Велетні - Фолкнер Вільям

Гадаєте, що витримаєте, коли я все швидко закінчу?

— Так, кінчайте. Ногу я скалічив і хочу позбутись

її.

Лікар глянув на спокійні і такі схожі обличчя Мак-каллунів, що дивились на нього.

— Коли б він був у місті, в лікарні, під постійним наглядом, я б, мабуть, почекав, поки миле перший шок і він протверезиться. Але його не можна везти зараз, а кров зупинити не вдасться... Коли б мав хоч ефір або препарат для місцевої анестезії,— зітхнув він.

— Досить,— промовив чоловік на ліжку.— Господь не міг сотворити нічого кращого для місцевої або загальної анестезії, ніж те, що міститься в цій посудині. І нога ця не Джексона, не Стюарта, не Рафа і не Лі. Вона моя. Я почав це і, гадаю, що маю право хотіти, щоб її відтяли так, як мені подобається.

Та лікар не зводив очей з Джексона.

— Що скажете ви, містере Маккаллун? — спитав він.— Ви найстарший.

Але за нього відповів Стюарт.

— Так,— сказав він.— Кінчайте з цим. Що вам треба? Мабуть, гарячої води?

— Так,—відповів лікар.—І кілька чистих прости-радел. Чи є у вас великий стіл і чи можна принести його сюди?

— Кухонний стіл,— відповів чоловік, що зустрів їх біля дверей.— Ми з хлопцями...

— Зачекай,— попросив чоловік на ліжку.— У хлопців нема часу допомагати вам.—Він знову повернувся до синів.—Анж, Люціус,— покликав він.

— Так, тату.

І знову чиновникові здалось, що відповіла одна людина.

— Цей джентльмен, здається, поспішає. Вам краще вирушати. Якщо розміркувати, то вам навіть і збиратись не треба. За день-два ви вже одягнете форму. Візьміть грузовик. Там не буде нікого, хто б міг відвезти вас у Мемфіс і привести грузовик назад, тому ви залишіть його в гаражі "Гайосо Фід компані", поки ми пришлемо за ним. Мені б хотілось, щоб ви записалися в старий шостий піхотний, в якому я служив. Але це тільки моє побажання, а ви ідіть туди, куди вам скажуть. Кінець кінцем не має значення, де ви будете. Уряд свого часу не зробив мені нічого, крім добра, думаю, що так буде і з вами. Запишіться туди, де ви потрібні, і слухайтесь своїх сержантів та офіцерів, поки не станете справжніми солдатами.

— Зачекайте! — крикнув чиновник, виходячи на середину кімнати.— Я заперечую проти цього. Мені дуже шкода, що з містером Маккаллуном трапилось нещастя. Мені дуже шкода взагалі, що все так вийшло. Але тепер це не в моїх і не в його руках. Того, хто не зареєструвався, карає закон. Якщо містер Гом-больт відмовляється виконати наказ, я сам це зроблю і відвезу цих людей в Джексон, де вони повинні

12 В. Фолкнер

337

будуть відповісти за свій вчинок. І я мушу попередити містера Гомбольта, що він теж буде відповідати!

Старий шериф повернувся до судового виконавця, його кошлаті брови знову насупились:

— Невже ви ще не зрозуміли, що ми нікуди не можемо їхати зараз? — стиха промовив він.

— Що? —закричав чиновник. Він глянув у ці суворі й серйозні обличчя, що повернулись до нього.— Мені загрожують?

— Ніхто взагалі не звертає на вас уваги,— відповів шериф.— А зараз помовчте трохи — це буде найкраще, і ми дуже скоро зможемо повернутись до міста.

