Про блукання вічні й про Землю - Бредбері Рей

Ти єдина людина, здатна впоратися з Сонцем, не перетворившись на жалюгідну пригорщу золи. Ми хочемо, щоб ти грався Сонцем, як м’ячем, — Сонцем і зорями, і всім, що ти побачиш дорогою до Марса.

— До Марса? — Томас Вулф озирнувся, схопив старого за плече, нахилився, недовірливо вдивляючись йому в обличчя.

— Так. Ти летиш сьогодні о шостій.

Старий підніс рожевий квиток, що тріпотів у повітрі, й чекав, коли Том здогадається взяти його.

Була п’ята година.

— Авжеж, авжеж, я дуже ціную все, що ви зробили! — вигукнув Томас Вулф.

— Сядь, Томе. Перестань бігати з кутка в куток.

— Дозвольте договорити, пане Філд, дозвольте мені закінчити, я мушу висловитися до кінця…

— Ми вже стільки годин сперечалися, — заблагав знеможений Філд.

Вони пробалакали з раннього сніданку до полуденка і з полуденка до вечірнього чаю, переходячи з кімнати до кімнати (а їх було з десяток) і від доказу до доказу (а їх було десять десятків); обох кидало то в жар, то в холод і знов у жар.

— Річ ось у чому, — мовив нарешті Томас Вулф. — Я не можу тут залишатися, пане Філд. Я мушу повернутися. Це не мій час. Ви не мали права втручатися…

— Але…

— Моя робота була в самому розпалі, а найкращу свою книжку я ще й не починав — раптом ви хапаєте мене й переносите на триста років уперед. Покличте професора Боултона, пане Філд. Хай він посадить мене в свою машину, яка вона там є, і відправить назад, де мій час і моє місце. Більше я від вас нічого не хочу.

— Невже ти не хочеш побачити Марс?

— Ще й як! Але знаю, це не для мене. Вся моя робота ніде нанівець. На мене наляже ціла купа відчуттів, які я не зможу вмістити в свої книжки, коли повернуся додому.

— Ти не розумієш, Томе, ти просто не розумієш.

— Розумію чудово — ви егоїст.

— Егоїст? — перепитав старий. — Еге ж, ще й який! Заради себе й заради інших.

— Я хочу повернутися додому.

— Послухай, Томе…

— Покличте професора Боултона!

— Томе, мені дуже не хотілося тобі казати… Я сподівався, що не доведеться, що не буде такої потреби. Але ти позбавляєш мене вибору.

Старий простяг руку до завішеної стіни, відсунув завіску — з’явився великий білий екран — і почав крутити диск, набираючи якісь цифри; екран замиготів, ожив; вогні в кімнаті повільно згасли й перед очима виник цвинтар.

— Що ви робите? — різко запитав Вулф, ступнув уперед і втупився в екран.

— Я зовсім цього не хотів, — сказав старий, — Дивись.

Цвинтар лежав перед ними, освітлений літнім полуднем. З екрана війнуло жарким запахом літньої землі, теплого граніту, свіжістю струмка, що жебонів поруч. У кроні дерева цвірінькала якась пташина. Серед надгробків хиталися червоні й жовті квіти, екран рухався, небо оберталося, старий крутив диск, збільшуючи зображення… і раптом у самісінькій середині екрана виникла похмура гранітна брила; вона збільшується, наближається, заповнює все; вони вже більше нічого не бачать і не відчувають — і в напівтемній кімнаті Томас Вулф, підвівши очі, читає карбовані на граніті слова — один раз, і ще, і ще, і, задихаючись, перечитує знову, бо це його ім’я:

ТОМАС ВУЛФ

і дата його народження, і дата смерті, і в холодній кімнаті пахне духмяною зеленою папороттю.

— Вимкніть, — сказав він.

— Пробач, Томе.

— Та вимкніть же! Я цьому не вірю.

— Це правда.

Екран почорнів, на кімнату спустився нічний небозвід, вона стала ніби склепом, ледь відчувався останній подих квітів.

