Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі - Адамс Дуглас
Чи є, запитаєш ти – і я ставлю це питання собі сам, тому що знаю, що ти знаєш, що я ненавиджу, коли мене перебивають – чи є хоча б одна справа, що потребує хоча б крихітної частки мого інтелекту, про який мені не треба тобі пояснювати, що він надзвичайний? Ні. Але чи вдаюся я у відчай? Чи пригнічує це мене? Так. Так було, – додав він, – до сьогодні.
– О, я дуже радий за тебе, – сказав Річард, – але що то була за нісенітниця про котів і квантову механіку?
Дірк зітхнув і єдиним рухом натренованих пальців відкрив коробку з піцею. Він сумно оглянув холодний круглий предмет, а потім відірвав від нього скибку. На стіл посипалися шматочки анчоусів і пепероні.
– Я не сумніваюся, Річарде, – сказав він, – що тобі знайома ідея про кота Шредингера, – і він запхнув значну частину шматка собі в рот.
– Авжеж, – сказав Річард. – Принаймні, в загальних рисах.
– У чому вона полягає? – запитав з повним ротом Дірк.
Річард роздратовано посунувся на стільці.
– Це ілюстрація, – сказав він, – принципу, згідно з яким на квантовому рівні всі події керуються ймовірностями.
– На квантовому рівні, а це означає, що й на всіх інших рівнях, – перебив його Дірк.
– Хоча на будь-якому рівні крім субатомного кумулятивний ефект тих імовірностей за нормальних обставин неможливо відрізнити від ефекту звичайних фізичних законів.
– Продовжуй, – в його обличчі зник ще один шматок холодної піци.
Річард подумав, що Діркове обличчя вже багато чого поглинуло. Зважаючи на те, як багато він говорив, його рот мав працювати майже невпинно. Натомість його вуха в звичайній бесіді майже не використовувалися.
Річардові спало на думку, що якби Ламарк мав рацію, і такою поведінкою відрізнялись би кілька поколінь нащадків, то зрештою мала б відбутися серйозна перебудова внутрішності черепа.
Річард продовжив:
– На квантовому рівні події не просто керуються ймовірностями, ці ймовірності навіть не розрішаються в реальні події, доки їх не виміряно. Або ж, якщо користуватися фразою, яку я щойно почув від тебе в дуже ексцентричному контексті, факт вимірювання колапсує хвильову функцію. До того моменту всі можливі дії, що були доступні, скажімо, електрону, співіснували як хвилі ймовірності. Ніщо не вирішене. Доки не виміряне.
Дірк кивнув.
– Приблизно правильно, – сказав він і знову завантажив рот. – Але що з тим котом?
Річард вирішив, що є лише один спосіб не дивитися, як Дірк їсть усю піцу, а полягає він у тому, щоб з'їсти решту піци самому. Він скрутив її трубочкою та надкусив кінець. Вона виявилася досить непоганою. Він відкусив ще. Дірк дивився на це перелякано.
– Ідея про кота Шредингера, – продовжував Річард, – полягала в тому, щоб спробувати уявити спосіб, яким ефекти ймовірнісної поведінки на квантовому рівні можна було б розглянути на макроскопічному рівні. Або ж назвімо його "повсякденний рівень".
– Еге ж, назвімо, – сказав Дірк, уражено дивлячись на залишки піци.
Річард ще раз укусив піцу та жваво продовжив:
– Тож уявімо, що ми беремо кота та кладемо його в ящик, який можна зробити абсолютно герметичним. А також кладемо в той ящик маленьку грудку радіоактивного матеріалу та склянку з отрутним газом. Все налаштовуємо таким чином, що впродовж певного відтинку часу є рівно п'ятдесят відсотків імовірності того, що один з атомів у радіоактивному матеріалі розвалиться та випустить електрон. Якщо це дійсно трапиться, система випустить газ, і кіт помре. Якщо ні, то кіт житиме. П'ятдесят на п'ятдесят. Бо саме такі шанси того, чи розкладеться один з атомів.
