На Західному фронті без змін - Ремарк Еріх Марія

А вам на фронті вистачає?

Я всміхаюсь і показую на те, що привіз:

— Так багато нам не завжди дають, але взагалі годують пристойно.

Ерна складає харчі й виносить до кухні. Нараз мати міцно хапає мене за руку і, затинаючись, питає:

— Там було дуже страшно, Паулю?

Що мені відповісти тобі, мамо? Ти ніколи цього не збагнеш, ніколи не зрозумієш. I не треба тобі розуміти. Чи там було страшно, питаєш ти. Ой мамо, мамо!

Я заперечливо хитаю головою і кажу:

— Ні, мамо, не дуже. Нас там багато; а з усіма якось легше.

— Але ж недавно тут був Генріх Бредемайєр, то він розповідав, що на фронті — справжнє пекло, оті гази і взагалі.

Це каже моя мати. Оті гази і взагалі... Вона не розуміє того, що говорить, вона тільки боїться за мене. Невже розповідати їй, як ми колись знайшли три ворожі траншеї, де всі солдати позастигали так, наче їх громом побило? На брустверах, у сховищах, скрізь, де їх зненацька заскочила смерть, стояли і лежали люди з синіми обличчями, всі вже мертві.

— Та люди всяке вигадують, мамо,— відповідаю я.— Бредемайєр розповідав, аби слухали. Ти ж сама бачиш: я живий-здоровий, ще й погладшав проти колишнього.

Страх і турбота матері повертають мені спокій. Тепер я вже можу ходити по кімнатах, розмовляти й розпитувати, не побоюючись, що раптом мені доведеться притулитися до стіни, бо все навкруг стане м'яке, наче гума, а ноги — немов ватяні.

Мати хоче підвестися з ліжка, і я тим часом іду на кухню до сестри.

— Що з нею? — питаю я.

Сестра знизує плечима.

— Вона лежить уже кілька місяців, але не дозволяла писати тобі про це. Її дивилося багато лікарів. Один із них сказав, що в неї, напевне, рак.

Я йду до окружного військового управління доповісти про те, що прибув. Неквапно плентаюся вулицями. Раз у раз до мене забалакують знайомі. Та з ними я подовгу не затримуюсь, бо не хочу багато говорити.

Коли я повертаюся назад, хтось голосно гукає до мене. Ще замислений, я обертаюсь і бачу перед собою якогось майора. Він напускається на мене:

— Чого не віддаєте честь?

— Вибачте, пане майор,— кажу я розгублено,— я вас не побачив.

Він кричить вже дужче:

— Ви й відповідати не вмієте, як належить?

Мені кортить затопити йому в пику, та я стримуюсь, бо тоді моя відпустка зразу урветься, тож я витягуюсь перед ним і кажу:

— Я не побачив пана майора.

— То будьте ласкаві дивитися!— гаркає він.— Ваше прізвище?

Я відповідаю,

Його червоне, опецькувате обличчя ще палає гнівом.

— З якої частини?

Я рапортую, як належить. А йому ще замало.

— Де розташовані?

Та з мене вже досить, і я кажу:

— Між Лангемарком і Біксхооте.

— Де це? — питає він трохи спантеличено.

Я пояснюю, що годину, тому прибув сюди у відпустку. Гадаю, що тепер він відчепиться й піде собі далі. Та дарма. Він іще дужче лютує:

— То ви надумали й тут запровадити свої фронтові порядки? Ні, цього не буде. У нас, хвалити бога, панує лад.

I командує:

— Кругом, двадцять кроків назад, бігом марш!

В мені глухо нуртує лють. Але проти нього я безпорадний, як він схоче, то негайно мене заарештує. Я відбігаю назад, вертаюсь, за шість метрів від майора підіймаю руку, хвацько козиряю і, тільки пройшовши ще шість метрів, опускаю її.

Він підкликає мене знов і вже трохи милостивіше пояснює, що цього разу він дарує мені провину. Я виструнчуюсь на знак вдячності.

— Ідіть! — командує він.

Я клацаю підборами, повертаюсь і йду.

