Хроніки Нарнії — 7. Остання битва - Льюїс Клайв Степлз
І щось яскраво спалахнуло позаду. Усі обернулися. Тіріан обернувся останнім, бо боявся. Там був той, до кого він прагнув усім серцем, – величезний і справжній золотий Лев, сам Аслан, і решта вже стояли на колінах навколо його передніх лап, ховаючи руки та обличчя в гриві, а він нахиляв уперед голову, аби доторкнутися до них язиком. Потім він затримав свій погляд на Тіріані, і той, тремтячи, наблизився й стрімко кинувся до лап Лева, а Лев поцілував його і сказав:
– Молодець, останній королю Нарнії, який твердо стояв у найлихішу годину.
– Аслане, – попросила Люсі крізь сльози, – чи можеш ти… зроби, будь ласка, щось для цих бідолашних гномів.
– Люба, – відповів Аслан, – я покажу вам обом, що я можу зробити і чого не можу.
Він підійшов до гномів ближче і неголосно проревів, хоча повітря при цьому здригнулося. Та гноми обізвалися один до одного:
– Чуєш? Це та банда з того боку хліва. Намагаються нас пристрахати. За допомогою якоїсь машинки. Не варто звертати увагу. Не дамо знову обдурити нас!
Аслан підняв голову і труснув гривою. Миттєво на колінах у гномів з'явилися різні ласощі та делікатеси: пироги, язики, голуби, трюфелі, морозиво, а у правій руці в кожного келих із добірним вином. Та користі з того було мало. Вони заходилися пожадливо їсти й пити, хоча було видно, що вони не здатні відрізнити смак до ладу. Їм здавалося, ніби вони їдять та п'ють те, що можна знайти в хліву. Так, один казав, що силкується їсти солому, інший – що йому дістався шматок старої ріпи, а третій – що знайшов лист сирої капусти. Потім вони піднесли до губ золоті келихи з добрим червоним вином і сказали:
– Кхе-кхе. Це ж треба: пити помиї з корита, з якого пив осел? Ніколи не думали, що дійдемо до такого.
Та незабаром кожному стало ввижатися, що інший знайшов смачніший кус, тож вони заходилися хапати і виривати один у одного ласий шматок і сварилися доти, доки не зав'язалася справжня бійка, і всі ласощі та делікатеси були розмазані по їхніх фізіономіях та одязі і розтоптані під ногами. Нарешті вони усілися, щоб висякати роз'юшені носи та потерти синці, і сказали:
– Що ж, принаймні, нас не пошили в дурні. Нас кругом пальця не обкрутиш. Гноми для гномів.
– Ось бачите, – промовив на те Аслан, – вони не дають нам стати їм у пригоді. Вони віддали перевагу не вірі, а лукавству. Їхня темниця лише у їхніх головах, і поки вони ще у тій темниці. І не можуть вийти з неї, бо дуже бояться, щоб їм не задурили голови. Але, ходімо, діти. У мене є ще одна справа.
Він підійшов до дверей, і всі подалися за ним. Тут він підвів голову і як зареве: "А тепер прийшов час!", потім ще голосніше: "Час!", і так голосно, що голос його долинув до зірок і вони мало не задрижали: "ЧАС". І двері відчинилися настіж.
Розділ 14
Нарнію огортає ніч
Усі з'юрмилися праворуч, трохи позаду від Аслана, та мовчки дивилися у прочинені двері.
Вогнище згасло. Всюди панувала темрява: ліс попереду не можна було навіть розрізнити, якби на тлі обсипаного зорями неба не вимальовувалися виразні силуети дерев. Аслан знов заревів, і зліва усі побачили ще одну темну постать. Тобто навіть не постать, а темну беззоряну пляму на чорній нічній завісі. Пляма та росла й піднімалася усе вище, доки не перетворилася на людську постать, більшу за будь-якого з велетнів. Усі присутні зналися на географії Нарнії досить добре, аби зрозуміти, де саме підвівся на ноги велетень – те сталося на вересовій пустці, що простягалася на північ поза річкою Кам'янкою. Джил із Юстасом одразу ж згадали, що колись у глибокому підземеллі за цими пустинними землями бачили спочиваючого гіганта. Їм тоді сказали, що ім'я йому – Час, а прокинеться він тоді, коли світ зустріне свій кінець.
– Так, – промовив Аслан, хоч ніхто й не прохопився ані звуком. – Доки він лежав у глибокому сні, ім'я йому було Час. Але тепер, коли він прокинувся, прийшла пора давати йому нове.
Велетень підніс до губ рога – і так само зробила чорна химерна фігура на тлі зірок. Трохи згодом – забагато часу потребує звук, аби долати відстані, – почулося гудіння рога: моторошне та високе, але разом із тим сповнене убивчої, потойбічної краси.
І небо одразу ж сповнилося падаючими зірками. Одна падаюча зірка – то вже дивовижне видовище, але тепер вони осипалися із небесного склепіння десятками, сотнями, тисячами, наче справжній зоряний дощ. Небосхил усе сипав й сипав зірками, а коли настало затишшя, усім здалося, нібито на тлі чорного неба постала ще одна фігура на кшталт велетня. Тінь її була у зовсім іншому місці, просто в них над головами, немовби в самісінькій безодні неба. "Може, то хмара", – припустив Едмунд, та хоч би чим те не було, але на тому місці більше не засвітилася жодна зірочка – сама лише непроглядна темрява нависала на усіма, а з усіх боків тривав зорепад. Трохи згодом, поволі, темна тінь почала ширитися, заливаючи собою небокрай: спочатку почорніла чверть неба, потім тьмяною завісою затягнуло вже половину, і, зрештою, лише на горизонті зорі продовжували пиряти в небі.
