Сонячні вітрила - Кларк Артур

За лічені хвилини настала ніч.

Мертон оглянувся на орбіту, по якій він пройшов уже чверть шляху навколо Землі. Він побачив, як одна за одною погасли сяючі зорі яхт, коли вони, як і він, поринали в коротку ніч. Мине певний час, перш ніж Сонце визирне з-за величезного чорного щита. В цей період вони будуть зовсім безпомічні, рухаючись по інерції, позбавлені будь-якої енергії.

Він увімкнув зовнішній прожектор і став оглядати потемніле тепер вітрило. Тисячі акрів плівки вже взялися брижами і обвисли, троси ослабли — треба вибрати їх, а то заплутаються. Але всього цього він чекав, усе йшло за наміченим планом.

За шістдесят чотири кілометри позад нього "Санта Марії" і "Арахні" щастило менше. Про їхню біду Мертон дізнався, коли раптом заговорило радіо аварійної мережі.

— Номер другий, номер другий, говорить Контрольний пункт. По ваших траєкторіях неминуче зіткнення. Ваші орбіти перетнуться через шістдесят п'ять хвилин! Чи не потрібна вам допомога?

Настала тривала пауза, поки обидва капітани переварювали лиху звістку. Цікаво, хто винен, подумав Мертон; можливо, одна яхта намагалася затінити другу й не встигла завершити маневр — обидві опинились у темряві. А тепер жодна нічого не могла зробити. Повільно, але неухильно вони зближувались, нездатні змінити курс навіть на найменшу часточку градуса.

І все-таки — шістдесят п'ять хвилин! Це означає, що вони тільки-тільки вийдуть на сонячний бік, виринувши з тіні Землі. Якщо їхні вітрила зможуть набрати достатньо сили, щоб уникнути зіткнення, у них ще є один слабенький шанс. Очевидно, зараз на борту "Арахни" і "Санта Марії" гарячково підраховують.

Першою озвалась "Арахна", відповівши те, що й сподівався почути Мертон.

— Номер шостий викликає Контрольний пункт. Дякуємо, але допомоги не потребуємо. Впораємося самі.

"Чи так? — подумав Мертон.— Та принаймні видовище буде цікавим".

"Арахна" і "Санта Марія" йшли під повними вітрилами у відчайдушній спробі зберегти дистанцію. Тепер, коли між ними лишалося менше чотирьох кілометрів, відчувши перші легкі доторки сонячного проміння, над ними нестерпно повільно розпускалися сяючі хмари плівки. Майже всі телеекрани Землі передадуть цю затяжну драму, та навіть і зараз, цієї останньої миті, неможливо було передбачити, чим усе скінчиться.

Обидва капітани — вперті люди. Кожен з них міг обрубати вітрило і зійти з дистанції, поступившись місцем другому, але жоден цього не зробить. Надто великий престиж, надто багато мільйонів і надто багато репутацій поставлено тут на карту. І ось безшумно і м'яко, ніби сніжинки зимової ночі, "Санта Марія" і "Арахна" зіткнулись.

Майже непомітно вповз квадратний змій у кільце павутини; повільно, мов у сні, переплелися і заплутались довгі стрічки тросів. Навіть зайнятий власною оснасткою Мертон насилу міг відірвати очі від безмовної, давно передбаченої катастрофи.

Понад десять хвилин кружляли, здимаючись клубами, ці сяючі хмари, перетворюючись на суцільну, нероздільну масу. Потім капсули з екіпажами відділились і помчали кожна своїм шляхом на відстані кількох сотень метрів. Під спалахи ракет до них поспішили рятувальні кораблі.

"Виходить, нас лишається п'ятеро",— подумав Мертон. Йому стало шкода капітанів, які доклали стільки зусиль, щоб усунути один одного всього через кілька годин після старту. Але вони молоді, вони ще встигнуть надолужити своє.

За кілька хвилин їхнє число скоротилось до чотирьох. Мертон з самого початку сумнівався у можливостях "Сонячного променя", який обертався надто повільно. Тепер він пересвідчився, що його сумніви підтвердились.

Марсіанський корабель не зміг повернути на другий галс; обертання надало йому надмірної остійності. Замість того щоб стати ребром до Сонця, величезне кільце його вітрила розвернулося до нього всією своєю шириною. Тепер з майже граничним прискоренням корабель відносило назад.

Певне, це найприкріша річ, яка може статися з капітаном, навіть гірша від зіткнення, бо тут нікого звинувачувати, крім себе. Але нещасливому екіпажу, який повільно зникав оддалік, нема звідки чекати співчуття. Перед початком перегонів вони зробили масу зухвалих заяв, і те, що сталося з ними,— не що інше, як поетична справедливість.

І все-таки рано ігнорувати "Сонячний промінь". Адже треба пройти 800 000 кілометрів, він ще може підтягтися. А якщо станеться ще кілька аварій, може бути, йому одному доведеться завершувати перегони. Так уже бувало.

Ще одна аварія сталася, коли яхти перетинали вертикаль від Землі до Сонця, вступаючи на ту частину дистанції, де вони рухалися за рахунок сонячної енергії. З борту "Діани" Мертон побачив, як напнулося величезне вітрило, розвернувшись до Сонця, що гнало яхту вперед. Вона стала набирати швидкість, почавши з прискорення в мільйонні частки сили ваги, хоча максимальних розмірів воно досягне лише через багато годин.

Проте "Павутинці" не досягти його ніколи. Повернення енергії — завжди критичний момент, і "Павутинка" не витримала.