Через цю зустріч вечір геть зіпсований. Я йду додому, скидаю форму і жбурляю її в куток, однаково я не збирався її тут носити. Дістаю із шафи свій цивільний одяг і вбираюся в нього.

Та в ньому мені незвично. Костюм став закороткий і затісний, в армії я підріс. Морочуся з коміром і краваткою. Врешті краватку мені зав'язує сестра. Яке легке це вбрання, здається навіть, що на тобі тільки спідні та сорочка.

Я роздивляюсь у дзеркалі. Ну й дивний вигляд. Засмаглий, трохи зависокий підліток із подивом витріщається на мене.

Мати тішиться, що я вбрався в цивільне; в ньому я немов ближчий їй. Однак батькові більш до вподоби форма, він хоче так піти зі мною до своїх знайомих.

Та я ухиляюсь від цього.

Як приємно десь спокійно посидіти, приміром, у садку при ресторані під каштанами, неподалік від майданчика для гри в кеглі. Листя падає на стіл і додолу, тільки ще не багато, це перші листочки. Переді мною стоїть кухоль пива, на військовій службі всі звикають пити. З кухля я відпив тільки половину, тож можу ще зробити кілька добрячих ковтків прохолодного напою і навіть замовити другий або й третій кухоль, коли схочу. Ніхто не шикується в лави, ніхто не стріляє, діти власника ресторану граються на кегельному майданчику, а їхній пес кладе голову мені на коліна. Небо блакитне, крізь листя каштанів прозирає стрункий зелений шпиль церкви святої Маргарити.

Тут гарно, і все це я люблю. Але бути з людьми мені важко. Єдина людина, яка мене ні про що не питає, це мати. А з батьком — уже інакше. Він хоче, щоб я розповідав про фронт, його бажання здається мені і зворушливим, і водночас дурним, між нами вже немає згоди. Батько залюбки слухав би мене з ранку до вечора. Я розумію: він не знає, що є речі, про які не розкажеш; звісно, я охоче зробив би йому приємність, та це небезпечно для мене — передавати словами все бачене навіть страшно: ану як воно набуде велетенських розмірів і я вже втрачу над ним владу. Що сталося б із нами, якби ми збагнули все, що відбувається на фронті!

I я обмежуюся лише розповідями кількох кумедних випадків. Але батько питає, чи я брав коли участь у рукопашному бою. Я кажу "ні" і підводжуся, щоб вийти з кімнати.

Та від цього мені не легшає. На вулиці я лякаюся трамваїв, бо їхній скрегіт нагадує виття снаряда, коли він, здається, летить просто на тебе. Хтось раптом поплескує мене по спині. Це наш учитель німецької мови, він одразу засипає мене звичайними питаннями:

— Ну, як там, на фронті? Жахливо, жахливо, еге ж? Так, це жахливо, але ми повинні витримати. I врешті на передовій вас принаймні непогано годують, як я чув; ви добре виглядаєте, Паулю, вбилися в силу. Тут, звичайно, з харчами гірше, це природно, цілком природно, все найкраще мають одержувати наші солдати!

Він тягне мене в кав'ярню, до столика, де він завжди сидить із своїми приятелями. Мене вітають захоплено, якийсь директор простягає руку й каже:

— О, то ви просто з фронту? Як настрій в армії? Чудовий, чудовий, еге?

Я пояснюю, що кожен із нас охоче поїхав би додому. Він оглушливо регоче.

— Авжеж, розумію! Але спершу вам треба віддухопелити француза. Ви курите? Прошу, візьміть собі сигару. Кельнере, принесіть нашому юному воїнові теж кухоль пива!

