Напад на Великий Конвой - Будзаті Діно

Лука Торо втік на Схід і став там вельможним паном.

Протягом багатьох років чимало інших сміливців теж робили спроби заволодіти золотом. Джованні Борсо, Тедеско, Серджо деї Топі, Конте і їхні спільники. Наступного ранку всі вони лежали обіч дороги з розтрощеними черепами.

— Великий Конвой? Ти й справді ладен ризикнути? — зачудовано спитав юнак.

— Авжеж! Якщо пощастить, усе життя не знатиму клопоту.

Так розводився Ґаспаре Планетта, хоча насправді й у голову цього не покладав. Було б справжнім божевіллям напасти на Великий Конвой навіть удвадцятьох. А тут сам-один!

Він сказав це жартома, однак П'єтро сприйняв його слова всерйоз і з захватом дивився на Планетту.

— А скільки нас буде? — запитав хлопець.

— Десь п'ятнадцятеро.

— Коли ж це станеться?

— Ще маємо час, — ухильно відповідав Планетта. — Слід усе обговорити з товаришами. Тут пахне смаленим.

Дні швидко минали, ліси вже почали багряніти, а хлопець із нетерпінням чекав. Планетта переконував його в успіхові справи. Довгими вечорами, сидячи біля вогню, він уголос обмірковував тонкощі сміливого задуму, і це його неабияк розважало. Іноді він і сам починав вірити в реальність цієї авантюри.

* * *

Одинадцятого вересня, напередодні давно очікуваної події, П'єтро десь блукав цілу ніч, а коли повернувся, його обличчя було вкрай сумне.

— Що з тобою? — спитав Планетта, як завжди сидячи коло пічки.

— Нарешті я знайшов твоїх товаришів.

Запала мовчанка. Було тільки чути, як гуде вогонь і виє вітер у лісовій хащі.

— Отже, — нарешті мовив Планетта вдавано веселим голосом, — вони все тобі розповіли?

— Еге ж, — підтвердив хлопець. — Усе.

— Добре, — кивнув Планетта.

І знову в повній диму кімнаті, освітленій лише язиками полум'я, запанувала тиша.

— Вони радили, щоб я приставав до них, — несміливо порушив мовчанку хлопець. — Казали, що в них багато роботи.

— Гаразд, — схвально мовив Планетта. — Будеш дурнем, коли цього не зробиш.

— Батьку! — скрикнув П'єтро голосом, схожим на плач. — Чому ти не кажеш правду, нащо ці манівці?

— Отакої! — відрубав Планетта, прагнучи не втрачати терпець. — Які брехні ти від мене чув? Я хотів подати тобі надію й не збирався дурити. Подати надію, та й край.

— Неправда, — мовив хлопець. — Ти годував мене жданиками й робив це, аби кпитися з мене. Завтра, ти добре знаєш...

— Що буде завтра? — спитав Планетта, знову здобувши спокій. — Маєш на увазі Великий Конвой?

— Атож! А я, макуха, повірив тобі, — із серцем видихнув хлопець. — Зрештою, я мав би здогадатись, що ти ні на що не годен...

Він помовчав і тихо додав:

— Завтра я йду.

* * *

Але наступного дня першим піднявся Планетта. Тихо, щоб не збудити хлопця, встав з ліжка, швидко вдягся й узяв рушницю. П'єтро прокинувсь, коли він уже був на порозі.

— Батьку, — своїм звичаєм запитав він, — можна взнати, куди ти вирядивсь о цій порі?

— Можна, синьйоре! — посміхнувся Планетта. — Йду зустрічати Великий Конвой.

Хлопець мовчки повернувся на другий бік, даючи зрозуміти, що йому набридли ці дурниці.

Однак це не були дурниці. Щоб виконати свою обіцянку, хоч і дану жартома, Планетта зібрався напасти на Великий Конвой.

Його товариші доволі познущалися з нього. Тож хай хоч цей хлопець знатиме, ким був і лишився Ґаспаре Планетта. Ні, хлопець тут ні до чого. Він, Ґаспаре, зробить це, щоб знову відчути себе таким, як колись, хай навіть востаннє. Ніхто не побачить його. Можливо, ніхто не дізнається, що його вбито. Але це не має жодного значення. Йдеться про угоду з самим собою, про відчайдушний крок.

