Невидимий - Лем Станіслав

Тільки на якусь мить на мене немовби найшла легенька тінь. Я зрозумів, що це знову якісь видива, міражі, і спокійнісінько пропустив крізь себе решту танків. За танками розгорнутим цепом ішли солдати. Так, звичайнісінькі вузькоокі солдати з автоматами навпереваги. Серед них виступав офіцер з шаблею. В руці він тримав прапора, на якому червоніло сонце. Усі вони пройшли крізь мене, як дим, і знову ущелина спорожніла.

У проваллі зовсім посутеніло і я ввімкнув рефлектори. Чи пак, то були так звані "освітлювачі", які облямовували мої очі. Я рухався набагато повільніше, але врешті підійшов до війстя печери, закиданого старим залізяччям. Склепіння печерне було досить низьке, і щоб не нахилятись, я обернувся на кентавра-таксу. Це звучить як нісенітниця, але якнайточніше відповідає дійсності. Ноги мої зробилися такі коротенькі, що я мало не волочив живота по кам'яній долівці.

Я пробирався вглиб місячного підземелля, туди, де ще не ступала нога людини. Правду кажучи, й мої ноги не можна було назвати людськими у повному розумінні цього слова. Вони роз'їжджалися й ковзали на слизькій жорстві, я раз у раз спотикався, отож згадав про свої можливості, і враз перетворив їх на лапи "на подушках". Тепер вони щільно прилягали до підлоги — немов ступні лева чи тигра.

Я вже зовсім призвичаївся до свого нового тіла, але ніколи було розбиратися у цих незвичних відчуттях і я просувався вперед, освітлюючи шорсткі стіни неглибокої печери, аж поки шлях мені перепинили грати. Вони загородили увесь прохід.

"Ці японці до біса ґречні — он як вони зустрічають непроханих гостей!" — майнуло в голові, коли під самою стелею я побачив черговий величезний напис: NO ENTERING! DO NOT TRESPASS THIS BARRIER! KEIN DURCHGANG! ПРОХОДА НЕТ! NE PAS SE PANCHER EN DEHORS! PERICOLOSO! ОПАСНО! GEFÄHRLICH!

За ґратами фосфорично мерехтів череп зі схрещеними кістками й підписом DEAT IS VERY PERMANENT . Однак, і ці перестороги не спинили мене. Я розпорошився, просочився крізь грати й знов ущільнився з протилежного боку.

Тепер, замість кам'яного коридора, переді мною простягався овальний тунель зі світлим, схожим на керамічне облицювання. Я постукав по стіні пальцем — на ній виріс маленький горбок, який вмить розплескався в табличку з написом MANE TEKEL UPHARSIN ! Я зрозумів — жартам кінець. Недарма ж мене застерігали щокроку! Та коли вже я заліз у таку глибочінь, то повертатися з півдороги було просто смішно. Отож я сунув далі на своїх тихоступах, і хвіст м'яко волочився за мною, готовий щохвилини мені допомогти.

Зв'язку з базою не було, але мене це не хвилювало. Радіо мовчало, чутно було лише якісь дивні звуки: щось схоже на схлипування й пронизливі зойки. Я дійшов до роздоріжжя. Коридор тут був розділений на два тунелі. Ліворуч світився неоновий напис THIS IS OUR LAST WARNING . Праворуч напису не було. Звісно, я повернув у лівий коридор і побачив попереду білу пляму: прохід перекривав мур з величезними броньованими дверима посередині. У дверях було повно шпарин від складних замків — справжні ворота Сезама.

Я обернув праву долоню на хмаринку и потроху "просочився" в замок. Всередині було темно, як у дуплі опівночі. Я все там добре обнишпорив і вислизнув назовні. Раз у раз я повторював це зондування, аж поки моя долоня пройшла наскрізь через горішній замок. Тоді я весь зробився хмариною, чи то пак густою рідиною, яка складалася з мікроскопічних часток. В такий спосіб я подолав і цю перепону.

Я сподівався, що навіть японці, чи точніш їхні військові комп'ютери, не могли передбачити, що ворог прослизне крізь шпарку замкову. Тим часом стало важче дихати — мені, звісно, це тільки здавалося, адже я не дихав. Темряву розсіювали не лише обідки моїх очей: цей LЕМ був здатний на більше. Тепер я засяяв увесь, наче велетенський світляк. Першої миті така злива світла засліпила мене, та незабаром я призвичаївся.

Тунель простягся переді мною прямий, мов стріла. Я опускався по ньому дедалі глибше й глибше, аж поки дійшов до звичайнісінького солом'яного мата. Відгорнувши його, я опинився у просторій залі, освітленій рядами ламп, вмонтованих у стелю. Перше, що впало у вічі, — це безладдя, яке панувало навкруг. Посередині гороїжилися уламки, лискучі, мов порцеляна чи кераміка. Руїни скидались на суперкомп'ютер, який тріснув од потужного вибуху. Здавалося, під нього підклали бомбу. Навколо висіли клапті розірваних кабелів. Вони обплітали окремі сегменти тих потрісканих уламків. Усе було вкрите скляним місивом — немов мерехтливими лусочками.

Хтось уже побував тут до мене і як слід похазяйнував у самісінькому центрі японського збройного комплексу. Найдивніше було те, що цей гігантський кількаповерховий комп'ютер був розвалений ніби зсередини й зі споду. Стіни комп'ютера, захищені грубою бронею, потріскалися всередині й вивалилися назовні. Валялись деякі уламки завбільшки з бібліотечні шафи. Вони скидалися на шафи, бо мали довгі полиці, напхані жмутками щільно поскручуваних кабелів, і лисніли міріадами розподільних щитів. Здавалося, величезний кулак з несамовитою силою вдарив у дно цього колоса. Але в такому разі провинець оцих неймовірних нищень мав бути десь у самому центрі руїн. Отож я почав видиратися по уламках нагору. Комп'ютер був схожий на мертві, сплюндровані нутрощі піраміди — гробницю, яку пограбували невідомі грабіжники.

