Могильниці - Мопассан Гі де

Потім" перед своїми вже дверима, промовила:

— Зайдіть же на хвилинку, щоб я могла висловити вам свою вдячність.

І я ввійшов, хап йому чорт!

У неї було скромно, трошки навіть, моше, убого* але просто й мило. Ми сіли поруч на невеликій канапці, вона знову заговорила про свою самотність.

Потім подзвонила служниці, щоб чим-небудь пригостити мене, — але ніхто на дзвінок не з’явився. Це меш дуже сподобалось; я здогадався, що служниця прихедоша до неї тільки ранком, була* так би мшоиц "нрнходящдо".

Господиня зняла капелюшка. Яка ж гарненька була вона! Пильно, не відриваючись, дивились иа мене ясні її очі, такі пильні" такі ясні, що меж охопило непереможне бажання*— і я йому піддався. Я вхопив її в обійми і припав устами до приплющених з несподіванки вій. Поцілунок… поцілунок^. знову поцілунок.

Bona надбивалась, пручалась, промовляюта:

— Кінчайте ж бо… кінчайте, кінчайте.

Як мав я те розуміти? В подібних випадках слово "кінчати" може магга принаймні два значення. Щоб вона змовкла, я перейшов від очей до уст і надав слову "кінчати" любінюго для мене тлумачення. Опір був не надто великий, І КОЛИ МИ знову скинули ОГСЕМіа одне на одного, — після цієї тяжкої образи вбитому в Товкші капітанові,— вона мала вигляде, стомлений, ніжний, лагідний. Це остаточно мене заспокоїло.

Тоді я виявив до неї вдячність, послужливість, і, може, після години нової розмови запитав:

— Де ви звичайно обідаєте?

— Тут поблизу є невеличкий ресторан.

— Самі?

— Так, певна річ.

— Може, погодитесь, сьогодні пообідати зі мнош"2

— Де саме?

— В гарному ресторані, на бульварі.

Вона завагалась, потім погодилась, сама себе переконуючи:

— Я ж так нуджусь^, так нудьгую. — А далі додала: — Мені треба тільки вдягти іншу, не таку темну сукню.

І вийшла до своєї спальні. Незабаром вона стала знову на порозі — в напівжалобі, тонка, маленька, зваблива* в дуже простому сірому вбранні. Очевидно, у неї було одне вбрання для кладовища, а інше для міста.

По обіді виник хороший, щирий настрій. Вона випила шампанського, розвеселилась, розчервонілась, — і я знову вернувся з нею до неї.

Це приємне знайомство, що почалося серед могил, тривало тижнів зо три. Проте все на світі стомлює, надто жінки. Я покинув її під тим приводом, ніби конче маю виїхати в невідкладних справах. Я попрощався з нею дуже великодушно, і вона мені була за це вельми вдячна. Довелось пообіцяти її завітати зараз же по приїзді. Здавалось, вона й справді трохи полюбила мене.

Я вдався до інших жінок, до нових пестощів, — і з місяць у мене ні разу не виникало непереможного бажання зустрітися з своєю могильного коханкою. Проте я не забув її… Спогад про неї вабив мене, як таємниця, як психологічна загадка, як одне з тих питань, котрі ми не можемо розв’язати і через те мучимось.

Не знаю чому саме мені спало одного дня на думку* що я побачу її знову на Монмартрському кладовищі*— і я рушив туди.

Довго ходив я там, не зустрічаючи нікого* крім звичних відвідувачів таких місць*—людей* що не всі ще зв’язки порвали з своїм небіжчиком. Біля могили вбитого в Тошгіш каштана ніхто тепер не тужив* не було на її мармурі ні квітів, ні вінків.

Та ж же вразило мене, коли, заглянувши до другого кварталу цього величезного міста мерців, я помітив раптом у вузькій вулиці, утвореній хрестами, чоловіка та жінку, що йшли навпроти мене, в глибокій жалобі. О диво! Вони наблизились—і я впізнав ту жінку. То була вона!

Вона мене помітила* почервоніла і* коли я переходив їй дорогу, злегенька навіть торкнувшись її одягу* потаємним, ледве помітним знаком попросила: "Не пізнавайте мене!" Та в тому ж таки знакові можна було прочитати: "Завітай коли-небудь до, мене, милий!"

Чоловік був гарно, навіть елегантно вбраний, статечний, з орденом Почесного легіону, років так близько п’ятдесяти.

І він її підтримував, ведучи з кладовища, як колись робив те я.

Я пішов уражений, сам себе питаючи, що то, власне, я бачив, до якої, власне, категорії має належати ця могильна мисливиця. Чи це просто собі повія, що вигадала новий спосіб — ловити серед могил засмучених чоловіків, які приходять сюди оплакувати своїх жінок або коханок з неостиглими ще спогадами про обійми й пестощі? І чи одна вона, чи багато їх отаких? Чи це певна професія? Може, для них кладовище є тим, чим для інших тротуар? Могильниці! А може, це тільки в неї виникла ота знаменита ідея, повна філософської глибини, використовувати жалі за вмерлим коханням, що збуджуються в цьому сумно-урочистому місці?

І ще хотів би я знати: чиєю вдовою була вона на той день?