Анна Снєгіна - Єсенін Сергій

– Ходім в шинок!"

6
Все літо в мисливській турботі
Я думать про неї відвик.
Образу мою на болоті
Оплакав ридалець-кулик.

Земля наша лагідна й бідна
У пору цвітіння свого.
А літо таке незавидне,
Коротке, як ночі його.
Світанки холодні й багрові,
Туман розповзається ниць.
Уже у порожній діброві
Розноситься голос синиць.
Мій мельник вже має надію,
Аж світиться радість в очах:
"Ми скоро з тобою, Сергію,
Тепер пальнемо по зайцях!"
Були б і зайці до речі,
Щоб збити нудьгу і сон.
Сьогодні до мене під вечір,
Як місяць, вкотився Прон.

"Друзяко! Вітаю радо!
Настав довгожданий час:
В країні змінилась влада,
Тепер ми всіх р-раз і квас!
Не буде тепер завади
Відносно полів і лісів:
В Росії Народні Ради
І Ленін керує усім.
Я чув ці новини усно.
Газетку солдат обіцяв.
Я з радості ледь не луснув,
А брат мій мотню обісцяв.
Єдрі ж твою в бабцю плюнуть!
Хоч люди ми всі малі,
Я перший тепер комуну
Влаштую у нас в селі".

У Прона був брат Лабутя,
Мужик – наче п'ятий туз,
Базіка й хвалько, а по-суті –
Звичайний сільський боягуз.
Таких викривають надалі,
Побачивши, що – брехуни.
Носив він на грудях медалі
З японської, ніби, війни.
Випрошував голосом п'яним,
Заходячи в кожен шинок:
"Не вбитому під Ляояном
Налийте на посошок!"
А потім, немов у зажурі,
Між жалісливими людьми
Про вбитих у Порт-Артурі
Розказував зі слізьми.
Просив, проковтнувши брагу:
"Налий мені ще стакан!
Браток, про мою відвагу
Лиш знає один Ляоян".
Такі надурити раді,
Живуть, не мозолячи рук.
І от він, звичайно, в Раді,
Медалі сховав у сундук.
І всім, хто розвісив вуха,
Немов більшовик-ветеран,
Хрипів під стакан сивухи
Про Нерчинськ і Турухан:
"Пройшли ми сибірські далі,
Та нам невідомий страх!"
. . . . . . . . . . . . .
Медалі, медалі, медалі
Дзвеніли в його словах.
Ходив собі, ніс задерши,
За Проном, за братом своїм.
І все ж він поїхав першим
Описувать снєгінський дім.
Це – щось на зразок навали
З дільбою чужим майном.
Весь хутір в повіт забрали
З хазяйками і скотом.

А мельник…
. . . . . . . . . . . .
Не знати нащо
Хазяйок на млин привіз.
Примусив мене, ледащо,
Щоб я у їх долю вліз,
Щоб я крадькома дивився
На скривлений від турбот
(Хоч все ж таки не змінився)
Красивий, чуттєвий рот.

Вона уночі говорила:
"Пробачте за ті слова…
Я так чоловіка любила…
І досі болить голова…
Образила вас не навмисне…
Жорстокості прояв згас.
Розкаяння серце тисне,
Що я відштовхнула вас…
До осені дні пролинули б
Щасливо, немов в раю,
А потім мене б ви кинули,
Як випиту сулію.
Не хочу у жодному разі я
Ні зустрічей, ані драм…
Я б матір стару образила,
Коли б віддалася вам".

Та я перевів несміло
Розмову на інший лад,
І сильне жіноче тіло
Хитнулось від мене назад.
"Зізнайтесь, вам прикро, Анно,
За вчинений з вами глум?"
Всміхнулась вона нежданно,
Хоча у очах був сум.
. . . . . . . . . . . . .
"Дивіться…
Уже світає.
Зоря, мов пожежа, горить…
Нехай же це вам нагадає
Далеку щасливу мить:
Зоря розтікалася плазом,
Від сну прокидався світ…
Ми з вами сиділи разом…
А нам по шістнадцять літ…"

І враз позіхнувши відверто,
Немов поборовши хіть,
Сказала спокійно і твердо:
"Ну, досить. Ідіть вже, спіть".

Надвечір вони поїхали.
Куди?
Я не знаю куди.
Сліди замітають віхоли,
Змивають струмки води.

