Меса безвірника - Бальзак Оноре де
Знаменитий Деплен нічого не приховував від свого асистента; Б'яншон завжди знав, чи така-то жінка тільки сіла на стілець перед його вчителем, чи й лягла на горезвісний диван, який стояв у кабінеті Деплена і на якому він спав ночами. Б'яншон знав усі таємниці цього темпераменту, що поєднав у собі жагучість лева й могутність бика, темпераменту, від якого, кінець кінцем, грудна клітка знаменитого вченого розсунулася понад усяку міру — і Деплен помер від розширення серця. Асистент вивчив усі дивацтва цієї вкрай заклопотаної людини, всі розрахунки її дріб'язкової скнарості, він знав про плани політика, який ховався під оболонкою вченого, і передбачив розчарування, яке мало спіткати Деплена, в чиєму серці, тільки зовні схожому на бронзове, все ж таки жевріло одне почуття.
Якось Б'яншон розповів Депленові, що один бідний водонос із кварталу Сен-Жак, виснажений втомою та злиднями, тяжко захворів; усю довгу зиму 1821 року той бідолаха-овернець харчувався однією картоплею. Деплен покинув усіх своїх хворих і, мало не загнавши коня, помчав із Б'яншоном до бідняка. Під особистим наглядом Деплена його перевезли до лікарні, яку знаменитий Дюбуа відкрив у передмісті Сен-Дені. Деплен вилікував овернця, а коли той одужав, дав йому грошей на купівлю коня та бочки. Цей овернець згодом відзначився своєрідним вчинком. Коли один з його приятелів занедужав, він привів його до Деплена, сказавши своєму благодійникові:
— Я б не потерпів, щоб він звернувся до когось іншого.
Хоч який брутальний був Деплен, а тут він потис водоносові руку й сказав йому:
— Приводь їх усіх до мене.
Він помістив уродженця Канталя в клініку Отель-Дьє і доглядав його дуже турботливо. Б'яншон уже не раз помічав, що його вчитель не байдужий до овернців, а надто до водоносів; та оскільки робота в клініці Отель-Дьє становила предмет особливої гордості для Деплена, асистент не вбачав у його поведінці чогось незвичайного.
Якось годині о дев'ятій ранку, проходячи через площу Святого Сульпіція, Б'яншон побачив свого вчителя — той заходив до церкви. Деплен, який повсюди їздив у кабріолеті, цього разу прийшов пішки і прослизнув до церкви крізь бічні двері з вулиці Малого Лева, так наче заходив до якогось підозрілого дому. Асистент, який знав переконання свого вчителя, та й сам був кабаністом, тобто не вірив ні в Бога, ні в диавола (саме в такому написанні, що, мабуть, означає в Рабле найвищий ступінь диявольщини), відчув цілком виправдану цікавість; намагаючись лишитися непоміченим, він навшпиньки увійшов до церкви і неабияк здивувався, побачивши, що знаменитий Деплен, цей безвірник, який так нещадно глузував з ангелів — адже ті ніколи не хворіють на гастрит, не знають фістули і не потребують ланцета! — цей безстрашний насмішник смиренно стояв навколішках... і де? У капличці Богоматері! Деплен прослухав усю месу, пожертвував на церкву, на вбогих і вигляд у нього був такий поважний, ніби йшлося про відповідальну хірургічну операцію.
"Не прийшов же він до церкви для того, щоб з'ясувати дещо в питанні про пологи Богоматері,— подумав Б'яншон, чиє здивування не мало меж. — Якби я побачив його на святі Тіла Господнього, де він тримав би одну з китиць балдахіна, я тільки посміявся б. Але застати його в церкві о цій порі, самого, без свідків — тут справді є над чим замислитись!"
Б'яншон не хотів, аби хтось подумав, ніби він шпигує за головним хірургом клініки Отель-Дьє, і пішов геть. Випадок захотів, щоб того-таки дня Деплен запросив свого учня пообідати з ним у ресторані. За десертом Б'яншон непомітно спрямував розмову на релігію і назвав месу лицемірною комедією.
— Ця комедія,— підхопив Деплен,— коштувала християнському людові більше крові, аніж усі битви Наполеона та всі п'явки Бруссе! Меса — папський винахід, не давніший шостого століття; в його основі лежать слова Ісуса: "Се — тіло моє". Але скільки потоків крові пролили, щоб запровадити свято Тіла Господнього, яким папський престол хотів відзначити свою перемогу в суперечці про реальне перетворення дарів над єретика ми, які протягом трьох століть сіяли смуту в церкві!
Наслідком того християнського розбрату стали війни з графом Тулузьким та з альбігойцями. Вальденси й альбігойці відмовилися визнати новий ритуал.
Тут Деплен з видимим задоволенням дав волю своїй безбожницькій іронії, і з його уст полився струмінь вольтер'янських дотепів: власне, то було досить погане наслідування "Цитатора".
"Отакої! — мовив Б'яншон сам до себе. — Куди ж подівся сьогоднішній богомолець?"
Він змовчав і засумнівався, чи справді сьогодні в церкві бачив Деплена. Деплен не став би прикидатися перед Б'яншоном: вони знали один одного надто добре і не раз обмінювалися думками з не менш серйозних питань, не раз обговорювали різні системи de rerum natura, зондували їх і розтинали скальпелем невіри. Минуло три місяці. Б'яншон не згадував про той випадок, хоч він і закарбувався в його пам'яті. Десь у тому ж таки році один лікар з клініки Отель-Дьє в присутності Б'яншона взяв Деплена за руку, начебто бажаючи про oось запитати його.
— Чому ви заходили до церкви Святого Сульпіція, шановний учителю? — запитав він.
