Досконалий злочин - Шмітт Ерік-Емманюель

Якщо перших вона зустрічала з приємністю, то досить скоро її почало дратувати те, що доводиться переповідати те саме й чути, як відлуння, однакові банальності. Її сумне, покірне долі обличчя приховувало нуртуючий гнів: навіщо позбуватися чоловіка, а потім постійно про нього говорити! Тим паче, що їй так кортіло побігти на четвертий поверх, розбити стіну, понишпорити в його тайнику і відкрити те, що її мучило. Нехай же її швидше залишать саму!

Їхній приватний будинок, розміщений поблизу фортечного муру, нагадував зáмки, що їх малюють у книгах казок. Безладні зарості виткої троянди ховали численні вежі, зубці на стінах, бійниці, різьблені балкони, декоративні розетки, прольоти сходів, гостроверхі готичні вікна з кольоровими шибками. Набувши досвіду, Ґабріела, спираючись лише на вигуки відвідувачів, могла визначити рівень їхнього безкультур'я, поділивши їх на чотири категорії — від варвара до зануди. Варвар ворожим оком оглядав стіни та бурчав: "Тут усе старе". Варвар, який вважав себе освіченим, шепотів: "Це Середньовіччя, так?"; нарешті, варвар справді освічений розпізнавав ілюзію: "Середньовічний стиль, збудовано в XIX столітті?"; насамкінець, ішов зануда, який з криком "Це Вйолле-ле-Дюк!" зануджував усіх коментарями про кожен елемент, що його знаменитий архітектор зі своєю майстернею змогли спотворити, відтворити чи вигадати.

Така будівля не була чимось особливим для Санліса, села в Уазі, на північ від Парижа, яке згромадило чимало історичних споруд на своїй вершині. Поруч із кам'яницями доби Жанни д'Арк чи будівлями, спорудженими у XVII–XVIII століттях, дім Ґабріели виглядав навіть не дуже елеґантним, адже був не таким давнім — півтора століття — і навіть сумнівним щодо смаку. Їхнє подружжя жило там відтоді, як вона успадкувала його від батька. Ґабріелу тішило те, що ці стіни викривали її як "новобагатька" — її, яка не вважала себе ні багатою, ні новою.

На четвертому рівні цієї будівлі, яка зачарувала б Александра Дюма чи Вальтера Скотта, одна кімната належала Ґабу. Після одруження було домовлено, що для того, аби навіть оселившись у неї, він почувався, як у себе вдома, він став абсолютним господарем цієї частини дому, на яку Ґабріела не претендувала; їй було дозволено туди заходити, якщо він там затримувався, інакше права доступу до неї вона не мала.

Це місце не мало нічого надзвичайного — книги, люльки, карти, мапи світу; і забезпечувало мінімальний комфорт — шкіряні продавлені фотелі; але в товстій стіні був отвір, перекритий вертикальною драбиною. Ґаб зробив його двадцять років тому, вийнявши цеглу. Додавши туди якийсь предмет, він знову замуровував і тинькував поверхню, щоби приховати схованку від стороннього ока. Через усі ці запобіжні заходи Ґабріела знала, що ніяк не зможе проявити нескромність, не залишивши слідів. Спершу з любові, потім зі страху вона завжди поважала таємницю Ґаба. Він частенько розважався, жартуючи з цього приводу і випробовуючи її стійкість…

Тепер ніщо не заважало їй зруйнувати перегороду.

Перші три дні вона вважала непристойним хапатися за молоток чи лом; а з огляду на приплив відвідувачів у неї не стало би на це часу. На четвертий день, зауваживши, що ні телефон, ні вхідний дзвінок не дзеленчать, вона пообіцяла собі вдовольнити свою цікавість після відвідин свого антикварного магазину, за якихсь три сотні метрів від дому.

Майже на виході з міста золоті літери вивіски "Ґ. і Ґ. де Сарла" чітко повідомляли про антикварну крамничку, з тих, що так популярні в цьому краю, тобто місце, де можна було знайти як речі дуже великі — буфети, столи, шафи, щоб умеблювати просторі будинки за містом, так і дрібнички — лампи, дзеркала, статуетки, щоб декорувати створені інтер'єри. Тут не було представлено ніякого особливого стилю, здебільшого продавалися речі, — з жахливими підробками включно, — які налічували трохи більше сотні років.

Обидва працівники поінформували її про рух товарів під час фатальної відпустки в Савуа, потім Ґабріела пішла до бухгалтерії. Після короткої розмови вона пройшлася магазином, який уже наповнився кумасями, тільки-но вони дізналися про прихід "бідолашної мадам Сарла".

Вона здригнулася, помітивши серед них Полетту.

— Моя бідолашна, — вигукнула Полетта, — така молода і вже вдова!

Полетта пошукала попільничку, щоби погасити цигарку, забруднену оранжевою губною помадою, не знайшла і розчавила її своїм зеленим каблуком, не переймаючись тим, що псує лінолеум, і, театрально розвівши руки, рушила назустріч Ґабріелі.

— Дорога моя бідолахо, я так страждаю від того, що страждаєш ти.

Тремтяча Ґабріела дозволила себе обняти.

Полетта залишалась єдиною жінкою, якої вона побоювалась, бо та прочитувала правду, роздивляючись людей. Багато хто вважав її найбільшим зміїним язиком, але вона мала дар, наче лазерним променем, проникати всередину черепів чіпким поглядом своїх вирячених очей, потім скласти фрази, які могли назавжди зруйнувати репутацію якоїсь особи.

Під час обіймів Ґабріела, задихаючись, зжувала кілька жовтих сухих волосин Полетти, виснажених десятиліттями фарбування та укладання, а тоді мужньо постала перед цим, блискучим від коричнюватого крему, обличчям.