Нарешті я виліз нагору цього гігантського звалища й зазирнув до середини. Хтось лежав там, наче поринувши в глибокий сон. Спершу мені здалося, що це той самий робот, який так щиро вітав мене під час другої розвідки, називав братом, а потім повалив і розпанахав, наче бляшанку від шпротів. Тепер він лежав на дні величезної вирви, утвореної руїнами комп'ютера, і я міг спокійно роздивитися його.

Робот був цілком людиноподібний, хоча й значно більший за людину. "Розбудити його завжди встигну, — подумав я. — Краще поміркую, що тут, власне, сталося? Навряд чи японський військовий центр сподівався на таке вторгнення, та й сам собі він, напевно, не заподіяв би отакого харакірі". Я відкинув ту можливість, як невірогідну. Кордони окремих секторів охороняли дуже пильно. Тоді, можливо, невідомі напасники проникли у самісіньке серце японського арсеналу, риючи, мов кроти, глибокі нори у скелях. А потім сплюндрували його.

Треба було допитати механічного вояку, бо тільки він міг пояснити, що тут відбулося насправді. Здавалось, він спить після сумлінно виконаного завдання, і не скажу, що мені дуже хотілося його будити. Я перебрав подумки усі можливі подобизни, у які міг втілитись. Як забезпечити собі максимальну безпеку під час нашої розмови? Я підозрював, що прокинувшись, він поставиться до мене без особливої симпатії. Обернувшись хмарою, я не зміг би й слова мовити. Отож вирішив лише частково перетворитися на хмару, зберігши мовний апарат всередині імлистої оболонки. Це, здалося мені, найрозумніше.

Розваживши, що металевого колоса можна будити й без особливих церемоній, я штовхнув чималого уламка комп'ютера просто на велетня, а сам тієї ж миті зробився такою собі "лялечкою". Робот дістав такого стусана, що гора уламків під ним аж задвигтіла. Здоровенні шматки електронного залізяччя поповзли донизу. Механічний вояка отямився, зірвався на рівні ноги, виструнчився й гаркнув:

— Завдання виконано достроково! Позицію ворога здобуто! Хай живе батьківщина! Готовий до виконання подальших наказів!

— Вільно — мовив я.

Він, певно, не чекав такого наказу, але розслабився, розставив ноги і аж тоді помітив мене. Щось у його нутрощах голосно заскреготіло.

— Здрастуй! Дай тобі боже здоров'я. Чом ти такий невиразний, друже? Добре, що ти нарешті прийшов. Ходи сюди до мене, побалакаємо, пісню заспіваємо, розважимось. Тобі в нас буде добре. Ми тихі, сумирні, війни не бажаємо, війну зневажаємо. А ти взагалі з якого сектора... — додав він уже зовсім іншим тоном — здавалося, в нього виникла несподівана підозра.

Адже сліди його "миролюбних" діянь були аж надто помітні. Умить зорієнтувавшись, він переключився на іншу програму. Простяг до мене величезну залізну правицю і я побачив, що кожен палець у нього — це дуло.

— Невже стрілятимеш у друга? — проказав я, лагідно погойдуючись над горою уламків. — Ну ж бо, не соромся, стріляй, братику рідний. Стріляй собі на здоров'я!

— Дозвольте доповісти! Бачу замаскованого японця! — гаркнув металевий вояка й випалив з усіх п'яти пальців водночас.

Додолу посипалися уламки стін, а я безтурботно бовванів над роботом. Мені довелося лише ущільнити низ хмари, щоб захистити свій мовний апарат. Я розхитав ще один шмат комп'ютера, завбільшки з комод, і він полетів на залізного солдата, потягши за собою цілу лавину щебеню.

— Атака! — вигукнув він, — викликаю вогонь на себе! Хай живе батьківщина!

— А ти самовідданий, хлопче, — ледве встиг я промовити перед тим, як обернувся на хмару.

І саме вчасно. Величезна гора уламків задвигтіла, і з неї вирвалося полум'я.

Мій співрозмовник-самогубця стояв серед блакитного полум'я розжарений і почорнілий. Він ще встиг прохрипіти: "Хай живе батьківщина!" — після чого почав розвалюватися на шматки. Спершу повідпадали руки, потім луснула від жару грудна клітка, на мить оголивши якісь примітивні, позв'язувані мотузочками мідні дротини. Остання відвалилася голова. Мабуть, була найважча. Голова одразу луснула, як шкаралупа величезного горіха. Всередині була зовсім порожня. Але він усе ще стояв стовпом і спопелявся, як дерев'яна колода, аж поки розвалився на окремі сегменти.

Хоча я все ще був туманом, однак відчував жар. Він бурхав із руїн, немов із кратера вулкана. Якусь мить я почекав, розпорошившись по стінах, але охочих погомоніти зі мною більш не знайшлося. Полум'я шаленіло, сягало стелі і вцілілі люмінесцентні лампи під склепінням тріскалися одна по одній. На щебінку сипалися шматки труб, скла, дротів. Ставало щораз темніш, і ця зала, колись ідеально чиста, математично кругла, тепер перетворилася мовби на сцену із шабашу відьом. Яскраве полум'я освітлювало приміщення, я побачив, що тут мені вже робити нічого, і знов ущільнившись, вилетів у коридор.

Можливо, японці мали ще якісь резервні військові центри — такі, як цей знищений, або й важливіші.