: броненосець "Петропавловск" налетів на японську міну і разом з Макаровим пішов на дно. Такого флотоводця у нас не стало. Все звелося нанівець.
Від цих розмов ми повертались до одного тривожного питання, що не давало нам спокою: а що буде з 2-ю ескадрою? Судячи з початку воєнних дій та інших даних, адмірал Того не виявив особливих здібностей у військово-морському мистецтві. Він теж бував необережним і непередбачливим. І японські моряки виявились незастрахованими від паніки, не такими доблесними, якщо по них як слід ударити. Це трохи підбадьорювало нас. Але при згадці про "Гулльський інцидент" ми знову впадали в тяжку зневіру.
ТАНЖЕР. Я ДІЗНАЮСЬ, ЩО ЗА МНОЮ СТЕЖАТЬ
До Танжера, що лежить по другий бік Гібралтарської протоки, на африканському березі, ми прибули біля третьої години пополудні 21 жовтня. Тут на рейді ми застали майже всі кораблі нашої ескадри, що прибули сюди днів за чотири до нас. Не було тільки міноносців, які теж побували тут і встигли вже одійти з кількома транспортами до Алжіру. Крім наших суден, на рейді стояли два французькі крейсери і один англійський.
Оскільки ця частина Африки належить до французької колонії Марокко, нас прийняли в цьому порту дуже гостинно. Нам запропонували стояти тут скільки завгодно. Говорили, що англійці, як союзники японців, протестували проти цього, але марно.
Того ж вечора від ескадри відділились кораблі: броненосці — "Сысой Великий", "Наварин", крейсери — "Светлана", "Жемчуг" і "Алмаз". Цей загін контр-адмірал Фелькерзам повів у Середземне море. Потім він мав зайти в Суду, пройти через Суецький канал і далі до острова Мадагаскар, де Рожественський призначав своєму молодшому флагманові рандеву. А інші кораблі підуть туди ж навколо Африки, обігнувши мис Доброї Надії. Коло Мадагаскару мають ще приєднатись до нашої ескадри судна, які добудовуються і озброюються в Росії: "Олег", "Изумруд". "Смоленск", "Петербург", "Терек", "Дон", "Урал" і міноносці.
Чи правильно вчинив Рожественський, розчленувавши свою ескадру?
Наші офіцери висловлювалися з цього приводу по-різному. Дехто вважав це помилкою: японці можуть вислати загін сильних крейсерів і розбити кораблі Фелькерзама, а тоді й іншим нашим суднам нічого не залишиться робити, як тільки повернутися в Росію. Інші заперечували, кажучи, що японці не наважаться відійти так далеко від своєї бази. Але, очевидно, ніхто з нас не Міг як слід розібратися в міркуваннях командуючого.
Плавуча майстерня "Камчатка", що своїми телеграмами внесла такий переполох в ескадру, тепер стояла перед нами ціла і неушкоджена. Від матросів та вільнонайманих майстрових з неї ми дізналися, що у них в ніч проти 9 жовтня панузало таке ж безладдя, як і в нас
Почали вантажити вугілля. Але посвіжів східний вітер, наступаючи на нас з відкритого боку бухти. На грот-щоглах військових суден затріпотіли довгі косиці вимпелів. А вночі розгулявся шторм, здіймаючи великі хвилі. Німецькі вугільні пароплави, пришвартовані до броненосців, м'яли свої борти, загрожуючи пошкодженнями і нашим кораблям. Тимчасово вантаження вугілля було припинено.
Ніч, похмуро-темна і виюча, спустилася рано. Місто освітилося вогнями. Броненосець, похитуючись, скреготів залізом якірних канатів. Я довго сидів на баку, біля ґнота, почуваючи невимовну тугу, що роз'їдала серце, наче сіль свіжу рану. Тут же, спалахуючи цигарками або самокрутками, сиділи матроси. І всі ми з заздрістю, як звірі з клітки, дивились на африканський берег, що так привабливо виблискував вогнями. Яке життя тепер тече там на суші, в кам'яних будинках, в світлих кімнатах?
Хтось зітхнув:
— Не пускають нас у місто. Інші відразу ж підхопили:
— Там у ресторанах, мабуть, музика грає, публіка веселиться.
— Чого їм не веселитися, коли вони на війну не йдуть?
— Закохані цілуються.
— У деяких наших вдома залишилися жінки. їх, мабуть, тепер теж хто-небудь цілує,— додав кочегар Бакланов.
