Немезида - Крісті Агата

Він вважав, що й ви добре розумієте людей.

— Я б не сказала про себе, що я добре розуміюся на людях, — заперечила міс Марпл. — Просто деякі люди здаються мені схожими на інших людей, що їх я знала, а тому я також припускаю, що й діятимуть вони у схожий спосіб. Якщо ви думаєте, ніби я знаю, чому я тут і що мені треба робити, то ви помиляєтеся.

— Унаслідок радше нещасливого випадку, аніж попередньої домовленості, — мовив професор Вонстед, — ми з вами перебуваємо тепер у місці, надзвичайно зручному для обговорення певних питань. Схоже, за нами ніхто не стежить, нас не так легко підслухати, поблизу немає ані вікон, ані дверей і немає також балкону чи вікна над нами. Отже, ми можемо поговорити.

— Я рада такій нагоді, — сказала міс Марпл. — Я хотіла б знову наголосити на тому факті, що не маю аніякісінького уявлення ані про те, що я тут роблю, ані про те, що повинна робити. Я не знаю, чому містер Рейфаєл захотів, щоб усе було так.

— Я здогадуюся, чому він так захотів. Він хотів, щоб ви ознайомилися з певними фактами та подіями, не перебуваючи під впливом чиїхось розповідей про це.

— Тож і ви нічого мені не скажете? — досить роздратовано кинула міс Марпл. — Але ж мають бути якісь межі?

— Так, — сказав професор Вонстед. Він несподівано усміхнувся. — Я з вами згоден. Ми повинні з вами дещо прояснити. Я розповім вам про деякі факти, і, можливо, вони допоможуть вам щось зрозуміти краще. У свою чергу, ви розповісте мені про ті факти, які відомі вам.

— Боюся, мені невідомі факти, — сказала міс Марпл. — Хіба що якісь окремі здогади, але здогади — ще не факти.

— Отже… — почав професор Вонстед і зробив паузу.

— Заради Бога, розкажіть мені бодай що-небудь! — вигукнула міс Марпл.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

НАРАДА

— Я не стану розповідати вам надто багато. Поясню тільки, як я виявився причетним до цієї справи. Вряди-годи я виконую обов'язки конфіденційного радника при міністерстві внутрішніх справ. Я також перебуваю в контакті з певними установами. Ідеться про ті заклади, де утримують людей, засуджених за різні злочини. Вони перебувають там протягом часу, визначеного законом, й іноді тривалість цього терміну безпосередньо пов'язана з їхнім віком. Неповнолітніх злочинців утримують у в'язницях спеціального призначення. Ви, звичайно, розумієте, про що йдеться.

— Так, безперечно.

— Зазвичай до моїх консультацій вдаються незабаром по тому, як відбувся злочин, — чи як ми його назвемо, — щоб визначити умови та можливості, сформулювати прогноз, сприятливий або несприятливий, уточнити інші аспекти розслідування. Ці подробиці моєї діяльності не мають особливого значення, і я більше не говоритиму про них. Але трапляється іноді, що директор або начальник одного з подібних закладів звертається до мене в якійсь дуже конкретній справі. У даному випадку до мене звернувся через один із департаментів міністерства внутрішніх справ начальник однієї з в'язниць. Він особисто здійснював нагляд за в'язнями, або пацієнтами, називайте їх, як вам захочеться. Крім усього іншого, той чоловік був моїм другом. Дуже давнім другом, до речі, хоч наші взаємини й не можна було назвати особливо інтимними. Я відвідав заклад, про який ішлося, і начальник в'язниці поділився зі мною своєю стурбованістю. Ішлося про одного з його підопічних. У начальника виникли поважні сумніви щодо того в'язня. Він був зовсім юним, тобто був зовсім юним тоді, коли потрапив до того закладу. Відтоді минуло вже з десяток років. Через певний час, коли теперішній начальник обійняв свою посаду (його там не було, коли з'явився той хлопець), його обсіли глибокі сумніви. Він не був фахівцем у галузі кримінальної психології, але мав великий досвід у спілкуванні з кримінальними пацієнтами та в'язнями. Якщо викласти суть справи дуже коротко, то ще з перших років дитинства поведінка того хлопця була абсолютно незадовільною. Можете назвати його будь-яким зі слів, що застосовуються в подібних випадках. Малолітній злочинець, юний розбишака, малий мерзотник, хлопець із заниженим рівнем відповідальності. Існує чимало подібних термінів. Одні з них точно відповідають своєму об'єктові, інші не дуже, а є серед них і такі, що лише збивають із пантелику. Хай там як, а злочинні нахили в того хлопця, безперечно, були. Хуліганські бійки, крадіжки, пограбування, побиття людей, обман і шахрайство — усі ці види діяльності були добре йому знайомі. Одне слово, такий син міг довести до розпачу будь-якого батька.

— О, я вас зрозуміла, — сказала міс Марпл.

— Що саме ви зрозуміли?

— Я, власне, хотіла сказати, що зрозуміла: ви розповідаєте мені про сина містера Рейфаєла.

— Ви маєте цілковиту слушність. Я кажу про сина містера Рейфаєла. Ви щось про нього знаєте?

— Нічого, — сказала міс Марпл. — Я лише чула, — і почула вперше тільки вчора, — що в містера Рейфаєла був син-злочинець або непутящий син, якщо застосувати пом'якшений термін. Син, причетний до правопорушень кримінального характеру. Мені відомо про нього дуже мало. Він був єдиним сином містера Рейфаєла?