Судовий виконавець замовк і стояв нерухомо, поки ці суворі зневажливі обличчя не одвернулись од нього і не звільнили його від свого байдужого і нетерплячого погляду. Він бачив, як два юнаки підійшли до ліжка, нахилились, по черзі поцілували свого батька в губи, потім повернулись, як один, і вийшли з кімнати, навіть не глянувши на нього. І, сидячи з шерифом в освітленому лампою передпокої, перед зачиненими тепер дверима спальні, він чув, як заторохтів грузо-вик і, розвернувшись, покотився по дорозі; звук мотора завмирав у спокійній теплій ночі, сповненій голосним співом цикад, які ніби теж розуміли, що холод і смерть неминучі.

— Пам'ятаю старого Анжа,— спокійно й розважливо сказав шериф таким тоном, яким дорослі розмовляють з незнайомими дітьми.—Він помер п'ятнадцять чи шістнадцять років тому. Йому було близько шістнадцяти, коли почалась ще та, стара війна. Він записався в армію генерала Джексона і пройшов з нею через Велей до Шарлотсвіля, де каролінські хлопці помилково підстрелили Джексона того ранку в шістдесят п'ятому році, коли кіннота Шерідана закрила дорогу з Ароматокса до Велея, після чого можна було розійтись по домівках. І він повернувся до Міссісіпі з тим, з чим пішов, одружився і збудував перший поверх цього будинку, де ми з вами сидимо. Тут і народилися хлопці — Джексон, Стюарт, Рафаель, Лі і Бедді.

— Бедді народився пізніше, він ще встиг взяти участь в іншій війні і воював у Франції. Ви чули, що він оце казав. Приніс з війни дві медалі, американську і французьку, але жодна людина й досі не знає, за що він їх одержав. Я навіть не певен, що він розповів це Джексонові, Стюарту й іншим братам. Як тільки він повернувся додому, з медалями та з нашивками, що свідчили про поранення, брати одружили його з дівчиною, яку знайшли для нього заздалегідь, і через рік народилось двійко синів, напрочуд схожих на старого Анжа Маккаллуна. Якби старий Анж був років на сімдесят п'ять молодший, усіх трьох можна було б прийняти за близнят. Я пам'ятаю їх, двох цілковито однакових хлопчаків, диких, як неприручені лошата. Вони ганяли тут вдень і вночі разом із зграєю собак, поки не підросли настільки, щоб допомагати Бедді, Стюарту і Лі по господарству і поратись біля бавовноочисної машини, а Рафу — в догляді за кіньми і мулами, яких він годував, вирощував, об'їжджував і возив до Мемфіса на продаж. Три-чотири роки тому вони вступили на рік до сільськогосподарського коледжу, щоб більше взнати про породисту рогату худобу. Це було після того, як Бедді з братами перестав вирощувати бавовник, бо уряд почав втручатись із своїми порадами. Стабілізувавши ціни і скупивши залишки, людям дали раду і допомогли, хотіли вони того чи ні. Ви бачили цих хлопців там, у спальні, і мабуть, подумали—дивні люди. Того першого року, коли фермерам розказували про нову систему, сюди приїхали урядові агенти і спробували пояснити Бедді, Лі та Стюарту, як зменшити врожай. Уряд, мовляв, виплатить фермерам різницю, і це для них самих буде краще, ніж хазяйнувати самостійно.

"Ми дуже вдячні,— відповів Бедді.— Але допомога нам не потрібна. Ми вирощуємо бавовник так, як завжди: а якщо не зможемо прожити, то це вже наша турбота і збиток".

Так вони й не підписали паперів, а вирощували собі бавовник так, як вчив їх старий Анж! Потім зібрали бавовну, очистили її на власній бавовноочисній машині так, як робили це завжди, і повезли продавати. Лише в Джексоні виявили, що не можуть продати її, бо не мали ніякої ліцензії на продаж. Отже, довелося везти назад...

Проте наступного року вони знов не взяли ніяких ліцензій і теж не змогли нічого продати. Цього разу вони збудували спеціальні клуні для бавовни, а взимку Бедді подався до адвоката, щоб з'ясувати, як усе це сталося. Та коли йому запропонували підписати якийсь папірець, він рішуче відмовився.