Цю тривожну новину Мертон взнав від радіокоментатора Блера — він приглушив, але не вимкнув радіо: "Алло, на "Павутинці" брижі!" Мертон поквапився до перископа, та спершу не міг угледіти на величезному диску вітрила ніяких неполадок. Роздивитись було важко, тому що вітрило розвернулось до нього майже ребром, набувши вигляду вузького еліпса; однак нарешті він побачив, що туди й сюди по ньому пробігають повільні, непереборні хвилі. Якщо екіпаж не зможе погасити цих коливань, своєчасно, але дуже обережно натягнувши троси, вітрило розірветься на клапті.

Екіпаж зробив усе, що міг, і через двадцять хвилин здавалося, що коливання переможені. Потім плівка тріснула десь неподалік від центру вітрила. Під тиском світла його повільно тягло в різні боки, наче клуби диму вилися над полум'ям. За чверть години не лишилося нічого, крім тоненьких радіальних рейок, на яких трималася гігантська павутина. І знову під спалахи ракет корабель-рятівник кинувся підбирати капсулу "Павутинки" разом з її засмученим екіпажем.

— Тут у нас нагорі стає досить самотньо, правда? — промовив невимушений голос по внутрішньому зв'язку.

— Але не вам, Дмитре,—парирував Мертон.— У вас там у хвості ще велика компанія. От мені попереду справді самотньо.

Це не було пустим вихвалянням. Досі "Діана" випереджала найближчого суперника на 480 кілометрів і в подальші години розрив мав зрости ще швидше.

На борту "Лебедєва" Дмитро Марков добродушно розсміявся. І Мертон подумав, що він зовсім не схожий на людину, яка змирилася з поразкою.

— Пригадайте казку про зайця і черепаху,— відповів росіянин.— На подальших чотирьохстах тисячах кілометрів усе може статися.

Але сталося набагато раніше: коли вони, завершуючи перший виток, знову перетнули лінію старту, тільки на багато тисяч кілометрів вище завдяки тій додатковій енергії, яку вони взяли від сонячного проміння. Ретельно перевіривши положення решти яхт, Мертон заклав дані в комп'ютер. Одержана ним відносно "Вумера" відповідь була настільки безглуздою, що він тут-таки зробив повторну перевірку.

Сумнівів не лишалось: австралазійці з фантастичною швидкістю наздоганяли його. Жодна сонячна яхта не могла розвинути такого прискорення, якщо тільки не...

Швидкий погляд у перископ — і все стає ясно. Зведена до мінімальної ваги оснастка "Вумери" не витримала. Його наздоганяло тільки одне її вітрило, яке поки що зберігало свою форму і летіло, немов підхоплена вітром хустина. Через дві години воно пропливло повз "Діану" менше як за 35 кілометрів. Та задовго до цього екіпаж Австралазії поповнив дедалі зростаюче число тих, хто осідав на борту корабля Командора.

Отож тепер це була дуель тільки між "Діаною" і "Лебедєвим": хоча марсіани ще не відмовилися від боротьби, вони відстали на 1600 кілометрів і більше не становили серйозної загрози. Якщо вже на те пішло, важко уявити, ще міг би зробити "Лебедєв", щоб перехопити першість у "Діани". Але протягом усього другого витка — знову затемнення, знову довгий і повільний шлях проти Сонця — Мертон відчував чимраз більше занепокоєння.

Він знав російських космонавтів і конструкторів. Ось уже двадцять п'ять років намагались вони виграти ці гонки. Зрештою, це було б тільки справедливо: хто, як не Петро Миколайович Лебедєв, уперше, ще на самому початку двадцятого століття відкрив тиск світла? А от у змаганнях вони жодного разу не перемагали.

І вони не припинять спроб. Дмитро явно щось задумав — це буде щось грандіозне.

За 1600 кілометрів від яхт — учасників гонок, на суддівському кораблі командор ван Стреттен з люттю і досадою дивився на одержану радіограму. Вона пройшла понад 200 мільйонів кілометрів — від ланцюга сонячних обсерваторій, які кружляли над розпеченою поверхнею Сонця,— і принесла найстрашнішу звістку, котру тільки можна придумати.

Командор — його титул був, звісно, суто почесний — передчував це. Ніколи раніше перегони не проводились у такий пізній час; термін неодноразово відкладали, пішли на ризик, і ось тепер, здається, програти можуть усі.

У глибинах Сонця накопичувались величезні сили. В будь-який момент міг статися жахливий вибух — їх називають "спалахами Сонця",— вивільнивши енергію потужністю в мільйони водневих бомб. Від поверхні Сонця відірветься невидима вогненна куля, яка в багато разів перевершує своїми розмірами Землю, і вилетить у космос, рухаючись із швидкістю мільйони кілометрів за годину.

Можливо, ця хмара заряджених електрикою газів зовсім не зачепить Землі. Якщо ж ні, то вона досягне її через добу. Космічні кораблі з товстою бронею і потужним протимагнітним екраном могли б її витримати. А легенькі сонячні яхти з тонкими, мов папір, стінками були беззахисні перед такою небезпекою. Доведеться зняти екіпажі й припинити перегони.

Завершуючи другий обліт навколо Землі, Мертон усе ще нічого не знав про це. Якщо все піде добре, і для нього, і для росіян це буде останній виток. Використовуючи енергію сонячного проміння, вони піднялися по спіралі на тисячі кілометрів. На цьому відрізку вони повинні остаточно розпрощатися з Землею і почати довгу подорож до Місяця. Тепер гонка була тільки між ними. Екіпаж "Сонячного променя" нарешті зійшов з дистанції, знесилившись у героїчній боротьбі, яку він вів понад 200 тисяч кілометрів, приборкуючи своє вітрило, що весь час оберталося.

І ось, завершуючи другий виток навколо Землі, на п'ятдесятій годині перегонів, Марков підніс свій маленький сюрприз.

— Алло, Джоне,—сказав він недбало по внутрішньому зв'язку.— Я хочу, щоб ти подивився.