Ангел дивовижного - По Едгар Аллан

Я ще раз віддав себе в обійми дрімоти, а коли прокинувсь ізнов, на мій щирий подив, до шостої так само лишалося двадцять сім хвилин. Я скочив на ноги, придивився ближче до дзиґарів і переконався, що вони стоять. А мій кишеньковий годинник показував пів на восьму; тобто, проспавши аж дві години, я, звісна річ, запізнився на ділову зустріч. "Ет, байдуже,— подумав я.— Піду до контори зранку, вибачуся... Проте, далебі, що ж воно скоїлося з тими дзиґарями?" Уважно їх оглянувши, я побачив, що одна з родзин-кових кісточок, якими я стріляв по всій кімнаті, поки Ангел Дивовижного просторікував переді мною, пролетіла крізь розбите скло дзиґарів і досить таки дивним чином застрягла в гнізді для заводного ключа, а своїм кінчиком, що стирчав з гнізда, застопорила рух хвилинної стрілки.

— Ти ба! — сказав я.— Он воно що. Ясно, як Божий день. Звичайнісінький збіг обставин; рано чи пізно, а таке може статися!

Я не став більше думати про це і у звичайну для себе годину вклався в ліжко. Поставив свічку на пюпітр біля узголів'я й зібрався був прочитати кілька сторінок із "Всюдисущності Бога", але, як на лихо, міцно заснув вже через яких двадцять секунд, так і не загасивши вогню.

Сон мій тривожили страхітливі видива Ангела Дивовижного. Мені верзлося, ніби він стоїть в ногах мого ліжка, відсовує завіску й через щілину погрожує мені тим обридливим, наче з порожньої діжки, голосом страшною помстою за зневагу, з якою я до нього поставився. А закінчив свою зловісну промову тим, що скинув з себе шолом-лійку, вставив її кінець мені в горлянку і затопив мене цілим морем кіршенвассеру, виливаючи його безперервним потоком з довгошийої пляшки, що стирчала в нього замість правиці. Кінець кінцем муки мої стали геть нестерпні, і я прокинувся. А прокинувшись, якраз устиг побачити, що з пюпітра тікає здоровий пацюк із запаленою свічкою в зубах, одначе не встиг завадити йому шмигонути в нору разом зі свічкою. І дуже скоро в ніздрі мені вдарив різкий задушливий сморід; я ясно зрозумів, що оселя моя загорілася. За хвилину-другу тут і там вихопилось шалене полум'я, а далі неймовірно швидко зайнявсь увесь будинок. Всі шляхи до виходу з моєї спальні враз було відрізано вогнем, лишилося тільки вікно. Внизу, однак, швидко зібрався натовп, люди притягли звідкись довгу драбину. Скориставшися нею, я мерщій покинув помешкання і був уже начебто на шляху до повної безпеки, коли раптом велетенський кабан, який своїм круглим черевом, а ще більше обрисом та всією подобою чомусь нагадав мені Ангела Дивовижного,— так от цей кабан, котрий перед тим мирно хлюпався неподалік у багнищі, раптом забрав собі в голову, що йому доконче треба десь почухати ліву лопатку, і не знайшов кращого чесала, як підніжжя моєї драбини. Одне слово, я беркицьнувся з драбини й мав нещастя поламати собі руку.

Ця пригода, вкупі зі втратою страховки і з куди важливішою втратою шевелюри — бо її геть випалило вогнем,— навернула мене на поважні речі, й кінець кінцем я надумав оженитися. Знайшлась така собі безутішна багата вдова, що поховала сімох чоловіків, то я запропонував її зраненій душі бальзам своєї вірності до самої домовини. Вона, хоч і не без вагань, зглянулась на мої благання. Я впав до її ніг, сповнений вдячності та обожнювання. Вона зніяковіла, похилила голову й зачепила своїми пишними локонами мої нові кучері, тимчасово позичені у Гранжана. Не знаю вже, як трапилось те зчеплення, але на ноги я підвівся без перуки, сяючи голою лисиною, а вона, вся обплутана чужим волоссям, аж пашіла обуренням і зневагою. Отже, моїм залицянням до вдовиці поклала край випадковість, яку, звичайно, передбачити було неможливо, але призвів до неї природний плин подій.

Я не впав у відчай і розпочав облогу більш поступливого серця. Попервах доля й цього разу була прихильна до мене; тільки на заваді мені знову стала нікчемна подія. В нас уже відбулися заручини, коли якось я зустрів свою обраницю на проспекті, де товклось добірне міське товариство, і вже ладен був віддати їй найвишуканіший уклін, коли враз мене геть-чисто засліпила дрібка певної чужорідної матерії, що нахабно вдерлась мені в око. Перш ніж я знову міг бачити, леді мого серця вже щезла, непоправно ображена тим, що їй видалось моєю умисною нечемністю: небажанням привітати її серед пристойної публіки. Поки я стояв спантеличений несподіваністю пригоди (котра, між іншим, може трапитись будь-де і з ким завгодно) і далі кліпав невидючими очима, до мене підкотився Ангел Дивовижного і запропонував свою допомогу — з такою ґречністю, якої мені від нього годі було й чекати. Він вельми вправно та делікатно оглянув моє уражене око й сповістив, що туди потрапила трісочка, а тоді (хоча так і лишилось невідомим, яка то була "трісочка") легко видобув її з ока, чим, можна сказати, повернув мене до життя.