У відповідь на це один матрос, ні до кого не звертаючись, міцно і злісно вилаявся.
Слухаючи товаришів, я думав: наскільки ж тепер берегові жителі щасливіші за нас! Здавалося, ми вже ніколи більше не сидітимемо в світлій кімнаті і не розмовлятимемо з близькими людьми, не думаючи про війну. Перед нами величезні переходи морями та океанами, безконечні вантаження вугілля під незвичною спекою тропіків, денні і нічні тривоги, всілякі митарства, бурі у водних просторах і хвилювання в душі. І все це ми будемо терпііи, можливо, тільки для того, щоб, зустрівшися з ворогом, загинути в морській безодні, навіть не знаючи за що. Скажуть — цього вимагає нація. Але ж нація — це я і гальванер Альференко, боцман Воєводін і кочегар Бакланов, офіцери і матроси, робітники і селяни; це народ, зв'язаний між собою не тільки територією, але й спільністю походження, звичаїв і політичною історією. Хіба нас і наших родичів питали, чи потрібна війна з Японією? її затіяли купка пройдисвітів і титулованих осіб, не зважаючи на інтереси народу і маїрчи на меті лише свою користь. Такі думки приходили в голову не мені одному, а багатьом морякам, що плавали на 2-й ескадрі. В той же час при згадці про велику і далеку батьківщину наші серця переповнювались гіркотою і образою за її ганьбу й поразку. Ми були схожі на дітей, безсовісний вітчим яких віддав на поталу їхню рідну матір. Як діти, ми були безправні і безсилі. Ми могли тільки глибше любити спільну стражденну свою матір і таїти в собі ще більш непримиренну ненависть до негідника вітчима.
Повз нас обережно, наче підкрадаючись до когось, пройшов офіцер. Матроси впізнали в ньому лейтенанта, який дістав від них прізвисько Вредний. Він ніколи не кричав на нас, не лаяв останніми словами, не бився, як це робили інші. Розмовляв з нижніми чинами тихо й ласкаво, з приклеєною усмішкою на червонощокому і широкому обличчі. І все-таки він цілком виправдував дане йому прізвисько: матрос, що проштрафився перед ним, пощади не просив. З якоюсь крижаною тупістю він зневажав своїх підлеглих, і коли визначав їм кару, то робив це безпристрасно, немов крамар, що оголошує ціну на товар за прейскурантом.
Через вістових ми знали, що в кают-компанії він більше за всіх домагався того, щоб якомога суворіше ставитися до команди, і багато разів сперечався з старшим офіцером Сидоровим, вважаючи, що він ставиться до нас надто ліберально. У нього була постійна звичка — підійти до купки матросів непомітно і підслухати, про що говорять. І тепер, прийшовши на бак, він зупинився і наставив вухо в наш бік.
Матроси відразу ж звернули розмову на тему про веселі будинки. А це, з його точки зору, означало, що ніяких неблагонадійних думок у них нема.
Вредний постояв трохи і пішов.
— За що він так ненавидить нас? — спитав один з матросів. Гальванер Козирєв відповів:
— Значить, якась причина є. Він і на березі був такий самий. І розповів нам про цей випадок.
Козирєв служив з ним в одному флотському екіпажі. Коли Вредний лишався на ніч вартовим по екіпажу, то вранці обов'язково кілька матросів попадали в карцер. Ще до побудки команди при ньому в канцелярії уже стояли напоготові горніст і барабанщик. Тільки-но надворі лунали звуки горна, він відразу ж ішов обходом по всіх ротах екіпажу в супроводі мовчазного горніста і барабанщика. Отут і починалась забава. Якийсь унтер, незважаючи на те, що побудка команди уже була, все ще спав на своїй койці. Цього тільки й треба було лейтенанту Вредному. Він підкрадався до цієї койки, ставив у головах горніста і барабанщика і подавав їм рукою знак — починай! Від дикої музики над самим вухом винний, часом без кальсонів, часом зовсім голий, схоплювався, як блискавка. Дурнішого або навіть ідіотського виразу на обличчі, ніж у такої людини, навряд чи можна було ще десь побачити. Перед ним, надсаджуючись, горлав горніст, гримів барабан і стояв у золотих погонах при шаблі вартовий офіцер, самовдоволено усміхаючись і з легким поклоном примовляючи:
— Прошу, на три доби, на три доби.
Що це — якась мара? Винуватий нічого не розумів і стояв на своїй койці на весь зріст, вирячивши очі, з таким розгубленим виглядом, ніби його вдарили по голові поліном.
