Диво-феєрверк - Уайльд Оскар

Якби вони вже втратили свого єдиного сина, то й говорити б не було про що. Що з возу впало, те пропало, які тут потрібні балачки. Та коли я подумаю, що вони могли б зостатися без єдиного сина, я, звісна річ, страшенно переймаюся.

— Атож, ще б пак! — вигукнув Бенгальський Вогонь. — Другого такого переймальника, як ви, я в житті не зустрічав.

— А я не зустрічав нахабнішого за тебе, — відрізав Фонтан. — І тобі не збагнути моїх дружніх почуттів до Принца.

— Та ви ж його в очі не бачили, — втрутилася Римська Свічка.

— А я й не казав, що знайомий з ним, — відповів Фонтан. — Гадаю, якби я знав його, то навряд чи став йому другом. Дуже небезпечно знати своїх друзів.

— Краще припильнуйте, щоб не змокнути, — Втрутилася Вогняна Кулька. — Це дуже важливо.

— Дуже важливо для тебе, поза сумнівом, — відповів Фонтан, — але я плакатиму, якщо захочу, — і дійсно, залився слізьми, які стікали з його палі, як дощові краплі, й мало не втопили двох жучків, які вирішили були оселитися разом і шукали собі гарну суху місцину.

— Очевидно, він має справжню романтичну натуру, — проголосила Вогняна Карусель, — бо плаче, коли плакати немає чого, — і вона тяжко зітхнула, пригадавши свій сосновий короб.

А от Римська Свічка й Бенгальський Вогонь обурились і заволали щосили: "Нісенітниця, нісенітниця!" Вони були зовсім позбавлені романтики і коли з чимось не погоджувалися, то завжди оголошували це нісенітницею.

Тоді зійшов місяць, схожий на коштовний срібний щит, засяяли зірки, і з палацу залунали звуки музики.

Принц із Принцесою вели у танці. Вони танцювали так прекрасно, що високі білі лілеї зазирали у вікна, аби їх побачити, а величезні червоні маки відбивали такт, киваючи голівками.

Пробило десяту годину, потім одинадцяту, потім дванадцяту — і на останньому ударі годинника опівночі всі висипали на терасу, й Король послав по свого Головного Піротехніка.

— Розпочинайте феєрверк, — звелів він. Королівський Піротехнік уклонився й попрямував у кінець саду. Він узяв з собою шістьох помічників, і кожен ніс смолоскип на довгій жердині.

Видовище було просто вражаючим.

— Вз-з-з! Вз-з-з! — дзеленчала Вогняна Карусель і крутилася, крутилася, крутилася.

— Бум! Бум! — бухкала Римська Свічка. Потім застрибали в танку´ Петарди, а Бенгальські Вогні все освітили яскраво-червоним сяйвом.

— Бувайте! — закричала Вогняна Кулька, злетіла високо в небо й розсипалася на міріади синіх іскор-блискіток.

— Ба-бах! Ба-бах! — підхопили Хлопавки, які страшенно веселилися. Усі вони мали великий успіх, окрім дивовижного Фонтана. Той так розмокнув від сліз, що зовсім не зміг злетіти й розгорітися. Найкраще, що в ньому було, — це порох, але ж він просякнув вологою, тож користі від нього не було ніякої. Усі бідні родичі Фонтана, з якими він і говорити не хотів, хіба що глузливо, вистрелили в небо, як чудові золоті квіти з вогняними бутонами.

— Ура! Ура! — гукав увесь Двір, а юна Принцеса сміялася від щастя.

— Гадаю, вони притримали мене для якоїсь грандіозної події, — заявив Фонтан. — Немає сумнівів, що вони задумали саме це, — і він аж роздувся від пихи й зухвалості.

Наступного дня прийшли слуги наводити лад.

— Вочевидь, це якась делегація, — сказав Фонтан, — я прийму їх із належною гідністю.

