Наша добра старенька Рене - Белль Генріх

— Я тому і іду, що це нестерпно!

Рене все ще затуляла собі вуха, а я поглядав на неї, всміхався і пив собі лікер, прислухаючись до співу, що все ближчав й уже справді загрозливо лунав серед сільської тиші. Вже було виразно чути гупання солдатських чобіт, лайку унтер-офіцерів у паузах і вигуки обер-лейтенанта, який знов і знов невтомно закликав: "Пісню! Пісню!"

— Я більше не можу! — знесилено прошепотіла Рене. Затискаючи долонями вуха, вона вже майже ридала. — Це просто нестерпно — стирчати отак у купі лайна і слухати, як вони співають...

Цього разу, коли вони проходили ряд за рядом повз вікно, я дивився на них сам. Голодні, стомлені, похмурі, на кожному обличчі вираз майже фанатичної озлобленості, в глибині очей — страх...

— Облиш,— сказав я Рене, віднімаючи її руки від вух, коли солдати пройшли і їхній спів замовк. — Не роби дурниць.

— Ні,— вперто мовила вона,— це не дурниці. Я поїду звідси й відкрию десь кінотеатр — може, в Дьєппі чи в Аббевілі.

— А що буде з нами? Ти про нас подумала?

— Сюди приїде моя племінниця,— сказала Рене, поглянувши на мене. — Симпатична молоденька дівчина. У неї діло піде на лад. Я вирішила віддати шинок їй.

— Коли? — спитав я.

— Завтра.

— Уже завтра? — злякано перепитав я.

— Не бійся,— засміялась Рене,— вона молода й гарненька. Ось поглянь!

Тоді дістала з шухлядки фотографію, але дівчина на ній була зовсім не симпатична. Молода, вродлива — це правда. Але вона була холодна й мала такий самий патріотичний рот, як у чоловіка на фотографії над стойкою...

— На здоров'я,— сумно промовив я. — Виходить, уже завтра.

— На здоров'я,— сказала Рене, наливаючи лікеру й собі.

Пляшка спорожніла, і мені здавалося, наче я хитаюсь на стільці біля стойки, мов корабель у відкритому морі. Проте голова в мене була ясна.

— Рахунок, будь ласка,— попросив я.

— Триста марок,— сказала вона.

Та коли я дістав гроші, Рене раптом похитала головою і промовила:

— Ні, облиш. Ти, мабуть, єдиний, хто мені в житті бодай трохи подобався. Якщо хочеш, пропий їх завтра в моєї племінниці.

— До побачення,— сказав я, і Рене кивнула головою мені у відповідь.

Вже виходячи, я побачив, як вона споліскує в нікельованій мисці келишки, й подумав, що в племінниці, мабуть, навряд чи такі самі гарні, маленькі й міцні руки, адже руки — це все одно що рот, і буде просто жахливо, коли й руки в неї патріотичні...