Діти морозу (збірка) - Лондон Джек

Очі цієї людини заплющені, але часом вона розплющує їх і чогось шукає навколо себе. Вони сині, як небо, а коли зазирають мені в очі, то перестають шукати. Рука рухається помалу-помалу, неначе знесилена, і я почуваю…

— Ну? — хрипко прошепотів Канім. — Ти відчуваєш…

— Ні-ні!.. — хапливо крикнула вона. — Я нічого не відчуваю. Хіба я сказала "відчуваю"? Я не це мала на увазі. Не може бути, щоб я це мала на увазі. Я бачила, тільки бачила, і все, що я бачила, — була людина на снігу з синіми, як небо, очима, і з волоссям, як шерсть у ласички. Я бачила це багато разів, і завжди ту саму людину в снігу.

— А себе ти бачила коли-небудь? — спитав він, нахилившись уперед і напружено вдивляючись їй в очі. — Чи бачила ти коли-небудь себе поряд з людиною на снігу?

— Як же я могла себе бачити? Хіба ж я не жива?

У нього одразу послабли напружені м'язи. Він одхилився назад, щоб вона не спостерегла збудженості й задоволення в його очах.

— Я поясню тобі, Лі Ван, — промовив він рішучим тоном. — У якомусь попередньому житті ти була пташкою, маленькою пташинкою, і ти все це бачила, і в тебе збереглися спогади про це. Тут нічого немає дивного. Я колись був лосем, а батько мого батька після смерті став ведмедем, — це казав шаман, а шамани ж ніколи не брешуть. Так Шляхом Богів ми йдемо від життя до життя, і тільки боги знають усе і розуміють, що до чого. Сни і тіні снів — це тільки наші спогади й нічого більше. І коли собака спить проти сонця і скавучить уві сні — він також бачить те, що було колись у минулому. Ось Баш, безперечно, був колись вояком. Я твердо переконаний, що він був вояком.

Канім кинув собаці кістку і звівся на ноги.

— Час уже, рушаймо. Сонце ще, правда, припікає, але холодніше вже не буде.

— А ці білі люди, які вони? — відважилась спитати Лі Ван.

— Такі самі, як ти і я, — пояснив він, — тільки шкіра не така темна. Ти побачиш їх перше, ніж день звечоріє.

Канім прив'язав хутряну ковдру до свого півторастафунтового клунка, вимастив лице мокрою глиною і так сидів, поки Лі Ван навантажувала собак. Оло відразу втихомирився, побачивши дрючка у неї в руках, і покірно, без ніяких вибриків, дався накласти на себе сорок з лишком фунтів. А Ваш обурився й оскаженів. Він не міг стриматись і гарчав та скиглив, коли вона прив'язувала йому на спину пакунок і затягала його ременем. Він наїжував шерсть, скалив зуби, і вся його злостива вдача виявлялася в поглядах, що він їх кидав на неї весь час.

— Хіба я не казав, що він був колись великим вояком? — засміявся Канім. — Це хутро піде за добру ціну, — сказав він, поправляючи головний ремінь і підіймаючи клунок з землі, — за велику ціну. Білі платять добре за такий крам. Вони не мають часу полювати, а до холоду дуже чутливі. Незабаром ми з тобою так заживем, Лі Ван, як ти ніколи ще не жила у всіх твоїх попередніх життях!

Вона щось пробурмотіла про добрість свого володаря, про свою вдячність і, накинувши на себе реміння, нахилилася підняти вантаж.

— Вдруге я хотів би народитись білою людиною, — сказав він і рушив униз стежкою, що збігала в тісне межигір'я.