П'єтро байдуже сприйняв відхід Планетти, та згодом у нього виникла підозра: а бува той і справді готує напад. Підозра була слабенька, може, навіть безглузда. Однак хлопець зіскочив з ліжка й подався шукати друга. Планетта не раз показував йому зручне місце, в якому найліпше пантрувати на Великий Конвой. Мабуть, він і пішов туди.

Тільки що взялося на світ, але небо вкривали великі грозові хмари. Крізь зарості чагарників П'єтро сходив у діл, де була головна дорога. Розглядаючись на всі боки, він прямував до групи каштанів — місця, вказаного Планеттою.

Той насправді був там. Лежав під деревом, захищений від сторонніх очей травою та гілками. Ця місцина — невеликий пагорб — панувала над дорогою, яка саме тут круто бралася вгору. Коні на підйомі вповільнюють ходу, що дає можливість стріляти без похибки.

Хлопець глянув униз, на розрізану навпіл дорогою південну частину рівнини, яка губилась за обрієм. Вдалині він уздрів хмару куряви, що наближалася. Це був Великий Конвой.

Планетта з незворушним виглядом лаштував рушницю, коли раптом почув якийсь шерхіт. Він озирнувся й побачив хлопця, що заліг біля сусіднього дерева, тримаючи в руках рушницю.

— Батьку! — гукнув, відсапуючись, П'єтро. — Чи ти не здурів? Схаменися!

— Тихо! — весело мовив Планетта. — Поки що я при тямі. А ти біжи геть. Тут не місце для тебе.

— Кажу тобі, ти з глузду з'їхав. Чекаєш на товаришів, але вони не прийдуть. Сказали, що й думати про це не хочуть.

— Прийдуть, трясця їхній матері, прийдуть! Треба почекати. Така їхня дурна звичка — завжди приходити пізно.

— Планетта! — змолився хлопець. — Це чисте божевілля. Хіба не бачиш, скільки їх? Що тут можна зробити самому?

— Забирайся під три чорти! — втративши терпець, гримнув Планетта. — Ти занапастиш мене!

У цю хвилину вдалині вже можна було розгледіти охоронців Великого Конвою, залізний віз і прапор.

— Забирайся, востаннє кажу! — повторив лютим голосом Планетта.

Хлопець заворушився, відповз назад і зник між чагарників.

Планетта почув тупотіння коней, кинув погляд у небо, на свинцеві хмари, побачив над головою зграю круків. Великий Конвой уже сповільнював рух на підйомі дороги.

Тримаючи палець на спусковому гачку, Планетта раптом відчув за спиною шелест і зрозумів, що хлопець повернувся.

— Бачиш! — прошепотів П'єтро. — Вони не прийшли.

— Негіднику! — буркнув Планетта, не обертаючи голови. — Лежи тихо, не ворушись. Зараз почнеться найцікавіше.

Великий Конвой наближався. Триста, двісті метрів... Уже був виразно помітний опуклий герб на боці залізного воза, чулися голоси охоронців.

І тут хлопець уперше злякався, збагнувши, що це безумний замір і немає жодного порятунку.

— Вони не прийшли! — прошепотів він із відчаєм у голосі. — Не стріляй, Бога ради!

Але Планетта пустив ці слова повз вуха.

— Увага! — мовив він. — Починаймо, панове!

Він націлив рушницю, свою чудову рушницю, яка не могла схибити.

Але в цю мить на протилежному боці пагорба сухо пролунали постріли.

— Мисливці! — весело завважив Планетта. — Не панікуймо, це мисливці. Нам ковінька на руку, бо зніметься метушня.

Але то були не мисливці. Ґаспаре Планетта почув поруч себе здушений крик. Озирнувся й побачив хлопця, який, упустивши рушницю, падав долілиць на землю.

— Мене вбили! — простогнав юнак. — Ой, мамо! Мені кінець!