— Отже, я вже не прокинувся, — мовив Томас Вулф.

— Так. Ти вмер тоді, у вересні тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року.

— І не дописав книжки.

— Її видали інші, поставилися до неї надзвичайно дбайливо, зробили за тебе все, що треба.

— Я не дописав своєї книжки, не дописав!

— Та не побивайся ти так!

— Вам легко казати!

Старий не вмикав світла. Він не хотів бачити Тома отаким.

— Сядь-но, синку… Мовчанка.

— Томе!

Ані слова у відповідь.

— Слухай, синку. Може, вип’єш чогось?

Почулося зітхання, потім придушене гарчання, ніби застогнав поранений звір.

— Це несправедливо, нечесно! Я мав ще стільки зробити!

Він глухо заридав.

— Облиш, — проказав старий, — слухай. Слухай, що я скажу. Хіба ти не живий? Отут, зараз — ти живий. Ти дихаєш і відчуваєш, чи не так?

Том відповів не зразу.

— Так.

— Отже, — Філд у темряві нахилився вперед, — я переніс тебе сюди, Томе, я надаю тобі ще одну можливість. Місяць чи приблизно стільки. Думаєш, я тебе не оплакував? Я прочитав твої книжки, а тоді побачив надгробок, що його триста років точили вітри й дощі, і подумав — не стало такого таланту! Ця думка мене просто вбила, повір. Просто вбила! Я не шкодував грошей, аби якось дістатися до тебе. Ти маєш відстрочку; правда коротку, навіть дуже коротку. Професор Боултон каже, якщо дуже пощастить, ми зможемо тримати канали Часу вільними два місяці. Він триматиме їх для тебе два місяці, але не більше. Протягом цього відтинку часу ти мусиш написати книжку, Томе, ту книжку, яку ти мріяв написати, — ні, ні, синку, не ту, котру ти писав для своїх сучасників, вони всі вмерли й перетворилися на порох, і того вже не змінити. Ні, тепер ти створиш книжку для нас, живих, вона нам надзвичайно потрібна. Ти залишиш її нам заради самого себе, вона буде незрівнянно краща за всі твої попередні твори… адже ти її напишеш, Томе? Чи можеш ти на якихось два місяці забути той надгробок, лікарню й писати для нас? Ти ж напишеш її, Томе, напишеш?

Кімната поступово освітилася. Том Вулф стояв, дивлячись у вікно, великий, масивний, а лице — бліде, стомлене. Він споглядав ракети, які шугали у тьмяному передвечірньому небі.

— Я спершу не зрозумів, що ви для мене зробили, — мовив він. — Ви даєте мені ще трохи часу, а час це те, що мені найдорожче й найпотрібніше, це мій друг і ворог, я завжди з ним змагався і, певне, віддячити вам можу лише так. Хай буде, як ви хочете. — Він затнувся. — А коли я закінчу роботу? Що тоді?

— Повернешся до лікарні, Томе, в тисяча дев’ятсот тридцять восьмий рік.

— Інакше не можна?

— Ми не можемо змінити Час. Ми взяли тебе тільки на п’ять хвилин. І повернемо на лікарняне ліжко через п’ять хвилин після того, як ти його залишив. Таким чином, ми нічого не порушимо. Це вже історія. Те, що ти живеш з нами зараз, у майбутньому, нам не зашкодить. Але якщо ти відмовишся повернутись, ти зашкодиш минулому, отже, і майбутньому, там багато чого піде шкереберть, настане плутанина.

— Два місяці, — проказав Томас Вулф.

— Два місяці.

— А ракета на Марс вирушає за годину?

— Так.

— Мені потрібні олівці й папір.

— Ось, маєш.

— Треба збиратися. До побачення, пане Філд.

— Хай щастить, Томе.

Шоста година. Сонце сідає. Небо червоніє, мов жар. У просторому домі тиша. Жарко, але старого лихоманить. Нарешті приходить професор Боултон.