Він задер носа й набурмосився, ніби обмірковував якусь важливу проблему. Проте ніхто на нього не звертав жодної уваги, аж доки вони не зібралися йти назад. Один зі служників помітив його.

— Ну і ну! — вигукнув він. — Яка нікчемна, злиденна ракета! — і жбурнув його через паркан у канаву.

— Нікчемна ракета? Злиденна ракета? — повторював Фонтан, падаючи. — Цього не може бути! Приємна ракета, звитяжна ракета, ось як сказав той чоловік. Нікчемна і приємна, злиденна і звитяжна, — слова звучать дуже схоже, власне, так і є…

І тут він гепнувся в болото.

— Щось тут не надто затишно, — зауважив він. — Але, поза сумнівом, це якийсь славетний курорт з лікувальними водами, і мене послали сюди підрихтувати здоров'я. Щось у мене нерви розгулялися, я просто потребую відпочинку.

Тут до нього підпливла жабка з блискучими, як смарагди, очима, у зеленому в крапочку пальтечку.

— Новачок, як я бачу! — сказала Жабка. — Що ж, врешті-решт немає нічого кращого за болото. Дайте мені дощову погоду й канаву — і я буду найщасливішою. Як гадаєте, день очікується мокрий? Я дуже на це сподіваюся, але небо таке синє й безхмарне! От халепа!

— Кахи! Кахи! — закашлявся Фонтан.

— Який у вас прекрасний голос, ніби ви кумкаєте, а кумкання — найчарівніша музика у світі. Ви почуєте наш жаб'ячий концерт сьогодні ввечері. Ми влаштовуємося в старому ставку біля будинку фермера і, щойно зійде місяць, розпочинаємо співи. Це настільки захопливо, що ніхто й не засне, слухаючи нас. Я на власні вуха вчора чула, як дружина фермера сказала своїй матері, що навіть очей не стулила вночі через нас. Буквально танеш від такої своєї популярності.

— Гм-гм! — сердито відкашлявся Фонтан. Він був дуже злий, бо не мав змоги втулити ні слова.

— Чарівний голос, чарівний, — вела далі Жабка. — Сподіваюся, ви навідаєтеся на ставок. Я зараз попливу пошукаю своїх дочок. У мене шестеро красунь-дочок, хоч би їх не перестріла Щука! Вона — справжнє чудовисько, оком не зморгне, як зжере їх на сніданок. Що ж, бувайте. Повірте, я в захваті від нашої розмови.

— Нічого собі розмова, — сказав Фонтан. — Ти ж весь час сама торохтіла без угаву. Це не є розмова.

— Хтось мусить слухати, — відповіла Жабка. — А я люблю говорити сама. Це заощаджує час, і суперечок не буває.

— А я люблю суперечки, — вирік Фонтан.

— Сподіваюся, що ні, — самовдоволено мовила Жабка. — Суперечки дуже вульгарні, бо у вищому світі всі дотримуються однієї й тієї ж думки. Ще раз бувайте — я бачу, отам з'явилися мої доньки, — і Жабка відпливла.

— Ти — неприємна особа, — кинув услід Фонтан, — ще й кепсько вихована. Терпіти не можу тих, хто говорить лише про себе, як ото ти, коли мені хочеться поговорити про мене самого. Таку поведінку я називаю себелюбством, а себелюбство — огидна річ, а надто для мого темпераменту, бо я славлюся вмінням співчувати. Власне, з мене й треба брати приклад — важко знайти кращий взірець. Варто користуватися нагодою, поки я тут, бо я планую негайно повернутися до королівського двору. Я належу до найбільших улюбленців при дворі; власне, Принц і Принцеса вчора одружилися на мою честь. Ясна річ, тобі ці справи не відомі, бо ти провінціалка.

— Немає сенсу з нею розмовляти, — відізвалася Бабка, що сиділа на кінчику високої коричневої очеретинки. — Жодного сенсу взагалі, бо вона відпливла геть.