Стріляли не мисливці, а вершники з Великого Конвою, яким було наказано висунутися далеко вперед і їхати понад долиною, відвертаючи небезпеку. Це були вимуштрувані добірні стрільці з найкращою зброєю. Оглядаючи ліс, один із них побачив хлопця, що прокрадався між дерев, а потім ліг на землю.

Планетта вилаявся й сторожко став на коліна, щоб допомогти юнакові. Пролунав іще один постріл.

Куля пролетіла під грозовими хмарами навпростець через пагорб, тоді почала відхилятись униз за законами траєкторії. Її було спрямовано в голову, однак вона влучила в груди, пройшовши біля серця.

Планетта впав, мов підтятий. Настала незвична тиша, якої він ніколи не чув. Великий Конвой зупинився. Гаялась гроза. В небі ширяли круки.

Хлопець підвів голову й посміхнувся.

— Ти був правий, — пробелькотів він. — Товариші прийшли. Ти їх бачиш, батьку?

Планетта не зміг відповісти, але останнім зусиллям повернув обличчя й подивився.

Позад них, на лісовій галявині, з'явилися тридцять вершників з рушницями через плече. Вони здавалися прозорими, немов примари, однак їхні постаті чітко вирізнялись на темному тлі дерев. Недоладний одяг і зухвалі обличчя вказували, що це запеклі бандити.

Планетта вмить упізнав їх. Старі товариші, мертві зарізяки вочевидь прибули по нього. Обпалена сонцем шкіра, довгі навкісні рубці, грізні генеральські вусища, розпатлані вітром бороди, світлі жорстокі очі, великі золоті ґудзики, запорошені в боях чесні, привабливі лиця.

Он там благуватий Паоло, вбитий при нападі на Муліно. Ось П'єтро дель Ферро, що не вмів їздити верхи, ось Джорджо Пертіка, ось Фредіано, який до смерти замерз лютою зимою, добрі старі товариші, котрі вмирали один по одному перед його очима. А хто там сидить на сухому білому коні, отой здоровань з великими вусами і більшою за нього рушницею? Може, це Конте, знаний усіма ватажок, який теж поліг при нападі на Великий Конвой? Так, це він, Конте з освітленим добротою шляхетним обличчям.

А чи не помилився Планетта, вважаючи, що крайній ліворуч, стрункий гордовитий вершник, — то Марко Ґранде власною персоною, найславетніший серед старих верховодів? Невже це справді Марко Ґранде, повішений у столиці в присутності імператора й чотирьох озброєних полків? Марко Ґранде, ім'я якого вимовляють пошепки й сьогодні, через п'ятдесят років? Достоту він! Він теж прибув, аби вшанувати Планетту, невдатного, але сміливого ватажка.

Мертві бандити, вочевидь схвильовані, але повні спільної радости, справляли мовчанку. Вони чекали, коли Планетта поворухнеться.

Нарешті Планетта підвівся з землі разом із хлопцем, але тепер він був не з плоті та крови, а прозорий, як і всі навколо.

Кинувши погляд на своє мертве тіло, що лежало безладною купою, Ґаспаре Планетта знизав плечима, немов демонструючи непричетність до нього, і неквапно ступив на галявину, тепер уже навік оборонений від куль. Він ішов до старих товаришів, відчуваючи приплив радости.

Планетта почав був вітатися з кожним окремо, коли раптом помітив, що поблизу стоїть засідланий кінь без верхівця, і мимохіть потягнувся в той бік.

— Невже? — скрикнув він, дивуючись незвичному тону власного голосу. — Невже це мій Полак, такий же баский, як колись?

Це насправді був Полак, його улюблений кінь. Упізнавши хазяїна, він ніжно й тихо заіржав, як іржуть мертві коні.

Планетта з любов'ю поплескав його по спині і вже тішився радістю скорої подорожі разом із вірними друзями до царства мертвих бандитів, де він ще ніколи не був, але уявляв його повним сонця і весняного повітря, з широкими білими шляхами, що обіцяють нові надзвичайні пригоди.

Поклавши руку на сідло, немов збираючись окульбачити коня, Ґаспаре Планетта ледь стримував хвилювання.

— Спасибі, друзі! — мовив він.