– Сенс, якщо я правильно розумію, такий: оскільки розпад одного атома є квантовою подією, яка не буде розрішеною, доки її не буде спостережено, та оскільки це спостереження не зробиш, доки не відкриєш ящик і не побачиш, чи живий кіт, чи здохнув, то є досить дивовижні наслідки. Доки не відчиниш ящик, кіт існує в невизначеному стані. Ймовірність того, що він живий, і того, що він помер, є двома різними хвильовими функціями, які накладені одна на одну всередині ящика. Шредінгер висунув цю ідею для того, щоб проілюструвати те, що він вважав у квантовій теорії абсурдним.
Дірк підвівся та почалапав до вікна, напевно, не стільки заради убогого виду, що відкривався звідти на старий склад, який знаменитий комік перебудовував на розкішні апартаменти, марнуючи зароблені рекламою пива гроші, скільки для того, щоб не бачити, як зникає останній шматок піци.
– Саме так, – сказав Дірк, – браво!
– Але яке це має відношення до цього… до цього детективного агентства?
– О, до цього. Ну, колись певні науковці проводили саме такий експеримент, і коли вони відкрили ящик, то кішка не була не жива, не мертва, вона була просто відсутня, і вони покликали мене розслідувати цю пригоду. Я зміг додуматися, що не сталося нічого надто драматичного. Просто кішці набридло, що її весь час зачиняють у ящику та ще й газом іноді труять, тож вона за першої-ліпшої нагоди вистрибнула у вікно. Мені довелося лише поставити біля вікна миску з молоком, спокусливо покликати "Берніс" – бо саме так цю кицьку звали, Берніс…
– Ні, зачекай-но… – сказав Річард.
– …і дуже скоро та кішка відновилася в ящику. Досить простий випадок, але в певних колах він, схоже, справив неабияке враження, і незабаром одне призвело до іншого, як це зазвичай буває, і зрештою все завершилося цією успішною кар'єрою.
– Хвилиночку, хвилиночку, – вимагав Річард, ляснувши по столу.
– Так? – невинно запитав Дірк.
– Про що ти верзеш, Дірку?
– У тебе є якісь заперечення щодо того, що я тобі розповів?
– Я навіть не знаю, з чого почати, – протестував Річард. – Отже. Ти сказав, що якісь люди проводили цей експеримент. Це нісенітниця. Кіт Шредінгера – несправжній експеримент. Це всього лише ілюстрація ідеї. Це не те, що роблять насправді.
Дірк дивився на нього з дивною увагою.
– Та невже? – зрештою сказав він. – І чому ж це?
– Бо нічого цим не перевіриш. Весь сенс цієї ідеї – думати про те, що буде, до того, як робити спостереження. Ти не знатимеш, що відбувається в ящику, якщо не подивишся, а тієї самої миті, коли подивишся, хвильовий пакет колапсує, і ймовірності розрішаються. Це не дасть ніякого результату. Це абсолютно не має сенсу.
– Ти, звісно, маєш певну рацію, – відповів Дірк, знову сідаючи на своє місце. Він вийняв з пачки сигарету, постукав нею кілька разів по столу, нахилився вперед і указав фільтром на Річарда.
– Але подумай ось про що, – продовжив він. – Припустімо, що ми долучаємо до експерименту екстрасенса, ясновидця. Когось, хто здатний визначити, в якому стані знаходиться кішка, не відкриваючи ящик. Когось, хто, скажімо, має певний астральний зв'язок із кішками. Що тоді? Це зможе надати нам додатковий погляд на задачу з квантової механіки?
– То вони саме це хотіли зробити?
– Саме це вони й зробили.
– Дірку, це повна нісенітниця.
Дірк з викликом вигнув брови.