— Скажи-но, поліція тебе допитувала? Вони, звісно, питали, чи ти його не вбила, так?

"Ну, от, подумала Ґабріела, вона вже сумнівається, чи це не я. Вона не марнує часу, а одразу йде в наступ".

Ґабріела кивнула, схиливши голову. Полетта відреагувала криком:

— Негідники! Змусити тебе таке витримати! Тебе! Тебе, яка божеволіла від свого Ґаба, яка тридцять років йому ноги мила й воду пила! Тебе, яка на його прохання була готова піти на операцію, щоби стати ким завгодно — чоловіком чи мишею! І не кажи! Які негідники! Всі негідники! Знаєш, що вони мені влаштували! Коли я виховувала свого другого сина, Ромуальда, одного дня мені довелося повести його до лікарні, тому що хлопчак набив синців, коли виходив із ванни; уяви собі, поліція одразу ж приїхала до відділення швидкої допомоги, аби переконатися, що я його не била! Уявляєш? Вони потягли мене до поліційної дільниці! І затримали! Мене затримали! Це тривало сорок вісім годин! Мене, матір, уважали винною тоді, коли я повела свого сина до лікарні! Свинота! Тобі довелося зазнати такої самої долі!

Ґабріела зрозуміла, що Полетта далека від того, щоб її підозрювати, вона на її боці. Вона поставилася до неї з симпатією колишньої жертви. Для неї кожна жінка, яку допитувала поліція, одразу, за аналогією з нею, ставала невинною.

— Авжеж, мене також. Того самого вечора.

— Шакали! І як довго?

— Кілька годин!

— Банда щурів! Моє зайченятко, тебе це принизило, так?

Ділячись із Ґабріелою ніжністю, яку вона відчувала сама до себе, Полетта знову міцно обняла подругу.

Ґабріела відчула полегкість й дозволила тій досхочу нарікати на поліцію, а тоді повернулася додому, щоб узятися за тайник Ґаба.

Захопивши інструменти, вона опівдні піднялася сходами і заходилася розбивати перекриття. Дошка відпала і відкрився простір, де одна на одній стояли чотири коробки.

Вона підтягла низький столик і поставила їх на нього. Не знаючи, що там у них усередині, вона впізнала те, в чому воно лежало; це були великі металеві коробки з-під печива, етикетки на яких, хоча й понищені частково часом і сирістю, вказували: "Мадленки з Коммерсі", "Дурнички з Камбре", "Ліонські подушечки" та інші солодощі.

Вона взялася за одну кришку, але її зупинив дзвінок у двері.

Покинувши свою справу незакінченою, вона замкнула двері, залишивши ключ у дверях, і спустилася сходами з наміром якнайшвидше відпровадити того, хто її потурбував.

— Поліція, мадам! Чи ми можемо ввійти?

На ґанку стояло кілька чоловіків із важкими підборіддями.

— Звісно. Що вам потрібно?

— Ви Ґабріела де Сарла, дружина покійного Ґабріеля де Сарла?

— Так.

— Просимо йти з нами, будь ласка.

— Навіщо?

— Вас чекають у комісаріаті.

— Якщо це для того, щоб поставити запитання з приводу нещасного випадку з моїм чоловіком, то ваші колеги в Савої це вже зробили.

— Наразі йдеться зовсім про інше, мадам. Вас підозрюють у вбивстві чоловіка. Один пастух бачив, як ви штовхнули його у прірву.

Після десяти годин затримання Ґабріела вагалась, яке остаточне рішення прийняти: кого вона більше ненавиділа — комісара чи свого адвоката. Можливо, вона могла би вибачити комісару… Коли він її мучив, то просто виконував своє ремесло, він не долучав до цього ні гріховної схильності, ні пристрасті, і чесно намагався перетворити її на винну. Натомість адвокат її тривожив, бо хотів знати. Тоді як вона платила йому за те, аби він вірив, а не за те, щоби знав. Вона купувала його знання законів, практику роботи в судах, енергійність для її захисту; їй начхати, знає він правду чи ні.

Тільки-но вони опинилися наодинці, метр Плісьє, сорокарічний, приємний на вигляд чорнявець, статечно нахилився над своєю клієнткою та серйозним голосом, яким наділяють героїв-ковбоїв у дубльованих американських фільмах, вимовив таке:

— А тепер довірте мені, і тільки мені, правду, мадам Сарла. Вона звідси не вийде. Ви таки штовхнули свого чоловіка?

— Навіщо мені це робити?

— Не відповідайте мені запитанням. Ви його штовхнули?

— Це і є відповідь "навіщо мені це робити?" Мене звинувачують у вчинку, який не має ніякого сенсу. Я любила свого чоловіка. Разом ми були щасливі тридцять років. У нас троє дітей, які можуть це підтвердити.

— Ми зможемо послатися на вбивство з ревнощів.

— Пристрастю? У п'ятдесят вісім років? Після тридцяти років шлюбу?

— Чому б і ні?

— Якщо у п'ятдесят вісім років люди ще люблять один одного, месьє, значить у них світле, гармонійне кохання, без пристрасті, без надмірностей, без кризових явищ.

— Мадам Сарла, годі пояснювати мені, що я маю думати, радше скажіть мені, що ви думаєте самі. Ви могли його приревнувати.

— Це смішно!

— Він вас обманював?

— Не брудніть його образу.

— Хто успадкував після вашого чоловіка?

— Ніхто, в нього нічого не було. Весь капітал належить мені. Тим паче, ми були одружені з умовою роздільного володіння майном.

— Але його прізвище свідчить про походження з гарного роду.

— Авжеж, Ґабріель де Сарла завжди звучить вражаюче. Всі вважають, що я вийшла заміж за багатія, тоді як мені дісталася лише частка "де".