Услід за ним ішли собаки і Лі Ван позад усіх, але думки її полинули далеко на схід, за Крижані гори, у той глухий закуток землі, де промайнуло все її дитинство. Вона згадала, що на неї всі дивилися завжди, як на чудну дитину, що мучиться якимись недугами. І правда, вона снила сни серед білого дня. Її лаяли, били за ті дивні примари, що вона бачила, доки не виросла і вони не зникли. Проте не зовсім. Правда, вони приходять до неї тепер тільки вві сні. Як часто в неї бувають кошмари, повні блідих, невиразних, безглуздих навіть, але бентежних образів! Розмова з Канімом схвилювала її і, спускаючись урвистими схилами вододілу, вона згадувала химерні видження своїх спів.

— Спочиньмо тут, — сказав Канім, коли вони пройшли півдороги до головної річки.

Він поклав свою ношу на прискалок, зняв ремінь з голови і сів на землю. Лі Ван сіла поруч. Коло них простяглись, важко дихаючи, собаки. Під ними дзюрчав холодний як лід гірський струмок, але він був брудний, неначе закаламучений землею.

— Чого він такий? — спитала Лі Ван.

— А це тому, що білі люди копаються там у землі. Ось послухай! — Він підніс руку догори, і вони почули стукіт рискалів та лопат, людські голоси. — Вони, ці білі люди, божеволіють за золотом і працюють без відпочинку, аби тільки знайти його. Що таке золото?.. Воно жовте і виходить із землі… воно в них має велику ціну, і ним вони платять за все.

Але погляд Лі Ван, блукаючи, натрапив на щось таке, що відвернуло її увагу від Каніма. Кільканадцять ярдів нижче стояла рублена хатина з глиняною покрівлею, що нависла над стінами. Вона була наполовину захована за купкою молодих ялин. Молода жінка здригнулась. Її химерні сни спливли і заворушились навколо неї.

— Каніме, — прошепотіла вона, завмираючи з жаху. — Каніме, що це таке?

— Житло білих людей, де вони їдять і сплять.

Вона уважно оглянула хатину, одним поглядом поцінувавши її, і вся затремтіла від незрозумілого почуття, що будив у неї вигляд цієї хатини.

— Мабуть, там дуже тепло в мороз, — сказала вона голосно, почуваючи, що на устах у неї ворушаться інші чудні звуки.

Щось примушувало її вимовити їх, але вона мовчала. Потім Канім сказав:

— Це зветься хатина.

Серце її заколотилося. Ці звуки! Ці самі звуки! Вона з жахом озирнулась. Як вона могла знати це дивне слово перше, ніж почула його? Що це може значити? І тоді вона — водночас злякано і радісно — уперше в житті переконалася, що в снах її багато реального й життєвого.

— Хатина! — повторювала вона сама до себе. — Хатина! Хатина!

Невиразний потік видив затоплював її, голова в неї пішла обертом, а серце тільки що не вискочить. Тіні, бліді обриси чогось, незрозуміло якось чіплялися одне за одне й вихором кружляли довкола. Дарма вона силкувалася зловити і втримати їх у своїй свідомості, інстинктом почуваючи, що в цьому вихорі видив спогадів розгадка всього. Коли б вона могла зловити і втримати їх — то все стало б ясне й зрозуміле.

О Каніме! О Пау-Ва-Кан! О привиди й тіні! Що це?

Вона повернулась до чоловіка і вся тремтіла, не маючи сили здобутись на слово і знемагаючи від напливу примар. Вона мало не зомліла і чула тільки дивно-чарівні ритмічні звуки, що долинали з хатини.

— А, скрипка! — поблажливо пояснив Канім.

Вона не слухала його. Її пойняв екстаз, і їй здавалося, що нарешті все стає зрозумілим. "Зараз! Ось зараз!" — думала вона. Сльози затуманили їй очі і стали бігти по щоках. Таємниця розкривалася, але в голові наморочилось. Коли б тільки не зомліти, коли б тільки… Усе навколо зігнулося, стиснулось, гори захитались на тлі неба. Вона схопилася з голосним криком: "Тату! Тату!"

Сонце загойдалося, її охопив морок, і вона враз повалилась лицем на каміння.