– Гаразд, гаразд, – підняв руки Річард, – припустімо такий варіант. Навіть якщо б я погодився – а я з цим анітрішечки не згодний – що ясновидство має під собою хоч якісь підстави, це не змінило б фундаментальну неможливість цього експерименту. Як я вже казав, все це стосується того, що відбувається в ящику до того, як його спостерігають. Неважливо, яким чином ти це спостерігаєш, хоч зазираєш у ящик власними очима, хоч… своїм розумом, якщо тобі так завгодно. Якщо ясновидіння працює, то воно є всього лише одним зі способів зазирнути в ящик, а якщо ні, то воно взагалі тут ні до чого.
– Це, звісно, залежить від того, якої точки зору ти дотримуєшся щодо ясновидіння…
– Та невже? То якої точки зору щодо ясновидіння дотримуєшся ти? Мені дуже цікаво буде дізнатися, зважаючи на твоє минуле.
Дірк знову постукав сигаретою по столу та подивився на Річарда, примруживши очі. Наступила довга глибока тиша, яку порушували лише далекі крики французькою.
– Я дотримуюсь тієї самої точки зору, якої дотримувався завжди, – сказав зрештою Дірк.
– А саме?
– Що я не ясновидець.
– Та невже? – сказав Річард. – То що було з тими екзаменаційними білетами?
При згадуванні цієї теми очі Дірка Джентлі спохмурніли.
– Збіг, – сказав він тихим, розлюченим голосом, – дивний жахливий збіг, але тим не менш збіг. Через який, дозволь додати, мені довелося значний час просидіти в тюрмі. Збіги бувають дуже страшними та небезпечними.
Дірк у черговий раз кинув на Річарда довгий оцінюючий погляд.
– Я уважно спостерігав за тобою, – сказав він. – Для людини в твоєму становищі ти здаєшся надзвичайно розслабленим.
Це зауваження здалося Річардові дивним, і якийсь час він намагався зрозуміти його. А потім до нього дійшло, і це було неприємно.
– Боже мій, – сказав він, – то він і тебе до цього залучив?
Цього разу наступила черга дивуватися Діркові.
– Хто мене долучив? – сказав він.
– Ґордон. Ні, авжеж ні. Ґордон Вей. Він має звичку залучати інших людей до того, щоб тиснути на мене, щоб я взявся за те, що він вважає важливою роботою. На мить я подумав… о, забудьмо. То що саме ти мав на увазі?
– Ага. Ґордон Вей має звичку, кажеш?
– Так. Мені вона не подобається. А що?
Дірк довго прискіпливо дивився на Річарда, постукуючи олівцем по столу.
Потім відкинувся на спинку крісла та сказав наступне:
– Тіло Ґордона Вея знайшли сьогодні вранці, вдосвіта. Його застрелили, задушили, а потім підпалили його будинок. Поліція розробляє версію, згідно з якою його застрелили не в будинку, бо частинки шроту були знайдені лише в самому тілі.
– Але шрот було знайдено біля машини "Mercedes 500 SEC", що належала панові Вею, і яку було знайдено покинутою приблизно в трьох милях від його будинку. Це каже про те, що після вбивства тіло було перенесене. Більш того, доктор, який оглядав труп, дотримується думки, що пана Вея душили вже після того, як застрелили, що, напевно, каже про певне сум'яття в мозку вбивці.
– За дивним збігом виявилось, що минулої ночі поліція допитувала дуже збентеженого джентльмена, який сказав, що страждав від комплексу провини через те, що щойно збив свого роботодавця. Цим джентльменом був пан Річард Мак-Дафф, а його роботодавцем був пан Ґордон Вей, що загинув. Далі було висловлено припущення, що пан Річард Мак-Дафф є одним з двох людей, хто з найбільшою ймовірністю отримають від смерті пана Вея зиск, оскільки WayForward Technologies майже напевно перейде, принаймні частково, в його власність.