Вони більше не займались бавовною, а почали розводити рогату худобу, бо сподівались таким чином уникнути урядового контролю. А ті двадцять два тюки бавовни і досі гниють у клуні... З цими людьми важко щось вдіяти.

— Що ж, гаразд,— нетерпляче перебив судовий виконавець.— Сподіваюсь, зараз ми можемо виїхати до міста?!

— Зараз ні,— спокійно відказав шериф.— Але скоро поїдемо. Звичайно, не сьогодні. Завтра вранці.

Він підвівся. В сусідній кімнаті було тихо. Чиновник побачив, як шериф пройшов через хол і передпокій, відчинив двері спальні, ввійшов туди і зачинив їх за собою. Чиновник сидів нерухомо, прислухаючись до нічних звуків, і дивився на зачинені двері. Двері невдовзі відчинились і з спальні вийшов шериф, обережно несучи якийсь скривавлений пакунок.

— Все,— промовив він.— Потримайте хвилинку!

— Воно ж у крові,—сказав судовий виконавець.

— Дарма,— зауважив шериф.— Ми помиємось, коли закінчимо з цим.

Чиновник узяв пакунок. Старий шериф знову пройшов через передпокій, зник і швидко повернувся з засвіченим ліхтарем і лопатою.

Ходімо,— сказав він.— Тепер ми вже майже

СКІНЧИЛИ.

Чиновник вийшов слідом за ним з будинку і подався подвір'ям, обережно несучи важкий скривавлений пакунок, в якому, йому здавалось, ще відчувалось тепло життя. Шериф широко ступав попереду, ліхтар гойдався біля його ніг, і по землі бігла велика, схожа на ножиці, тінь.

В темряві лунав його веселий голос:

— Наша біда в тому, сер, що за книгами законів ми не бачимо живих людей. Ми вигадали для себе стільки вказівок, рецептів та настанов, що розгублюємось, коли в них не хоче вкладатися життя. Але життя завжди нагадує про себе і завжди бере гору... Ми робимось схожими на тих істот, яких лікарська братія може вивести в лабораторіях. Тих істот позбавляють кісток і кишок, і все ж таки вони живуть, навіть не знаючи, що вони втратили кістки і кишки. А ми втратили твердість характеру, ми майже згодились, що людині вона більше не потрібна; мати цю твердість вважається старомодним. Але є життя, де ця твердість характеру все ще живе, і колись ми також повернемося до неї. Я не знаю, коли це станеться і скільки лиха нам доведеться ще перетерпіти, щоб навчитись цього, але це обов'язково станеться.

Вони вийшли з двору і наблизилися до групи кучерявих кедрів, що бовваніли на тлі зоряного неба. Шериф зупинився і опустив ліхтар на землю. Йдучи слідом за ним з пакунком, чиновник побачив невеликий клапоть землі, огороджений низьким кам'яним муром. Потім він побачив два горбки з гранітними плитами, поставленими на землю.

— Старий Анж та місіс Анж,—сказав шериф.— Дружина Бедді заповіла поховати себе разом із своєю ріднею. Я гадаю, вона була б зовсім самотньою тут, серед самих Маккаллунів. Ну, тепер подивимось.—Він постояв мить, спершись підборіддям на руку; чиновникові він здався напрочуд схожим на стару леді, яка вибирає місце для вазона.—Вони повинні лежати зліва направо, починаючи з Джексона... Отже, Бедді буде приблизно тут.— Шериф підсунув ліхтар ближче і взяв лопату. Потім побачив, що судовий виконавець все ще держить пакунок.— Покладіть його,— сказав він.— Спочатку треба викопати яму.

Чиновник поклав пакунок на кам'яну огорожу, а шериф заходився копати, вправно і швидко, не припиняючи розмови:

— Так, сер. Ми забули про родину. Життя стало дешевим, а ним треба дорожити.