Квокська королева - Баум Ліман Френк

— Всього-на-всього треба повернути їй гроші, які вона заплатила головному радникові, й проголосити, що одруження скасовано. Не бійся. Ти король, і твоє слово закон.

— Безумовно, — сказав Величність, — проте я у великій грошовій скруті. Як же я житиму, якщо головний радник поверне Марії-Анні Бродзінській її мільйони?

— Тю! Це запросто, — знову відповів чоловічок і, сягнувши рукою в кишеню, витяг і кинув королю старомодний шкіряний капшук. — Тримай його при собі, — сказав він, — і завжди будеш багатий, бо зможеш виймати з капшука срібних двадцятип'ятицентових монеток, скільки захочеш, по одній за раз. Хоч би як часто ти виймав одну, інша негайно з'явиться в капшуці замість неї.

— Дякую, — ґречно сказав король. — Ви мені зробили величезну ласку. Тепер я матиму гроші на всі мої потреби й не муситиму ні з ким одружуватись. Дякую вам тисячу разів!

— Нема за що, — відповів співрозмовник, повільно пихкнувши люлькою і спостерігаючи за кільцями диму в місячному сяйві. — Для мене це легко. Більше ти нічого не хочеш?

— Більше нічого зараз придумати не можу, — відказав король.

— Тоді, будь ласкавий, закрий таємну дошку в бильці ліжка, — сказав чоловічок. — Інші аркуші з книжки тобі якийсь час не можна буде використовувати.

Хлопець став на ліжку як перед цим, і дотягтись, закрив дошку так, що ніхто б нічого й не помітив. Потім обернувся до гостя, однак Раб Королівського ліжка вже зник.^

— Я цього очікував, — сказав Його величність, — але мені жаль, що він не попрощався.

Зі спокійним серцем та з почуттям великого полегшення хлопець-король поклав шкіряний капшук під подушку, знову влігся й спав до ранку, мов убитий.

Коли сонце встало, Його величність теж устав, відпочилий і заспокоєний, і — найперше, що зробив, — послав по головного радника.

Могутня особа прибула насуплена й нещасна, проте хлопець так перейнявся своєю радістю, що цього не помітив. Сказав:

— Я вирішив ні з ким не одружуватись, бо щойно сам знайшов багатство. Через те наказую вам повернути отій старій жінці гроші, які вона заплатила за право носити корону Квоксь-кої королеви. І зробіть публічну заяву, що одруження не буде.

Слухаючи це, головний радник затрусився, бо побачив, що молодий король вирішив правити в чесності. Вигляд у радника був такий винуватий, що Його величність запитав:

— Ну! А тепер що таке?

— Сір, — відповів нещасний тремтячим голосом, — я не можу повернути тій жінці гроші, бо я їх загубив!

— Загубив! — скрикнув король, охоплений подивом і гнівом.

— Так отож, Ваша величносте. По дорозі додому я зупинився коло аптеки купити содових пастилок для горла, бо воно в мене пересохло й захрипло через надмір голосних розмов. А Ваша величність має визнати, що це завдяки моїм зусиллям та жінка була змушена заплатити таку чудову ціну. Утім, ідучи в аптеку, я необережно лишив пакунок грошей на сидінні карети, а як повернувся, то їх не було. Злодія теж ніде не було видно.

— Ви поліцію викликали? — спитав король.

— Так, викликав. Але всі поліцаї були в сусідньому кварталі, і хоч пообіцяли знайти грабіжника, однак я маю мало надії, що знайдуть.

Король зітхнув.

— Що ж нам тепер робити? — запитав він.

— Боюсь, вам доведеться одружитися з Ма-рією-Анною Бродзінською, — відповів головний радник, — хіба що ви накажете катові стяти їй голову.

— Це було б хибно, — заявив король. — Жінка не повинна постраждати. І через те ми повернемо їй гроші, бо я за жодних обставин з нею не одружуся.

— Хіба ваше особисте багатство таке велике, щоб їй виплатити? — спитав радник.

— Так, звісно, — замислено сказав король, — але мені потрібен певний час, щоб його зібрати, і це буде ваше завдання. Викличте ту жінку сюди.

Радник послав шукати Марію-Анну, котра, коли почула, що не стане королевою, проте одержить назад свої гроші, прямо ошаліла й наляскала головного радника по вухах так люто, що пекло цілу годину. Та все ж вона пішла за ним у королівський залу аудієнцій і там голосно завимагала своїх грошей разом з відсотками, що наросли за ніч.

— Радник загубив ваші гроші, — сказав хлопець-король, — але ми вам виплатимо все до пенні з мого приватного капшука. На жаль, вам доведеться взяти борг дрібною монетою.

— Це не має значення, — сказала вона, суплячись на радника так, ніби знов хотіла дотягтися до його вух. — Мені байдуже, що дрібною монетою, головне, щоб я одержала до пенні все, що моє, та ще й з відсотками. Де гроші?

— Тут, — відповів король, вручаючи радникові шкіряного капшука. — Усе срібними четвертаками, і їх треба виймати з капшука по одному за раз. Але їх вистачить, щоб оплатити ваші вимоги, ще й залишиться.

Оскільки стільців не було, то радник сів у кутку на підлогу й почав лічити срібні двадцятип'ятицентові монети з капшука, одну по одній. А стара жінка сіла на підлозі навпроти нього й приймала кожну монету з його рук.

Сума була велика: три мільйони дев'ятсот тисяч шістсот двадцять чотири долари шістнадцять центів. А двадцятип'ятицентових монет треба вчетверо більше, ніж доларів, щоб вийшла така сума.

Король лишив їх сидіти, а сам пішов до школи, а згодом часто підходив до радника й шанобливо перебивав його на час, потрібний, щоб узяти з капшука гроші на царювання. Хоч це й затримувало лічбу, але то була справа тривала й затримки не мали великого значення.

Король виріс, змужнів і одружився з гарненькою дочкою зброяра, і в них народилося двоє чудових дітей. Зрідка король з королевою заходили у велику палацову залу аудієнцій і показували малятам постарілого, сивоголового радника, який видавав срібні двадцятип'ятицентові монети засохлій старій бабі, котра стежила за кожним його рухом — щоб не надурив.

Це велика сума — три мільйони дев'ятсот тисяч шістсот двадцять чотири долари шістнадцять центів монетами по двадцять п'ять центів.

Оце так радника було покарано за недбале ставлення до чужих грошей. І оце так Марію-Анну Бродзінську було покарано за бажання одружитися з десятирічним королем, щоб носити корону Квокської королеви.