Життєва філософія кота Мура - Гофман Ернст Теодор Амадей

Понто в подяку виконав ще один коротенький танок, тоді поспішив з ковбаскою до мене і віддав її мені з дружніми словами:

— На їж, підживи душу, любий мій!

Коли я вм'яв ковбаску, Понто звелів мені йти за ним, сказавши, що хоче відвести мене до майстра Абрагама.

Ми неквапом пішли поруч, щоб зручніше було, ідучи, провадити розумну розмову.

— Я визнаю, — почав я, — що ти, любий Понто, краще за мене вмієш давати собі раду в цьому світі. Я б ніколи не зміг уласкавити серце тієї варварки, а ти доконав це так неймовірно легко. Але вибач мені — у твоїй поведінці з тією ковбасницею було щось таке, проти чого повстає моя природжена гідність. Якесь покірне підлещування, втрата самоповаги, приниження своєї шляхетної натури — ні! Любий пуделю, я нізащо не зміг би так запобігати ласки, так пнутись зі шкури, так покірно випрохувати їжі, як ти. Коли я дуже голодний або до чогось дуже ласий, то просто стрибаю на стілець за спину господареві й тільки ніжно мурчу. І навіть цим я не стільки прохаю ласки, скільки нагадую господареві про його обов'язок задовольняти мої потреби.

На мої слова Понто голосно засміявся і сказав:

— Ох, Муре, дорогий мій коте! Ти, може, і вправний літератор і розумієшся на всяких мудрих речах, про які я й гадки не маю, але в самому житті ти нічогісінько не тямиш і без мене пропав би, бо не маєш ані крихти життєвої мудрості. По-перше, ти, мабуть, інакше міркував би, не з'ївши ковбаски, бо голодний скромніший і поступливіший, ніж нащений, а по-друге, ти дуже помиляєшся щодо мого, як ти кажеш, підлещування. Ти сам добре знаєш, що танцювати й стрибати мені дуже приємно і я часто роблю так задля власної розваги. Коли я починаю показувати людям своє мистецтво, [397] власне, тільки з бажання трохи розворушитися, мені стає страшенно смішно, що ті йолопи гадають, ніби я так стараюся з особливої симпатії до них і лише для того, щоб розвеселити і втішити їх. Атож, вони справді думають так, хоч неважко помітити, що наміри мої зовсім інші. Ти, любий, щойно сам бачив живий приклад цьому. Хіба дівчина не могла відразу здогадатися, що мені йдеться тільки про ковбаску, а бачиш, яка вона була рада, що я їй, незнайомій, показую свої штуки, ніби вважаю її саме тією особою, яка здатна їх оцінити. Якраз із тієї радості вона й зробила все, чого мені було треба. Життєва мудрість каже: коли ти щось робиш для себе, вдавай, наче робиш його тільки задля інших, тоді вони почуватимуться дуже зобов'язаними тобі й виконають усе, що ти захочеш. Багато хто здається люб'язним, послужливим, скромним, ніби тільки й думає, як би догодити іншим, а має на оці лише своє неоціненне "я", якому слугують інші, самі того не відаючи. Отже, те, що ти волієш звати покірним підлещуванням, є не що інше, як мудра розважність, яка грунтується на дурості інших і вмінні нею ко-ристатися.

— О Понто, — заперечив я, — звичайно, ти людина світська, і я ще раз кажу, що ти краще за мене розумієш життя, але все ж таки важко повірити, щоб ті твої химерні штуки давали тобі втіху. Принаймні мені аж моторошно ставало від твого штукарства, коли ти в моїй присутності приніс своєму господареві шматок печені і обережно тримав його в зубах, не відкусивши ні крихти, поки господар не дозволив тобі з'їсти його.

— А скажи мені, — мовив Понто, — скажи мені, любий Муре, що було потім!

— Потім твій господар, — відповів я, — і майстер Абра-гам також почали хвалити тебе понад усяку міру й наклали тобі цілу тарілку печені, яку ти всмак ум'яв.