— Атож, він був єдиним сином містера Рейфаєла. Але містер Рейфаєл мав також двох дочок. Одна з них померла у віці чотирнадцяти років, друга дуже вдало вийшла заміж, але не мала дітей.

— Йому можна поспівчувати.

— Можливо, — сказав професор Вонстед. — Мені важко про це судити. Його дружина померла зовсім молодою і, схоже, її смерть його глибоко засмутила, хоч він ніколи цього не показував. Чи дуже він любив свого сина та дочок, я не можу сказати. Принаймні, він добре їх забезпечив і зробив для них усе, що міг. Він зробив усе, що міг, і для свого сина, але якими були його почуття до нього, ніхто не знає. Він належав до тих людей, які не люблять виставляти напоказ свої почуття. Гадаю, усе його життя і всі його інтереси були пов'язані з фінансовою діяльністю. Як і всіх великих фінансистів, його передусім цікавив сам процес примноження грошей, а не реальні гроші, які від цього надходили. Він не просто хотів робити гроші, а хотів здобувати їх за допомогою найнесподіваніших і найвитонченіших оборудок. Він знаходив у цьому глибоку втіху. Він це любив. І дуже мало думав про щось інше. Гадаю, він робив усе можливе для свого сина. Коли виникала необхідність, рятував його від неприємностей у школі, наймав найкращих адвокатів, щоб уберегти його від судових переслідувань, але зрештою хлопця зловили на досить тяжкому злочині, який став очевидним наслідком його попередніх пригод. Його заарештували й судили за звинуваченням у нападі на юну дівчину. Він тоді одержав термін за напад і зґвалтування, термін дещо скорочений через його юний вік. Але згодом проти нього було висунуто звинувачення в набагато тяжчому злочині.

— Він убив дівчину, — сказала міс Марпл. — Так мені, принаймні, розповіли.

— Він звабив дівчину й умовив її втекти з дому. А потім було знайдено її тіло. Вона була задушена. При тому її голову й обличчя розтовкли великими каменями, мабуть, для того, щоб її не можна було впізнати.

— Не дуже гарна історія, — сказала міс Марпл тоном обуреної старої панни.

Професор Вонстед дивився на неї упродовж якоїсь миті або двох.

— Така ваша оцінка?

— Вона така й іншою бути не може, — сказала міс Марпл. — Я цього не люблю й не любила ніколи. Якщо ви сподіваєтеся, що я відчую співчуття або жаль до злочинця, у якого, мовляв, було нещасливе дитинство, що скину провину на погане оточення й стану оплакувати нещасливу долю вашого юного душогуба, то ви помиляєтеся, я ніколи не була схильна до таких почуттів. Я не схильна жаліти мерзенних покидьків, які вчиняють мерзенні злочини.

— Я радий почути від вас таке, — сказав професор Вонстед. — Ви навряд чи повірили б, якби я вам розповів, що мені доводиться чути під час виконання своїх професійних обов'язків від людей, які плачуть, скрегочуть зубами й жаліють злочинця, намагаючись перекласти провину за його злочин на якісь події з минулого. Якби вони знали про те, у якому поганому середовищі довелося перебувати певним людям, які труднощі й жорстокість терпіли вони у своєму житті, а проте залишилися людьми порядними, не думаю, що вони дотримувалися б таких поглядів. Злочинці іноді заслуговують на співчуття, атож, вони справді заслуговують на співчуття, якщо можна так висловитися, за ті погані гени, з якими вони народилися і які не спроможні контролювати. Вони так само заслуговують на жалість і співчуття, як заслуговують на жалість і співчуття люди, що страждають від епілепсії. Ви ж, либонь, знаєте, що таке гени…

— Знаю більш або менш, — сказала міс Марпл. — Це знання сьогодні стало доступне для всіх, хоч, природно, я не володію спеціальним знанням у галузях хімії або техніки.

— Отже, начальник тієї в'язниці, людина з великим досвідом і мій давній друг, пояснив мені, чому для нього так важливо почути мій висновок. У процесі спілкування з тим конкретним ув'язненим його дедалі більше опановувало відчуття, що цей хлопець — не вбивця. Він не належав до категорії людей, які спроможні вбивати, він не був схожий на жодного з убивць, яких моєму приятелеві доводилося знати раніше, і хоч він був переконаний, що хлопець належав до того різновиду злочинців, яких ніколи не вдасться перевиховати, хоч би яких зусиль було до цього докладено (та, власне, і не було ніякого сенсу їх докладати), але разом із тим його опановувала дедалі сильніша переконаність, що вирок, за яким засудили хлопця, був хибним. Він не вірив у те, що той юнак убив дівчину, спочатку задушив її, а потім спотворив їй обличчя і вкинув у канаву. Він просто не міг примусити себе в таке повірити. Він переглянув матеріали справи, які нібито цілком підтверджували провину ув'язненого. Хлопець був знайомий із дівчиною, його не раз бачили з нею перед тим, як сталося вбивство. Вони, імовірно, спали разом, і були також інші докази. Його машину бачили неподалік від того місця, де було знайдено тіло. Він теж там був, і його впізнали. Напрочуд очевидна справа. Але мій друг не хотів у це вірити, так він мені сказав. То був чоловік, який мав дуже сильне відчуття справедливості. Він хотів почути іншу думку. Йому була потрібна не думка поліції, яку він знав, а професійний погляд психіатра. Це ваше поле діяльності, сказав мені він.