Не знаю подій подальших.
Не знаю, що вдіяв Прон.
Я в Пітер з села подався,
Щоб все це забуть, як сон.

5
Йшли роки суворі і грізні,
Та як зобразити такі?
Палаци наслухались різних
Солдатських міцних матюків.
Хіба це опишеш в деталях,
Як темний, вошивий народ
Бренчав у дворах на роялях
Коровам тамбовський фокстрот?
Мужик за картоплі безтарку
Придбав грамофона свого
І, слинячи в роті цигарку,
Він слухає вальс чи танго.
Прибуток пече йому руку
Від збіжжя, що виростить зміг.
Він мислить до дуру про штуку,
Що в нього висить поміж ніг.

Йшли роки
Розмашисто, сміло…
Талан хліборобський гас.
Багато у пляшках попріло
Ще керенських грошей у нас.
Мужик! Годувальник завзятий!
Володар землі і скота!
За пару червінців зім'ятих
У праці він рве живота.

Ну, досить!
Мужик – не ікона!
Робота мужицька проста.
Сьогодні про долю Прона
Прислав мені мельник листа:
"Сергію! За милу душу!
Привіт тобі, друже! Привіт!
Ти знову до нас в Кріушу
Вже шість не з'являєшся літ.
Потіш нас хоча б на старість!
Нам сумно на самоті.
У нас тут багато сталось,
Про що не розкадеш в листі.
Народ не такий завзятий,
І буря прийшла в угомон.
Дізнайся: у рік двадцятий
Загинув Оглоблін Прон.

Росія була засмикана,
У всіх ледь трималась душа.
Як раптом загін Денікіна
Наскочив на кріушан.
Ось тут і пішла потіха…
З потіхи такої – край.
Зі скреготом і зі сміхом
Козацький гуляв нагай.
Тоді й розстріляли Прона.
Лабутя ж в солому вліз
І виліз,
Як тільки коні
Козацькі сховались в ліс.
Тепер його п'яній морді
Не соромно скрізь кричать:
"Мені би червоний орден
Потрібно за вірність дать".
І я ось плекаю надію:
Хоч ми живемо не в раю,
Ти все ж приїжджай, Сергію,
Потішити старість мою…"

*
І знов, як в часи колишні,
Долаю я путь нічну.
Біжить мій візок неспішний
Абияк, як в давнину.
Дорога доволі хороша.
Від місяця світло й тінь.
Немов золота пороша
Обсипала далечінь.
Позаду усе зостається:
Криниці, каплиці сумні.
І серце стривожено б'ється,
Як билось в далекі дні.

Нарешті і млин…
Як пустельник,
Один він на річці осів.
При зустрічі знову мельник
Не може зв'язати двох слів:
"Сергію! Оце потішив!
І мріяти я не міг!
Та став же, стара, скоріше
На стіл самовар і пиріг.
Старі ми, старі, Сергушо!
. . . . . . . . . . . .
Та й ти вже не юний сам…
Я зараз за милу душу
Дарунок тобі передам".
"Дарунок?"
"Ні, лист всього лиш.
Два місяця вже лежить…
Чого ж ти його мусолиш,
Немов би боїшся відкрить?"

Від кого ж цей лист?.. Читаю
При тьмяному світлі ламп.
Ось почерк, який я знаю,
І лондонський синій штамп.

"Отож, ви живі?.. Я рада…
Я також, як ви, жива.
Я згадую пахощі саду,
І ночі, і ваші слова.
Тепер я від вас далеко…
В Росії давно весна.
Додому летять лелеки,
Береза цвіте й сосна.
І, може, коли листові
Звіряю я сум своїх слів,
Ви з мельником вийти готові
Вистежувать тетеруків.
Я часто в порту буваю,
Дивлюся на кораблі
Так, ніби когось чекаю
З покинутої землі.
Тепер там червоні в силі,
Тож доля моя ясна.
Та ви мені досі милі,
Як юність і як весна".
. . . . . . . . . . .
Листи – то звичайні речі,
Та я до таких не звик.

Узявши кожух овечий,
Іду я на свій сінник.
Іду, як раніше, садом,
Лишивши гостинний млин,
І знову побачив радо
Старенький, горбатий тин.
Я з нею тут був наодинці,
Шістнадцять і їй, і мені…
І дівчина в білій хустинці
Ласкаво промовила: "Ні!"

Дарма ми дурниць не зробили!
Той образ в мені не погас.

У юності всі ми любили,
А отже,
Любили і нас.