— Це її біда, а не моя, — сказав Фонтан. — І я не збираюся припиняти говорити до неї лише тому, що вона не звертає уваги. Я люблю слухати самого себе. Це моя найбільша втіха. Я часто веду бесіди сам із собою, і я такий розумний, що іноді сам не збагну власних слів.

— Тоді вам треба читати лекції з філософії, — зауважила Бабка, розправила свої гарні прозорі крильця і злетіла в небо.

— Яка вона дурепа, що не залишилася тут! — проголосив Фонтан. — Упевнений, що нечасто випадає їй шанс розвинути свій інтелект. Проте мені байдуже. Таку геніальність, як моя, все одно колись оцінять належним чином, — і він ще глибше загруз у болоті.

За деякий час до нього підпливла велика Біла Качка. Вона мала жовті ніжки з перетинками і вважалася справжньою красунею, бо ходила перевальцем.

— Кря-кря-кря! — привіталася вона. — Яка у вас дивна статура! Дозвольте спитати, ви народилися таким — чи це наслідок нещасного випадку?

— Зразу видно, що ви живете в селі, — відповів Фонтан. — В іншому разі миттю б упізнали, хто я. Втім, я вибачаю вашу нечемність. Навряд чи справедливо очікувати від інших такої ж неординарності, як від мене.

Ви, вочевидь, здивуєтеся, почувши, що я можу злітати в небо і розсипатися фонтаном золотих іскор.

— Я про це ніколи не думаю, — сказала Качка, — бо не бачу тут жодної користі. От якби ви могли орати поле, як воли, або тягти віз, як коні, або сторожити овець, як вівчарка, — це була б інша справа.

— Миле моє створіння, — вигукнув Фонтан дуже пихато, — бачу, що ви належите до нижчих верств суспільства. Особа мого становища не буває корисною. Ми маємо гарні манери, світський блиск — і цього досить. Я сам без жодного захвату ставлюся до будь-якої роботи, а надто такої, яку ви, здається, рекомендуєте. Чесно кажучи, я завжди дотримувався думки, що важка праця — це просто притулок для людей, яким нема більше чим зайнятися.

— Гаразд, гаразд, — відповіла Качка, яка мала дуже миролюбний характер і ніколи ні з ким не сперечалася, — у всіх різні смаки. Сподіваюся принаймні, що ви збираєтеся оселитися тут.

— Боже борони! — крикнув Фонтан. — Я просто гість, почесний гість. Правду кажучи, це місце видається мені доволі нудним. Тут немає ані вишуканого товариства, ані можливості усамітнитися. Глибока провінція! Я, либонь, повернуся до Королівського Двору, бо точно знаю, що мені судилося викликати сенсацію у світі.

— Я сама колись подумувала стати громадською діячкою, — зауважила Качка, — багато чого треба поліпшити й реформувати. Я навіть головувала на одних зборах не так давно, і ми ухвалили резолюцію засудити все, що нам не подобається. Проте вона не принесла жодних результатів. От я й повернулася до родинного життя і піклуюся про свою сім'ю.

— А я просто створений для суспільного життя, — виголосив Фонтан, — так само, як і мої родичі, навіть найскромніші. Де б ми не з'являлися, ми привертаємо загальну увагу. Сам я ще не мав справжнього виходу, та коли це станеться, ефект буде грандіозним. А що ж до родинного життя, воно дуже швидко старить і відволікає од високих і величних думок.

— О! Величні думки про життя, які ж вони прекрасні! — зітхнула Качка. — До речі, вони якраз нагадали мені, як я зголодніла! — і Качка попливла ставком, видаючи своє "Кря-кря-кря".

— Поверніться! Поверніться! — заволав Фонтан. — Мені ще так багато треба вам розказати!

Але Качка не звертала на нього уваги.

— Ну і добре, що вона забралася звідси, — мовив він сам до себе по хвилі, — в неї такі примітивні погляди на життя.

І він загруз у болоті трохи глибше й замислився про самотність генія, коли раптом на берег вибігли двійко хлопчаків у білих курточках.