— Отже, любий коте, — повів далі Понто, — отже, любий коте, ти віриш, що якби я з'їв той шматочок печені, то отримав би потім таку велику пайку її і що взагалі щось би отримав? Затям собі, недосвідчений юначе, що не треба боятися маленьких жертв, коли хочеш досягти великої мети. Мене дивує, що ти, такий начитаний, не знаєш, як часом доводиться віддавати шкірку, щоб піймати мишку. Признаюсь тобі, поклавши лапу на серце, що якби мені трапився шматок печені десь у закутку, я б його вмент проковтнув, не чекаючи дозволу господаря, аби тільки ніхто не бачив. Така вже в нас натура, [398] що в закутку ти поводишся інакше, ніж на людній вулиці. Крім того, є ще одна слушна засада, заснована на глибокому життєвому досвіді: в дрібницях краще бути чесним.

Я трохи помовчав, міркуючи про засади, які проголосив Понто, і згадав вичитане десь правило, що кожен повинен поводитись так, щоб його вчинки могли бути нормою для всіх, тобто так, як він хотів би, щоб з ним повелися інші, й надаремно силкувався погодити це правило з життєвою мудрістю Понто. Мені спало на думку, що дружні послуги, які тепер робить мені Понто, може, також вийдуть мені на шкоду, а йому на користь, і я навпростець сказав йому про це.

— Ох ти, базікало! — засміявся Понто. — Та хіба про тебе йдеться? Від тебе мені не може бути ані користі, ані шкоди. Твоїм мертвим знанням я не заздрю, твоїх уподобань не поділяю, а якби ти замислив проти мене щось лихе, то я переважаю тебе і спритністю, і силою. Стрибну, схоплю тебе своїми гострими зубами за карк, і тобі каюк.

Мене пойняв неабиякий страх перед своїм власним товаришем, і він ще побільшав, коли якийсь великий чорний пудель приязно, за собачим звичаєм, привітався з Понто і обидва вони, позираючи на мене палючими очима, тихо забалакали між собою.

Прищуливши вуха, я чкурнув убік, та скоро чорний пудель пішов, і Понто знов прибіг до мене, гукаючи:

— Ходімо далі, друже!

— О небесна сило, — вражено сказав я, — хто цей поважний добродій? Він, либонь, так само добре обізнаний з життям, як і ти?

— Здається мені, — відповів Понто, — що ти злякався мого доброго дядька, пуделя Скарамуша? Мало того, що ти кіт, а ще й маєш заячу натуру.

— То чого ж, — відповів я, — чого в твого дядька так палали очі, коли він поглядав на мене, і про що ви перешіптувались так підозріло й таємниче?

— Не приховаю від тебе, — відповів Понто, — не приховаю від тебе, любий Муре, що мій старий дядько трохи буркітливий і, як усі в його віці, дотримується давніх, застарілих поглядів. Він здивувався, побачивши нас разом, бо наше нерівне становище не допускає ніякого зближення. Я запевнив його, що ти дуже освічений, вихований юнак і що з тобою мені досі було дуже весело. Тоді він дозволив мені часом розмовляти з тобою, тільки попередив, щоб я не на-ДУМав привести тебе на пуделячі збори; ти ніколи не матимеш [399] такої честі, хоча б через свої маленькі вуха, що вже самі собою свідчать про твоє низьке походження і порядним капловухим пуделям взагалі здалися б непристойними. Я пообіцяв не порушувати його заборони.

Якби я тоді вже що-небудь знав про свого великого предка Кота в чоботях, який досяг високих посад і великої шани, ставши нерозлучним другом короля Готліба, то дуже легко довів би пуделеві Понто, що присутність нащадка такого славетного роду повинна робити честь будь-яким пуделя-чим зборам. Та, бувши тоді ще невігласом, я мусив терпіти, що Скарамуш і Понто гордували мною.

