Зустріч - Мопассан Гі де

Я звідси не вийду. То чи не ліпше б нам було розмовляти, як… як… як… друзям, доки не скінчиться наша подорож?

Вона відповіла спокійно:

— Як хочете.

Тоді він урвав, не знаючи, що казати далі. Потім, набравшись сміливості, підійшов до неї, сів на ближчім кріслі і промовив галантно:

— Бачу, що треба до вас залицятись. Зрештою, це дуже приємно, бо ви чарівні. Не можете уявити собі, як ви багато виграли за ці шість літ. Мені не доводилось бачити жінки, котра б так зачарувала мене, як ви, коли оце щойно виглянули зі свого хутра. Справді, я не повірив би, що можна так змінитись.

А вона, не повертаючи голови, не дивлячись на нього, відказала:

— Про вас я того не скажу, бо ви дуже споганіли.

Він зніяковів, зашарівся, а потім з веселим усміхом

мовив:

— Ви жорстокі.

Баронеса повернулась до нього:

’— Чому? Я констатую. Ви ж не маєте наміру освідчитись мені в коханні, правда? Отже, вам зовсім байдуже, чи здаєтесь ви мені вродливі, чи ні. Проте бачу, що ця тема вас дратує. Поговорімо про щось інше. Що ви поробляли, відколи я вас не бачила?

Втрачаючи тяму, він пробурмотів:

— Я? Подорожував, полював… постарівся, як бачите. А ви?

Вона на те незмушено:

— Я дбала за пристойність, така ж була ваша воля.

Брутальне слово набігло йому на язик. Проте він стримався, а натомість поцілував їй руку:

— Дякую вам за це.

Вона здивувалась. Як умів цей чоловік панувати над собою! Він таки сильний.

Барон повів далі:

— Ви задовольнили перше моє прохання, дозвольте тепер попросити, щоб відтепер у розмові нашій не було ніякої прикрості.

Вона зневажливо махнула рукою:

— Прикрості? Яка ж тут прикрість? Ви тепер зовсім чужа для мене людина. Я стараюся лише підтримувати розмову, що якось не в’яжеться.

Барон усе дивився на неї: незважаючи на її безжальні сть, у ньому дедалі росло дике бажання оволодіти нею, бажання непоборне, бажання людини, що має на те силу й право.

Вона, знаючи, що робить йому боляче, запитала жорстоко:

— Котрий вам тепер рік? Я думала, ви молодші, ніж, ніж здаєтесь.

Він зблід.

— Мені сорок п’ять. — І додав: — Я забув спитати вас, дк там княгиня де Рейн. Ви й тепер бачитесь з нею?

Вона глянула на нього ненависно:

• — Так, бачусь. Вона мається добре, спасибі.

І вони сиділи поруч, кожне зі стурбованим серцем, з розлютованою душею. Раптом він промовив:

— Люба Берто, я передумав. Ви — моя дружина, і я

бажаю, щоб ви вернулись до мого дому. Бачу, що ви погарнішали і характер ваш покращав. Беру, отже, вас знову до себе. Я ваш чоловік, це моє право.

Остовпіла, вражена, дивилась вона баронові в вічі, намагаючись прочитати його думку. Лице його було холодне, непроникливе і рішуче.

— Мені дуже шкода, — відповіла вона, — але я маю певні зобов’язання.

Він усміхнувся.

— Тим гірше для вас. Право дає мені силу. Я скористаюся з того.

Під’їздили до Марселя. Поїзд засвистів, притишуючи хід. Баронеса встала, згорнула спокійно свої покривала і мовила, повернувшись до чоловіка:

— Любий Реймоне, не повертайте на зле побачення, що я підготувала. Я хотіла мати гарантію, згідно з вашими порадами, щоб не боятись ні вас, ані поговору людського, коли що трапиться. Ви до Ніцци, правда?

— Я туди, куди ви.

— Ні, ні. Вислухайте мене, і я обіцяю, що ви залишите мене в спокої. Зараз на пероні ви побачите княгиню де Рейн і графиню Анріо, що чекають на мене зі своїми чоловіками. Я хотіла, щоб вони побачили нас разом, вас і мене, і знали, що ми перебули ніч удвох у цьому купе. Не бійтесь. Дами ці розкажуть про це скрізь, бо воно ж вельми їх здивує.

Я вже сказала вам, що, йдучи за вашими порадами, дбала про пристойність. До решти справа не торкалась, правда ж? Так ось, щоб не порушувати пристойності, я й улаштувала нашу зустріч. Ви наказали мені уникати будь-якого скандалу. Я й уникаю його, любий, бо боюсь… боюсь…

Вона почекала, аж поїзд остаточно спинився, і коли гурт приятелів підійшов до дверей купе та розчинив їх, докінчила:

— Боюсь, що я вагітна.

Княгиня простягла руки обняти її. Баронеса промовила до неї, показуючи на враженого, остовпілого барона:

— Не пізнаєте Реймона? Таки справді він перемінився. Він згодився супроводити мене, щоб я не подорожувала сама. Ми інколи мандруємо отак разом, як добрі приятелі, які не можуть жити завжди разом. Зараз ми, зрештою, попрощаємось. Буде вже з нього мого товариства.

Простягла руку, він ту руку машинально потиснув. Потім вона сплигнула на перон до своїх приятелів.

Барон швидко зачинив двері, надто схвильований, щоб вимовити слово чи на щось зважитись. До нього долетів жінчин ґолос та сміх її товариства.

Більше він її не бачив.

Правду вона йому сказала чи ні? Не дізнався про те ніколи.