Канім, переконавшись, що вона не зламала собі шию від ваги свого клунка, щось полегшено пробубонів і приснув на неї водою з струмка. Лі Ван помалу прийшла до пам'яті і, задихаючись від плачу, сіла.

— Недобре, коли сонце пече просто в голову, — зауважив він.

— Авжеж недобре, — відповіла вона, — та й клунок дуже важкий.

— Ми рано спинимось на ніч, ти поспиш довше і наберешся сили, — сказав він лагідно. — Коли ми підемо зараз, швидше добудемось до ночівлі.

Лі Ван нічого не відповіла, слухняно встала і, хитаючись, пішла підіймати собак. Вона несвідомо йшла в ногу з чоловіком і, проминаючи хатину, боялася навіть дихнути. Звуки звідти вже не чулися, хоч двері були відчинені і з залізного димаря курився дим.

Там, де струмок повертав, вони спіткали чоловіка з білою шкірою й блакитними очима. І враз на мить Лі Ван побачила іншого чоловіка на снігу, але бачила це невиразно, бо була знесилена й стомлена від усього, що пережила. Вона зацікавлено подивилась на незнайомого чоловіка і разом з Канімом спинилася глянути на його роботу. Він промивав пісок у великій мисці, рівномірним рухом нахиляючи й повертаючи її. Коли вони дивились, він несподіваним рухом вихлюпнув воду, і на дні миски заблищала широка смужка золота.

— Дуже багатий цей струмок, — зауважив Канім, коли вони пішли далі. — Колись і я знайду собі такий струмок і стану великою людиною.

Людей і хатин вони зустрічали щораз більше, і незабаром вийшли туди, де струмок робить широку луку. Перед очима постала картина страшного спустошення. Земля була покопана і покопирсана, немов після боротьби титанів. Де не було навалених куп піску, там видніли гори землі й канави або глибокі ями, і грубий верхняк був знятий аж до самої породи. Струмок не біг звичайним своїм руслом; він був загачений, потім відведений вбік, далі здіймався у повітря по запоморочливо високих лотоках або стікав у ринви і звідти розливався по низьких місцях. З нього видобули геть усе, що тільки можна було. Горби стояли голі, дерева було вирубано, а схили покрито довгими дерев'яними жолобами та порито пробними шурфами. І скрізь, неначе якась велетенська порода мурашок, снувала ціла армія людей — забрьоханих, запорошених, розпатланих. Вони плазували по своїх ямах, як ті блощиці, видиралися на лотоки, укривались потом над купами нарінку, не відходячи від них і на хвилину. Скрізь, куди не скинеш оком, до самого верху горбів, люди копали, рили і шматували лице землі.

Побачивши весь цей страшний розколот, Лі Ван аж злякалась.

— Вони чисто як глузду відбилися, ці люди, — сказала вона Канімові.

— Не диво! Золото, що вони копають, велика сила, — відповів він, — найбільша в світі.

Цілі години продиралися вони крізь цей хаос, породжений пожадливістю, Канім — увесь напружена увага, Лі Ван — квола й байдужа. Вона знала, що була на порозі розкриття тайни, і почувалася й тепер близькою до цього, але недавнє нервове напруження втомило її, і вона покірно чекала, коли станеться те, що мало статися. Що не крок усе нові й нові враження навалювалися на неї, і кожне з них збуджувало їй змучену уяву. У глибині її істоти бриніли відгуки на те, що діялося зовні, і оживали давно забуті, незнані навіть у снах, зв'язки. Вона це усвідомлювала, але якось байдужно, і хоч душа її збентежилась, та не було сили напружити розум, щоб усе зрозуміти до кінця. Вона втомлено пленталась услід за своїм володарем і була впевнена, що десь щось таки має статися.

Струмок, нарешті, визволився з божевільного рабства в людини і повертав у своє прадавнє русло, каламутний та брудний після роботи.