— Я ходив туди оглянути священика — у нього гнійне запалення колінної чашечки,— сказав Деплен. — Герцогиня Ангулемська виявила мені честь, попросивши, щоб я взяв на себе його лікування.
Лікар мусив задовольнитися цим поясненням. Але Б'яншона воно не переконало.
"Он чого він ходить до церкви — лікувати колінні чашечки! — сказав собі асистент. — Так я йому й повірив! Він слухав месу".
Б'яншон заповзявся вистежити Деплена. Пригадавши, якого саме дня і о якій годині той заходив до церкви Святого Сульпіція, він вирішив прийти туди наступного року в той самий день і о тій годині, щоб з'ясувати, з'явиться туди знову Деплен чи ні? Якби він справді з'явився, така періодичність відвідувань церкви дала б Б'яншонові підстави науково дослідити це явище, бо в такої людини, як Деплен, не могло існувати розбіжності між думкою і дією. Наступного року в той самий день і ту саму годину Б'яншон, який уже не був асистентом Деплена, побачив, як кабріолет хірурга зупинився на розі вулиці Турнона й вулиці Малого Лева, як його друг вийшов з екіпажа, з єзуїтською обережністю пробрався попід самими стінами до церкви Святого Сульпіція і знову прослухав месу біля вівтаря Богоматері. Так, це був справді Деплен, головний хірург клініки Отель-Дьє, переконаний безбожник і — якоюсь грою випадку — богомолець. Б'яншон нічого не міг зрозуміти. Регулярні відвідини знаменитим ученим церкви здавалися йому непоясненними. Коли Деплен пішов, Б'яншон підступив до паламаря, який почав прибирати капличку, і запитав у нього, чи часто в них буває пан, котрий щойно тут молився.
— Уже двадцять років, як я тут служу,— відповів паламар,— і весь цей час пан Деплен приходить сюди слухати месу чотири рази на рік. Її служать на його замовлення.
"Деплен замовляє месу! — подумав Б'яншон, виходячи з церкви. — Ця таємниця, по-своєму, варта таємниці непорочного зачаття, а однієї цієї таємниці досить, щоб зробити будь-якого лікаря безвірником".
Час минав, а доктор Б'яншон, хоч і був другом Деплена, ніяк не знаходив нагоди, щоб поговорити з ним про цю особливість його життя. Зустрічатися їм доводилося тільки на лікарських консиліумах або у світському
товаристві, де неможливі розмови сам на сам, коли двоє чоловіків, гріючи ноги біля каміна та відкинувшись головою на спинку крісла, звіряють один одному свої таємниці. Так збігло сім років. Аж якось після революції 1830 року, коли юрба йшла на приступ архиєпископської резиденції, коли під впливом республіканської агітації вона знищувала золоті хрести, що мерехтіли, мов блискавки, над неозорим океаном дахів, коли на вулицях панували Невіра і Заколот,— Б'яншон знову побачив, як Деплен заходить до церкви Святого Сульпіція. Він теж зайшов туди і став поруч із своїм другом, причому той не подав йому жодного знаку і не висловив найменшого подиву. Вони удвох вистояли месу, яку замовив Деплен.
— Чи не відкриєте ви мені, друже, причину вашого показного благочестя? — запитав Б'яншон у Деплена, коли вони вийшли з церкви. — Я вже тричі бачив вас тут на месі — вас! Ви повинні розкрити мені вашу таємницю, пояснити цю очевидну суперечність між вашими поглядами і вашою поведінкою. Ви не віруєте в Бога — і ходите до церкви! Мій любий учителю, будьте ласкаві відповісти мені.
— Я схожий на багатьох святенників, які вдають із себе людей глибоко побожних, а в душі такі самі безвірники, як ви або я.
І Деплен почав щедро сипати дотепами, знущаючись із політичних діячів, найвідоміший з яких являє собою сучасний образ мольєрівського Тартюфа.
— Я не про це вас запитую,— мовив Б'яншон, — я хочу знати, чому ви сюди прийшли і нащо замовили сьогоднішнє богослужіння.
— Гаразд, любий друже,— сказав Деплен.. — Я вже стою на краю могили, і можу тепер розповісти вам, як починав я своє життя.
У цю хвилину Б'яншон і знаменитий хірург проходили вулицею Чотирьох Вітрів, однією з найжахливіших вулиць Парижа. Деплен показав будинок, схожий на обеліск; від хвіртки туди тягся довгий вузький прохід, що виводив на кручені сходи, освітлені глухими віконцями, які справедливіше було назвати "сліпими", а не "глухими". В тому покритому зеленавою цвіллю домі на першому поверсі жив торговець меблями, а на всіх інших, здавалося, мешкали всі різновиди вбогості. Рвучко піднявши руку, Деплен сказав Б'яншонові:
— Я жив отам, на сьомому поверсі, два роки!
— Знаю. В тому закутні жив і д'Артез, і замолоду я бував там мало не щодня. Ми називали ту комірчину "діжкою, в якій заквашуються генії". Ну й що далі?
— Меса, яку я щойно прослухав, пов'язана з деякими подіями в моєму житті. Вони стосуються тих часів, коли я мешкав у мансарді, в якій, ви кажете, жив і д'Артез,— он за тим вікном, де розвішана білизна, а під нею стоїть вазон з квітами. Я починав своє життя в таких умовах, мій любий Б'яншоне, що міг претендувати на пальму першості серед тих бідолах, яких Париж змусив витерпіти найтяжчі муки. Мені довелося спізнати все: голод, спрагу, безгрошів'я, нестачу одягу, взуття, білизни, я бачив злидні в найогидніших їхніх проявах.