І тут я вирішив, що саме час померти (оскільки вже недоля, здається, замірилась переслідувати мене до загину), і з цією метою пішов до найближчої річки. Там, скинувши з себе одіж (тому що нема ніяких підстав умирати не в тому вигляді, як породила нас мати), стрибнув сторч головою в потік; єдиним свідком моєї загибелі була самотня ворона, яка, спокусившися запахом зерна, просоченого коньяком, відбилась від зграї. Не встиг я пірнути у воду, як пташині чомусь заманулось відлетіти, захопивши з собою найнеобхіднішу річ з мого убрання. А тому, відклавши на потім самовбивчі наміри, я засунув свої нижні кінцівки в рукави сюртука й кинувся переслідувати злодійку з усією прудкістю, якої вимагало моє становище і на яку дозволяли обставини. Та моя лиха доля подбала про мене так, як і доти. Біжучи щодуху з обличчям, поверненим до неба, і зосередившись лише на викрадачці мого майна, я раптом відчув, що мої ноги вже не ступають по terra firma (1); виявилось, що я скочив з урвища і, безперечно, неминуче розбився б на біфштекс, але, на щастя, встиг ухопитись за якірний трос повітряної кулі, що саме пролітала над тим місцем.

(1) Твердій землі (латин.).

Тільки-но я досить отямився, щоб збагнути ту жахливу халепу, в яку встряв, а точніше вчепився, я напружив усю силу своїх легень, аби звірити цю халепу аеронавтові, що летів десь наді мною. Але довгий час я напружувався марно. Чи то він був дурний, тобто не міг, чи то він був негідник, тобто не хотів почути мене. Тим часом літальний апарат дуже швидко здіймався вгору, а мої сили танули ще швидше. Я був уже близький до того, щоб остаточно підкоритися долі й потихеньку спасти в море, коли враз моя душа воскресла: згори мені почувся голос, що неначе ліниво мугикав якусь оперну арію. Глянув угору: на мене дивився Ангел Дивовижного. Він перехилився через борт гондоли, склавши руки на грудях, а в роті тримаючи люльку, яка в нього статечно попихкувала,— одне слово, був у чудовій згоді з самим собою і з усім світом. Надто змучений, я не міг мовити й слова, а тому лиш благально звернув до нього свою страдницьку фізіономію.

Добрячих кілька хвилин він дививсь мені просто в обличчя, але не мовив ні звуку. Нарешті обережно пересунув свою пінкову люльку з правого у лівий кутик рота й зволив заговорити.

— Хто ти такий,— спитав він,— і якохо піса топі тгепа? На таке жахливе нахабство, на таку безсердечність і лицемірство я спромігся відгукнутися лиш одним словечком:

— Рятунку!

— Гятунку? — перепитав той негідник.— Ні! Ось топі пляшка — гятуйся, і цуг топі, пек!

З цими словами він кинув униз важенну пляшку кіршен-вассера, яка трапила мені в самісіньку маківку,— здалося, що мізки мої виперло геть. У такому переконанні я вже збирався був розчепірити пальці, відпустити трос і спокійно віддати душу Богові, коли мене раптом спинив голос Ангела. Він звелів мені триматися.

— Тгимайся! Тшохо ти так поспішаєш? Не тгепа. Хотшеш іштше отну пляшку, тши ти нагешті пгохмелифся й пгийшоф то госуму?

Тут я, певна річ, поквапився двічі мотнути головою — один раз заперечливо, даючи зрозуміти, що мені зараз іще одна пляшка не дуже потрібна, і вдруге — ствердно, на знак того, що я вже цілком тверезий і безперечно прийшов до розуму. І мені вдалося таким способом трохи розжалити Ангела.

— То ти, знацця, повігиф,— поцікавився він,— повігиф нагешті? Повігиф, знацця, ф те, штшо дивофишне буфає на сфіті?

Я ще раз кивнув, виказуючи згоду.

— І ти повігиф у мене, в Анхеля Тивофишного? Я знову кивнув.

— І ти физнаєш, що ти є безглуздий піянитшка і взагалі тугень?

Довелося кивнути ще раз.

— Тоті засунь пгаву гуку у ліву кишеню штаніф — покаши, штшо спгавді піткогяєшся Анхелеві Тивофишнохо.

А от це вже, з цілком очевидних причин, я визнав за річ абсолютно нездійсненну. По-перше, ліва рука в мене була поламана, коли падав з драбини, а тому, якби я розтулив правий кулак, мені був би кінець. А по-друге, й штанів у мене не було — через те я й побіг за тією вороною. А тому я, на превеликий жаль, змушений був заперечно похитати головою, прагнучи дати Ангелові до зрозуміння, що мені буде важкувато виконати, саме в даний момент, його цілком обгрунтовану вимогу! Та я ще й не встиг хитнути головою, як...

— Ну, то йди піт тги тшогти! — гарикнув Ангел Дивовижного.

І з цими словами він витяг гострого ножа та й перерізав линву, що я на ній висів, а оскільки ми тоді саме пролітали над моїм власним будинком (якого, поки тривали мої мандри, вже було чудово відбудовано), сталося так, що я полетів стовбула просто у широкий комин на даху і за мить опинився на поді коминка у своїй їдальні.

Оговтавшися через кілька хвилин (бо падіння мене добре-таки приголомшило), я побачив, що годинник показує четверту годину ранку. Я лежав розпластаний на тому самому місці, куди впав з повітряної кулі. Голова була занурена в золу, що лишилась од недавнього вогнища, ноги спочивали на уламках перекинутого столика, навколо валялись рештки обіднього десерту, а серед них — газета, скалки розбитої склянки та кілька пляшок і порожній глек голландського кіршенвассера. Так помстився мені Ангел Дивовижного.