На жаль, я вже взяв сигару, тож доведеться зостатися. Всі вони виявляють до мене щиру зичливість, цього не можна заперечити. Та все одно настрій у мене лихий, і я намагаюсь якнайшвидше докурити сигару. Аби щось робити, я одним духом вихиляю той кухоль пива. Але вони відразу замовляють мені ще один, ці люди знають свій борг перед солдатом. Вони заходжуються сперечатися про те, які території ми маємо приєднати до себе. Директор із сталевим ланцюжком на годиннику хоче одержати якнайбільше: усю Бельгію, вугільні басейни Франції та чималі шматки Росії. Він наводить переконливі докази того, чому вони мають бути нашими, і непохитно стоїть на своєму, аж поки всі інші врешті з ним погоджуються. Тоді він береться пояснювати, де саме у Франції треба підготувати прорив, і враз звертається до мене:

— А вам на фронті слід посунутися нарешті хоч трохи вперед і покласти край отій нескінченній позиційній війні. Викиньте тих клятих французів геть, от тоді й буде встановлено мир.

Я відповідаю, що, на нашу думку, зробити прорив неможливо, бо ворог має надто великі резерви. I до того ж війна насправді зовсім інакша, ніж дехто її собі уявляє.

Директор упевнено уриває мене і пояснює, що я на цьому не розуміюся.

— Звичайно, так воно здається одній людині,— каже він,— але треба дивитися з загальної точки зору. А на це одна людина не здатна. Ви бачите тільки вашу невеличку дільницю і через те не маєте широкого кругозору. Ви чесно виконуєте свій обов'язок, постійно ризикуєте життям, за це ви заслуговуєте найвищої шани, кожному з вас слід би дати залізний хрест, та насамперед ми повинні прорвати ворожу лінію фронту у Фландрії, а тоді посунути її далі на південь.

Він аж захекується і витирає собі бороду.

— Треба посунути лінію фронту далі. А тоді йти на Париж.

Хотів би я знати, як він це собі уявляє. Я вихиляю третій кухоль пива, і ту ж мить він замовляє для мене ще один.

Та я підводжуся йти. Він тицяє мені в кишеню ще кілька сигар і на прощання по-дружньому ляскає мене по плечу.

— Щасти вам! Сподіваємось незабаром почути про вас усіх добру звістку.

Відпустку я уявляв собі інакше. Торік я провів її справді трохи не так. Напевне, за цей час я сам змінився. Між сьогоднішнім часом і тодішнім пролягла безодня. Тоді я ще не знав, що таке війна, бо ми стояли на порівняно спокійних дільницях фронту. А тепер я помічаю, що, сам того не завваживши, геть знемігся. Я вже не знаходжу собі тут місця, цей світ мені чужий. Дехто мене розпитує, дехто зовсім не розпитує, і по них видно, що вони тим пишаються; часом вони навіть кажуть із поважним виглядом, що, мовляв, розуміють: про це не можна голосно говорити. I гадають, що бозна які розумні.

Найкраще мені, коли я сам; тоді ніхто мені не заважає. Бо-всі розмови неодмінно зводяться до того, які погані справи на фронті або які добрі справи на фронті, комусь здається так, а комусь інакше, та врешті всі швидко переходять до того, чим живуть вони самі. Звичайно, колись і я точнісінько так жив, але тепер я не знаходжу з цими людьми спільної мови.

Вони забагато мені розповідають. У них свої турботи, бажання, мета, а я не можу ставитися до цього так, як вони.

Зрідка сиджу я з кимось із них у садку при ресторанчику і намагаюся пояснити, що, власне, це єдине щастя на світі — ось так спокійно сидіти. Вони, звичайно, розуміють мене, погоджуються зі мною, але тільки на словах, тільки на словах, ось у чім річ; вони це відчувають, але завжди тільки наполовину; у них інше життя, інші справи, вони надто двоїсті, кожен із них не здатний відчути це всім своїм єством; та, власне, і я не можу до пуття висловити, що маю на думці.

Коли я бачу їх отак в їхніх домівках, конторах, на роботі, мене нестримно тягне до них, я хотів би теж опинитися там і забути про війну; але водночас цей світ відштовхує мене, в ньому затісно, і не збагнеш, як можна заповнити цим усе життя, цей світ треба зруйнувати, бо хіба можна так жити, коли на фронті свистять снарядні осколки над вирвами, в небо здіймаються освітлювальні ракети, поранених виносять на плащ-наметах, і мої товариші силкуються якнайглибше сховатися в окопах! Тут інші люди, люди, яких я не зовсім розумію, я заздрю їм і водночас зневажаю їх.