— Ну що, Боултоне? Як він почувався, як поводився на космодромі? Та кажіть уже!

Професор усміхається.

— Він просто якесь диво — такий велетень, жоден скафандр йому не підійшов, довелося негайно робити новий. Шкода, що ви не бачили, як воно було: все-все він обійшов, усе обмацав, принюхувався, паче собака, балакав не вгаваючи; очі круглі, жадібні, і від усього він у захваті — ну чисто тобі хлопчисько!

— Добре, добре! Боултоне, а ви й справді протримаєте його тут два місяці?

Боултон нахмурився.

— Адже ви знаєте, що він належить не нашому часові. Якщо потужність хоч на мить зменшиться, минуле відразу притягне Вулфа назад, паче гума паперову кульку. Повірте, ми щосили намагаємося його втримати.

— Збагніть, це конче погрібно! Не можна, щоб вій повернувся, не докінчивши книжки! Ви повинні…

— Дивіться! — перепинив його Боултон.

У небо злетіла срібна ракета.

— Це він? — запитав старий.

— Так, — відповів професор. — Вулф летить на Марс.

— Молодець, Томе! — заволав старий, стрясаючи кулаками над головою. — Дай їм там чосу!

Ракета потонула в вишині, вони провели її очима.

Десь опівночі до них дійшли перші сторінки.

Генрі Уїльям Філд сидів у своїй бібліотеці. На столі перед ним дзижчав апарат, який повторював слова, написані далеко по той бік Місяця.

Апарат писав їх чорним олівцем, точно відтворюючи карлючки Тома Вулфа, які він надряпав за мільйон миль звідси. Ледь дочекавшись, коли на стіл ляже стосик аркушів, старий схопив їх і взявся читати, а Боултон і прислуга стояли і слухали. Він читав про Простір і про Час, про політ, про велику людину на великій путі, про довгу ніч, про космічну холоднечу і про те, як ця зголодніла людина жадібно всотує все і вимагає ще й ще. Він читав, а кожне слово було сповнене і горіння, і грому, і таїни.

"Космос наче осінь", — писав Томас Вулф. І вів оповідь про пустельний морок, про самотність, про те, яка мала загублена в космосі людина. Оповідав про вічну, неминущу осінь. А ще про зореліт, про те, як пахне метал, який він на доторк; а ще про чуття високої долі, про шалений захват, який переживаєш, відриваючись нарешті від Землі, залишаючи позаду всі земні завдання й печалі, і прагнеш до завдання куди важчого, і до печалі куди гіршої. Так, то були чудові сторінки, і вони казали те, що неодмінно слід було сказати і про Всесвіт, і про людину, і про її манюсінькі ракети, що загубилися в космосі.

Старий читав, поки захрип, потім читав Боултон, далі інші — до глупої ночі, коли апарат припинив писати і всі зрозуміли, що Том уже в ліжку, там, у ракеті, що летить до Марса… либонь, він ще не спить, ні, ще довго не засне, лежатиме без сну, ніби хлопчисько напередодні відкриття цирку: йому не віриться, що вже зведене величезне, чорне, всіяне коштовними камінцями шатро й вистава починається, і десять мільярдів сяйливих акробатів похитуються на пружно напнутих дротах, на невидимих трапеціях Простору.

— От! — видихнув старий, обережно відкладаючи останні сторінки першого розділу.

— Що ви про це скажете, Боултоне?

— Це добре!

— Дідька лисого добре! — заволав старий. — Це пречудово! Прочитайте-но ще раз, сідайте і прочитайте ще раз, хай йому біс!

Отак воно й велося, день у день, по десять годин поспіль. На підлозі виростала купа жовтуватого списаного паперу, за тиждень вона стала величезною, за два тижні — неймовірною, наприкінці місяця — просто неможливою.

— Ви послухайте лишень! — кричав старий і читав уголос. — А це? — казав він. — А ось іще розділ, Боултоне, а ось повість, її щойно передано, назва — "Космічна війна", ціла повість про те, як ото воно — воювати в космосі.