Не без здивування (і, чого вже таїти, не без остраху) усі раптом збагнули, що коїться навкруги. Темрява, що поступово залила собою усе небесне склепіння, була зовсім не тінню і не хмарою: то була порожнеча, що залишилася, коли небо покинули всі зірки. Не лишилося жодної – Аслан покликав їх додому.
Останні миті зорепаду зачаровували: зірки падали скрізь, а як уже знали Едмунд із Люсі, яким довелося зустрітися із зіркою за часів своїх мандрувань, зірки в Нарнії – то зовсім не великі палаючі кулі, а люди, сяючі люди, що спускалися з небес, із палаючим сріблом волоссям та списами із білого розпеченого металу. Вони з неймовірною швидкістю наближалися до землі, із шипінням приземляючись на опалену від їхнього жару траву, та, промайнувши повз друзів, зупинялися десь позаду та трохи праворуч.
І це було добре, бо, коли на небі не лишилося жодної світлої плями, мало стати так темно, що ніхто і нічого не міг бачити. Та скупчення зірок у них за спинами випромінювало невтримне біле світло: усі могли бачити безкраї простори нарнійських лісів так виразно, ніби на них спадало світло ліхтаря. Кожен кущик чи травинка відкидали чітку тінь, а обриси кожного листочка вимальовувалися так гостро, що здавалося, нічого не варто об нього порізатися.
На землі перед ними лежали їх власні тіні. Тінь Аслана простяглась трошки ліворуч: величезна та жахлива – вона виділялася серед інших. А над усім цим простягалося непорушне темне небо, що втратило свої зірки назавжди.
Світло позаду них (і трохи праворуч) було таким сильним, що навіть освітило схили Північних земель. Там щось рухалось. Величезні тварини сповзалися у Нарнію – великі дракони, гігантські ящірки та птахи без пір'я із кажановими крилами – і щезали в лісах. Кілька хвилин там стояла тиша. Потім вони почули – спочатку дуже тихі, наче здалеку, – звуки плачу, а потім, з усіх напрямів, шурхіт, тупіт і звуки крил, що наближалися. Через деякий час можна було розрізнити тупотіння маленьких ніжок від тупотіння великих і цокотіння маленьких копит від важкої ходи більших звірів. А потім навколо з'явилися тисячі блискучих очей. І нарешті з тіні дерев, рятуючи своє життя в нестримному бігу, тисячами та сотнями тисяч стали з'являтися всі – розумні звірі, гноми, сатири, фавни, велетні, остраханці, древлянці, тупотупи та дивні неземні створіння із далеких островів чи з невідомих Західних земель. І всі вони поспішали до дверного отвору, перед яким стояв Аслан.
З усієї подорожі лише цю її частину, мов примхливий сновид, опісля ледь можна було згадати. І тим паче ніхто не міг потім сказати, скільки саме часу минуло. Інколи здавалося, що промайнуло кілька хвилин, а потім – що все те тягнеться вже довгі роки. Звичайно, така ватага нізащо б не пройшла крізь невеличкий дверний отвір, але чи то він збільшився, чи то істоти зменшилися до розмірів комашок – щось таке трапилося, але геть непомітно для всіх присутніх.
А лавина розмаїтих створінь підкотилася вже зовсім близько, і що ближче звірі були до зірок, то яскравіше блищали їхні очі. А коли вони опинялися зовсім поряд із Асланом, траплялося одне й двох: вони заглядали йому в очі (не зовсім певен, що із власної волі – скоріш за все, вони не змогли б того не зробити, навіть якби і воліли) і, щойно вони здіймали очі, вираз їхніх облич жахливо змінювався й на них виразно читалися острах та ненависть. Ось тільки за мить з розумних істот вони перетворювалися на звичайнісіньких собі тварин і обличчя їхні розгладжувалися. І всі, хто палав ненавистю до Аслана, загортали праворуч і щезали в його безкраїй чорній тіні, що, як ви вже здогадалися, вкривала все зліва від дверного отвору, і ніколи більше діти їх не бачили, а ми не знаємо, що із ними сталося. Ті ж звірі, що дивилися на Аслана із любов'ю, хоч які й не були налякані, проходили у двері справа від Аслана. І незвичні ж серед них траплялися створіння: Юстас навіть упізнав одного з тих гномів, що розстріляли коней, та в нього не було часу дивуватися таким речам (і не йому було судити), бо радість витіснила в нього з голови будь-які інші переживання. Серед тих, кому пощастилоя стояти разом із Тіріаном та друзями, були всі ті, кого вони вважали загиблими: кентавр Рунвіт, єдиноріг Діамант, і кабан, і ведмідь, і орел Гострозір, і пси, і коні, і гном на ім'я Поґін.
– Усе вище і все далі! – прокричав Рунвіт та блискавкою понісся на захід. І хоча вони не зрозуміли його, слова ті збурили в них піднесення і хвилювання. Кабан щось дружньо прохропів, а ведмідь саме збирався зауважити, що все ще анічогісінько не зрозумів, коли помітив за їхніми спинами плодові дерева та, перевалюючись, почвалав до них так швидко, як тільки міг, і там, без сумніву, знайшов щось і без слів йому доступне. Але пси лишилися, помахуючи хвостами, та Поґін лишився, тиснучи кожному руку і всміхаючись від вуха до вуха. Діамант нахилив свою білу як сніг голову королю до плеча, а король щось прошепотів йому у вухо. І лише після цього всі знов звернули увагу на те, що коїлося за прочиненими дверима.
Нарнія лишилася драконам і великим ящерам на поталу. Вони снували туди-сюди, вириваючи із корінням дерева та розгризаючи їх, наче стебла ревеню.