Ми простували далі. Перед самими нами йшов якийсь юнак. Раптом він, радісно вигукуючи, так швидко подався назад, що неодмінно наступив би на мене, якби я миттю не відскочив убік. З таким самим радісним вигуком до нього кинувся інший юнак, що йшов йому назустріч. Вони обнялися, як друзі, що давно не бачились, потім, узявшись за руки, трохи пройшли разом поперед нами, тоді знов стали, так само ніжно попрощались і розійшлися. Той, що йшов в одному напрямку з нами, трохи постояв, дивлячись услід другові, потім шаснув у якийсь будинок. Понто зупинився, я також. На третьому поверсі того будинку, куди зайшов юнак, розчинилося вікно, і з нього визирнула гарненька дівчина. З нею стояв юнак, і обоє вони, весело сміючись, дивились услід другові, з яким той юнак щойно попрощався. Понто глянув угору й щось пробурмотів крізь зуби, я навіть добре не розчув, що саме.

— Чого ти тут застряв, любий Понто? Може, вже підемо? — запитав я.

Але Понто ніби не почув мене. Аж за якийсь час він невдоволено тріпнув головою і мовчки рушив далі.

— Побудьмо, — сказав він, коли ми дійшли до гарненького майданчика, обсадженого деревами й прикрашеного статуями, — побудьмо трохи тут, любий Муре. Мені ніяк не сходять з думки тих двоє юнаків, що так щиро обіймались на вулиці. Вони такі друзі, як Дамон і Пілад.

— Дамон і Піфій, — поправив я його.— А Пілад був друг Ореста. Він завжди дбайливо вдягав його в халат, укладав у ліжко і поїв виваром ромашки, коли фурії та демони надто вже жорстоко допікали сердешному. Видно, любий Понто, що ти не вельми знаєш історію.

— Овва, — відмахнувся Понто, — овва, зате історію тих двох друзів знаю дуже добре і розповім її тобі з усіма подробицями, [400] так, як сам чув разів із двадцять з уст свого господаря. Може, тоді ти поставиш поряд із Дамоном і Піфієм, Орестом і Піладом ще й третю пару — Вальтера й Формозу-са. Формозус і є той юнак, який мало не розтоптав тебе з радощів, що зустрів свого любого Вальтера. А в гарному будинку з світлими дзеркальними вікнами мешкає старий, страшенно багатий президент, до якого Формозус, завдяки ясному розумові, спритності і блискучим знанням зумів так підлеститись, що скоро старий полюбив його, мов рідного сина. Потім сталося так, що Формозус зненацька втратив свою жвавість, зблід і змарнів, наче на нього напала якась хвороба, за кожні чверть години з його грудей разів із десять виривалися тяжкі зітхання, ніби він прощався з життям, він зробився задумливий, замкнутий, здавалося, що він нізащо в світі не відкриє нікому своєї душі. Довгий час старий даремно допитувався юнака, в чому причина його прихованої журби, і нарешті виявилося, що юнак смертельно закохався в єдину дочку президента. Спершу старий злякався, бо пов'язував з дочкою інші плани й не думав видавати її заміж за Формозуса, що не мав ані становища, ані посади. Але, побачивши, що бідолашний юнак тане з кожним днем, президент переборов себе й запитав Ульріку, чи їй подобається молодий Формозус і чи він, бува, не освідчився їй у коханні. Ульріка опустила очі додолу й відповіла, що, хоч Формозус, як хлопець скромний і стриманий, ще не освідчувався їй, вона давно помітила його закоханість, бо ж почуття важко приховати, він їй подобається, і коли б ніщо не стояло на заваді, коли б любий татко не заперечував, то...— одне слово, Ульріка сказала все те, що за таких обставин звичайно й кажуть дівчата, які вже пережили перший розквіт своєї молодості і до яких усе частіше навідується прикра думка: "Хто, хто нарешті стане зі мною під вінець?" Після цього президент сказав Формозусові: "Не журися, хлопче! Радій, і нехай тобі щастить — Ульріка буде твоя!" Так дочка президента стала нареченою молодого Формозуса.